Історія довкола подорожі папського місіонера П’єтро Леоні до СРСР
Рання тепла осінь 1943 року, Бухарест, вілли в стилі французького ар-нуво та традиційного бринковянського стилю стоять поруч із еклектичними будівлями сумнівної естетичної цінності. В очікуванні на дозвіл вирушити у військову зону містом гуляє отець Пʼєтро Леоні – симпатичний, невеликого зросту худорлявий італієць за тридцять в окулярах, зі світлим волоссям та борідкою. Він належав до Товариства Ісуса та був висвячений у священника візантійського обряду з правом служити також латинську Літургію. Ще зовсім недавно Папа Пій XII благословив його на особливу місію: поширювати віру святого Петра серед атеїстичної країни рад навіть під загрозою бути вбитим і ніколи більше не побачити рідної сонячної Італії. Зараз молодий священник готується переправитись через кордон Румунії з Трансністрією на Дністрі, аби потрапити до Одеси. Відчайдушний стрибок у пащу диявола.
«Шпигуни Ватикану» та радянська влада
У слідчих справах НКВС щодо католиків часто повторювалося питання про «шпигунів Ватикану» з Руссікуму в Римі. Ця колегія була однією з ряду інших, які готували священників для поширення католицької віри в Радянському Союзі. Радянські спецслужби чомусь вважали саме випускників цього єзуїтського закладу найбільш небезпечними для себе. Там також викладав філософію отець Леоні. Однак керівництво колегії оцінювало результати своєї діяльності значно скромніше. У перше двадцятиліття з моменту заснування Руссікума в 1929 році церковну кар’єру полишило більше половини їхніх студентів від загального числа в 121 особи. Однією з головних причин масового виходу зі священства був страх арешту, заслання і страти у Радянському Союзі. Саме до такого майбутнього свідомо готували своїх місіонерів у колегії. Серед «успішних» прикладів, якими пишався ректор австрієць Ґустав Веттер, був колишній випускник, мукачівський греко-католицький єпископ Теодор Ромжа, вбитий чекістами у 1947 році. Такими ж були долі майже всіх, хто легально чи нелегально (така можливість теж передбачалася) перетинав кордон із Радянським Союзом. Американець Вальтер Чішек арештований на Уралі в 1941 році й засуджений до 15 років ГУЛАГу. Росіянин Георгій Москва арештований у Львові в 1941 році і страчений на початку німецько-радянської війни. Навіть перший ректор колегії словак Венделін Яворка арештований радянськими органами у Чернівцях у 1944 році та засуджений до 17 років ГУЛАГу. Церква готувала і пишалася такими мучениками, але соромилася тих вихованців, які завели власні родини, народили дітей. Зі свого боку НКВС ще до війни знайшов та знищив майже усіх католицьких священників у країні, даючи дуже мало шансів на виживання тим, хто потрапив туди, нелегально перетнувши кордон.
Чи врятувала Богородиця українців?
Папа Пій XII вірив у містичні візії пророцтва Фатіми. Загалом вірили в них і єзуїти у Руссікумі, наближені до понтифіка. У 1917 році, у розпал Першої світової війни, трьом пастушатам поруч із португальським містом Фатіма (двом дівчаткам та хлопчику) шість разів являлася Богородиця. Так свідчила потім одна з пастушок, яка стала сестрою Люцією. Діва Марія розкрила дітям «Три таємниці». Народи Російської імперії мають навернутись на католицизм – була одна з головних. «Якщо ні, то [Росія] поширить свої помилки по всьому світу, спричиняючи війни та переслідування Церкви. Добрі будуть мучениками. Святішому Отцю доведеться багато страждати. Різні народи будуть знищені». Страшна перспектива.
Найімовірніше, віру в це пророцтво поділяв і отець Пʼєтро Леоні. Принаймні він допомагав усім, хто шукав Христову віру в радянській Україні. Вперше отець Леоні приїхав до України восени 1941 року як капелан італійської окупаційної армії. У Донецьку (тоді Сталіно) він був вражений реакцією на його проповідь російською до місцевого населення. Вони вщерть заповнили імпровізоване приміщення для церковної служби, плакали, просили охрестити їх та дітей, запитували про образки і хрестики. Релігійний ентузіазм переляканих війною людей переливався через край. Присутні італійські офіцери були шоковані таким відгуком. Потім отець Леоні служив у Дніпропетровську в закритому під книжковий склад костелі Святого Йосипа, побудованому в останній чверті XIX століття для польських католиків тодішнього Катеринослава. Він переступав релігійні й етнічні барʼєри. Говорив до місцевих менонітських колоністів, вірменських католиків, православних, атеїстів, італійців, німців, поляків, росіян, українців, євреїв. Видавав довідки українським жінкам, аби їх не відвезли на примусові роботи до Німеччини. Намагався врятувати тих, кого ще можна було. Як і кожен католицький священник, який приїздив до Радянського Союзу з місією, отець Леоні підпорядковувався львівському митрополитові Андрею Шептицькому. Святоюрський владика прийняв від нього розлогий звіт за найгарячіші півтора року війни.
