Значення постаті Бориса Миколайовича в історії розвитку української музики складно переоцінити – це композитор, який зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників, сміливі риси модернізму та надолужив багаторічну відсутність симфонізму в українській музиці. Його стиль поєднує в собі українські та сучасні європейські музичні традиції, а особлива манера письма стала ковтком свіжого повітря у часи тоталітарної радянської задухи XX століття.
Слухачі Львівської національної філармонії мали нагоду познайомитись, або по-новому відкрити для себе звучання камерних творів Бориса Лятошинського та його учня – Івана Карабиця у виконанні натхненних і талановитих молодих львівських музикантів: скрипальки Катерини Шалайської, віолончеліста Модеста Менцінського та піаністки Марії Федини.
У вечірній атмосфері ностальгії та певної екзальтованості прозвучав перший твір програми – «Романс» Бориса Лятошинського для віолончелі та фортепіано. Піаністка Марія Федина коротким пасажним вступом підготувала публіку до появи витонченої віолончельної мелодії, яку Модест Менцінський, здавалося б, безперервно провадив крізь різні тональності, фактури і настрої, періодично чергуючись тематичним матеріалом із фортепіано, допоки вони не злились в єдиній кульмінації і, поступово заспокоюючись, повернулись у елегійний початковий характер. «Романс» для віолончелі та фортепіано – це ранній твір Лятошинського, який він написав у 18 років, і саме тоді відбулося чимало змін у його житті: він переїздить з рідного Житомира до Києва і починає брати приватні уроки музики у професора Київської консерваторії Рейнгольда Глієра. Нові можливості і захоплення яскраво втілились у даному творі, який, попри романтичне начало, вже передбачає масштабність симфонічного мислення композитора.
Продовжили концертний вечір Дві мазурки на польські теми для віолончелі та фортепіано – дві яскраво-жанрові замальовки, що були написані Лятошинським у період творчої зрілості. Тематична основа була обрана композитором невипадково – ще з раннього дитинства батько розучував з Борисом та його сестрою Ніною українські народні пісні польською мовою, родина мала польське коріння, та й сам Борис цікавився польською музикою та культурою. Мазурки з перших нот вводять слухача в зовсім відмінний від попереднього твору характер – відчувається національний колорит, ритмічна і тематична примхливість, а також настрої патріотизму та туги. Особливості цього нелегкого для виконання жанру вдалось майстерно втілити Марії та Модесту, варто відзначити також їхню чудову ансамблеву співзвучність та організацію – елементи музичної тканини у їхньому виконанні були ретельно продуманими, різноманітними і тим самим торкали слухача і не давали змоги відволіктись ні на секунду.
Наступними творами програми стали Сонати для віолончелі та фортепіано №1 та №2 Івана Карабиця.
Перша соната була написана у 1968 р., коли Карабиць навчався на кафедрі композиції Київської консерваторії у Бориса Лятошинського. Першочергово музичний матеріал сонати мав бути більш оптимістичним, але на зміну характеру твору вплинула смерть Лятошинського. Кожен з виконавців з великою емоційною віддачею пройнявся цією глибоко експресивною музикою. З-під пальців Марії Федини та Модеста Менцінського виринали різного прояву звукові картини: різкі динамічні зіставлення, раптові пориви, які неодноразово знаходили свій розв’язок у тиші, та все це було пронизано одним загальним настроєм – скорботи за втраченим генієм Бориса Лятошинського, якому був присвячений цей твір.
Друга соната датується 1972 роком і вона написана дуже складною експериментальною музичною мовою. Карабиць, перейнявши кращі традиції свого вчителя, ще більше заглиблюється в сферу сміливих проб і контрастів. Про свою творчість сам композитор висловлювався так: «Моїй музиці, я гадаю, притаманне прагнення до синтезу різних музичних джерел. Я переконаний, це може давати несподівані вирішення багатьох художніх завдань». Друга соната для віолончелі та фортепіано Івана Карабиця відкрилась філософським і наповненим соло віолончелі у виконанні Модеста Менцінського. Музикант за допомогою різноманітних технічних прийомів відтворив цілий спектр емоцій – непевність, ностальгію, розпач. У тому ж дусі продовжила музичну історію піаністка Марія Федина й опісля виконавці вже удвох творили образи різнобічної ритмічно та мелодично експериментальної музики. Канва твору була доволі нелегкою для сприйняття та виконання, та завдяки майстерності музикантів, які яскраво змалювали для слухачів ліричну, динамічну, медитативну та вибухову музику Івана Карабиця, кожен міг глибше пройнятись змістом сонати та особою композитора.
Для виконання останнього твору програми – Тріо № 2 для скрипки, віолончелі та фортепіано Бориса Лятошинського до Модеста Менцінського та Марії Федини долучилась скрипалька – Катерина Шалайська. Камерна композиція, написана у трагічному 1942 році, стала своєрідним підсумком усього концерту і водночас нашого сьогодення.
Перша частина – Вступ – від початкового спільного подиху виконавців випромінювала настрої героїзму та віри в краще майбутнє. Крізь всю частину проходив унісонний патріотичний лейтмотив на динаміці ff, немов пригадуючи, що попри темні часи попереду завжди світло. Варто згадати, що Третій симфонії Лятошинського передував епіграф «Мир переможе війну», тому даний Вступ можна сміливо вважати епіграфом у Тріо № 2.
Тужливими почуттями, наспівністю ( а в середньому епізоді – драматизмом) пронизана друга частина, написана в характері балади. Кожен з музикантів на своєму інструменті зумів досягти такої мелодизації та виразності емоційної основи, що слухачі з великим захопленням і невідривним поглядом очікували – що ж буде далі?
По перегортанні нотних аркушів, музичне тло наступної частини зазвучало у камералістів новими барвами – Інтермеццо подарувало мажорні ліричні теми, які за допомогою поліфонічних прийомів розвитку переходили від одного інструменту до іншого і синтезувались, створюючи відчуття безперервності музичної думки.
Остання частина – Тема з варіаціями. Тема початково прозвучала у сповненій надії та меланхолії партії фортепіано у виконанні Марії Федини, далі продовживши своє варіаційне висвітлення у проведенні Катерини Шалайської та опісля у більш динамічному та стрімкому осмисленні під орудою Модеста Менцінського. За допомогою жанрових, динамічних та артикуляційних зіставлень, варіації сприймались не окремими музичними номерами, а цілісно та зіткано. Остання варіація стала кульмінацією всього музичного дійства, яке тривало до цього моменту, а тому після артистичного зняття музикантами останньої ноти прозвучало заслужене «браво» з залу та виконання «на біс».
Сьогодні українці, подібно як і в нелегкі роки життя Бориса Лятошинського, перебувають під тиском сусідньої країни-агресора, проте Лятошинський не здавався і ніколи не схилявся під гострою цензурою влади, а вперто продовжував писати і пропагувати свою якісну та неповторну українську музику. Саме тому його творчість є вкрай цінною та актуальною і знаходить своє відлуння у серцях тих, хто хоча б раз до неї доторкнувся.
Тож варто додати, що слухачам, які були присутні на концерті 28 лютого, неймовірно пощастило – завдяки щирості та емоційності виконавців кожен зміг пройнятись частиною генія Бориса Лятошинського і закарбувати її у своєму житті.
Фото: Іван Станіславський
08.03.2025