«Можете йти: меса закінчилася»
Скоро після демобілізації та подорожі Львів–Рим–Бухарест Пʼєтро Леоні знову опинився в Україні, цього разу в Одесі. Сюди якраз наступала Червона Армія, фронт стрімко наближався до міста. Отець Леоні бачив масову втечу цивільного населення перед приходом радянської влади, від’їзд майже всіх своїх колег-священників. Застав анархію покинутого керівництвом міста з її хаотичним насильством, повернення довоєнних порядків і насильством організованим. Він лишився там, коли все пересувалось і змінювалось, бракувало будь-якої певності чи передбачуваності. Чоловік уже не міг без цього краю, де відчував себе потрібним. Він свідомо йшов на жертву.
Як знати, скільки протриває ні, не щастя, а лише відносний спокій? На початках здавалось, що радянська влада змінила свій підхід до релігії. Церкви та костели не зачиняли, як раніше, священників і церковних служок у голодному, зруйнованому війною місті забезпечували продуктовими картками. З отцем Леоні говорили люб’язно, пропонували отримати радянське громадянство, від якого той завбачно відмовився. Він був свідомий, що Одеса завдяки своєму міжнародному порту та присутності іноземців була винятком у Радянському Союзі. Тут влада ще в довоєнні роки із цілей пропаганди лишила відкритим єдиний костел Святого апостола Петра. У ньому отець Леоні після завершення бойових дій служив для італійської та французької громад, а також для всіх охочих. Однак почали звучати тривожні дзвіночки. Наприклад, короткотривале затримання чекістами єдиного колеги отця Леоні у місті – французького священника Жана Ніколя. Одного дня, це було на свято св. Петра Мученика, арештували посеред вулиці і самого Пʼєтро Леоні. Здавалося б, арешт, слідство, але «на душі було тепло, і я радів, – згадував священник, – відчуваючи себе ближче до Спасителя». Тома Кемпійський у середньовічному трактаті «Наслідування Христа» писав: «Тримайся цього короткого і досконалого слова: Залиш усе і все придбаєш. Залиш бажання і знайдеш спокій».
Людина повинна жити, хоча б задля цікавості
Луб’янка. Карцер. Страсна п’ятниця після першого допиту. «Я дивився на свої руки, поки цілі, і думав, що скоро їх може не бути. Все це мене не лякало, а викликало прилив радості». Пʼєтро Леоні зайняв перед слідством послідовну позицію: він не згадував католицьких священників, які тоді перебували в Радянському Союзі. На відміну від багатьох своїх колег, в тому числі Жана Ніколя, він оберігав знайомих, які могли постраждати від його слів. Також він не назвав у спогадах, виданих у Римі після звільнення, імена тих, хто його зрадив. Не написав і про застосовані до нього тортури, без яких не обходилося в тих умовах. Вирок: 10 років. За майже два роки йому сфабрикували звинувачення у спробі втечі, а насправді за обряд охрещення в таборі. Новий вирок: розстріл, який замінили на 25 років таборів. Архіпелаг ГУЛАГ відкривав свої холодні обійми для отця Леоні.
У таборах часами можна було знайти тих, від кого на свободі не отримували вісток або кого вважали мертвим. Серед інших отець Леоні зустрів і митрополита Йосипа Сліпого, щодо конкретних обставин долі якого після арешту в 1945 році Ватикан тривалий час не мав певності. Це трапилося в Кіровській пересильній тюрмі. «У присмерку незнайомий голос раптом покликав мене: переді мною стояв літній бородатий чоловік, він простягнув мені руку, промовивши: "Йосип Сліпий"». Ось як сам Сліпий згадував потім про італійця: «Від отця Леоні я довідався, що його засуджено на 25 літ другий раз за якийсь там невторопний і необережний виступ». Отець Леоні дійсно був свідомо необережним: служив таємно месу, міг не добирати слів із табірним начальством. Він вважав своєю місією принести трохи світла в темну полярну ніч і зважувався на те, чого не робили інші, оберігаючи свої життя. Самогубця, навіжений, дурень – ні, просто людина, яка щиро сповідує віру Христа, справжній віруючий. І йому пощастило, чи то пак Провидіння подбало про нього. Виступивши вголос проти підписання ув’язненими звернення про миролюбну політику Радянського Союзу, він знову потрапив у карцер. Там отцю Леоні передали вістку: він їде до Італії!
La bella Roma
Хіба диявол не спокушає людину на безліч способів, хіба вона вірить у Бога задля чуда? Отець Леоні спершу в своє звільнення не повірив, але це справді була свобода. 2 травня 1955 року після десяти років таборів його відпустили. Через Відень він повернувся до Риму. Далі все було, як у сні: журналісти з фотокамерами, інтерв’ю газетам, лаконічне «Молодець!» від Папи Пія XII, обійми старенької матері, яку отцеві Леоні колись було покинути найважче. Але сни на те й існують, аби потішити людину перед пробудженням.
У Ватикані саме назрівала кардинальна зміна у політиці щодо Радянського Союзу. Більша частина понтифікату Пія XII, як і двох його попередників, характеризувалась однозначним засудженням комунізму. Від 1917 року Радянський Союз виявляв тенденцію до територіальної експансії. Загроза для країн Центрально-Східної та Західної Європи була безпосередня і наочна. У промовах Пія XII прослідковувалась чітка моральна дихотомія, де є «ми» та «вони» – безбожники, комуністи. Але політична ситуація наприкінці правління Пія XII стала іншою, ніж на його початку – в переддень Другої світової війни. Римська курія поповнювалася представниками нової генерації. Серед них були як прості архіваріуси, так і кардинали та навіть особисті радники Пія XII. Ці люди прагнули перезапустити відносини з Радянським Союзом та країнами соцтабору. Це реформаторське лобі перемогло на новому конклаві в 1958 році, коли після смерті Пія XII було обрано на папський престол Івана XXIII – Анджело Джузеппе Ронкаллі.
Отець Леоні повернуся до Риму в час кристалізації нових ідей, що швидко набирали силу. Тому коли він говорив журналістам, що Російська православна церква є повністю контрольованою владою інституцією, з Радянським Союзом неможливо ні про що домовлятися, а радянські агенти починають інфільтрувати Католицьку церкву вже у Римі – йому заборонили виступати перед пресою. У Руссікумі, де він знову працював, провели внутрішнє розслідування і дали дружню пораду: перевестись на іншу роботу.
Друге заслання та віднайдення нового дому
Повертаючись до Риму, отець Леоні вочевидь не очікував того, що його зрадять свої. Після надзвичайно успішного завершення місії в Радянському Союзі він міг би розраховувати на стрімку кар’єру в Католицькій церкві. Пʼєтро Леоні не був першим, хто зустрівся із подібним розчаруванням. Цікавий приклад колишнього священника і журналіста Карло Фальконі. Не приймаючи політику Пія XII у роки війни та після неї, Фальконі вирішив вести власну гру. Формально вийшовши із Церкви, він залишився у гарних стосунках із впливовими людьми в Римській курії, а водночас навів контакти в польській та югославській розвідках. За їх фінансування та на основі наданих ними рідкісних джерел він опублікував впливове дослідження з критикою щодо Святого Престолу. Отцеві Леоні теж пощастило опублікувати власні спогади у короткий проміжок часу, перш ніж до влади у Ватикані остаточно прийшла реформістська партія. Пізніше це вже не було можливо. Наприклад, мемуари Йосипа Сліпого свідомо лишались автором у рукописі до смерті.
На відміну від Карло Фальконі, отець Леоні вчинив смиренно. Відмовився від будь-яких амбіцій та в 1959 році переїхав на пастирську службу до Монреаля серед російських, білоруських та українських католиків візантійського обряду із СРСР. Важко сказати, чи наприкінці життя він зрозумів українські прагнення до незалежності та чи співчував їм. Найімовірніше, для нього як західної людини того часу, та ще й віруючої, питання національної ідентичності у Східній Європі лишалися другорядними. Однак він щиро турбувався за своїх парафіян і довірену йому церкву. У 1967 році під час візиту до Італії на конгрес Конгрегації для Східних церков його прийняв, аби подякувати, на спеціальній аудієнції, Папа Павло VI. Ось як згадував про це сам отець:
“Це було неочікувано, оскільки через двадцять років після мого повернення з Росії і після честі, виявленої мені Пієм XII, я не вважав, що маю право на ще одну спеціальну аудієнцію”.
***
26 липня 1995 року. Береги канадського озера оточені високими соснами. Прохолодні хвилі накочувались на груди із кожним змахом старечих рук. Можливо, він заплив трохи задалеко, як на свої 89 років, але серце його зупинилось прямо посеред озера. Це було довге і насичене життя.
Вікторія Сергієнко,
історикиня, співробітниця Німецького історичного інституту, Варшава
20.02.2025