12 грудня 2024 року минає 100 років від дня народження відомого літературознавця, фольклориста, педагога – Івана Овксентійовича Денисюка. Декілька горсток вдячних слів на ювілей Професора.
Формування особистості
Народився майбутній учений у селі Заліси Ратнівського району Волинської області у селянській сім’ї, де «мати пряла чи ткала кросна, а батько шив кожухи»¹. «Параска Іванівна (дівоче прізвище Півачук), удова, з Тура до Заліс прийшла “на чужі діти”: у вдівця Овксентія Мойсейовича Денисюка від попередньої дружини залишилося троє дрібних хлоп’ят – Костянтин, Петро і Федір. Це мої рідні лише по батькові брати. А від Параски Іванівни незабаром прибуло в сім’ї ще двоє дітей – старша на один рік сестра Ганна і я»², – згадував пізніше в автобіографії науковець. Мати була християнкою, проте часто проводила язичницькі, поганські обряди, зокрема ще з дитинства прищепила синові «озеропоклонництво»: «повела хлопця до цього чудово-дивного озера (оз. Святе). А як помирала, запрагнула напитися з нього води, і я приніс їй цю святу воду…»³ Батько був письменним, бо «закінчив два класи російської царської школи й дуже добре читав по-церковнослов’янськи грубезні томи “житій святих”»⁴, тому син Іван уже вмів писати і читати буквар «Зірку» й вивчав її напам’ять, ще поки пішов до школи. Не менш вагому роль у вихованні хлопця мала бабуся – стара «Бичиха». За словами онука, жінка часто лікувала людей, прошептавши замовляння: «Зачарувала нас ця мила, добра й мудра бабуся розповідями про дерев’яну бабу, яка перебуває в лісі і живиться галузками дерев, збільшуючи в нашій уяві пантеон міфологічних жіночих істот, бо ми вже добре знали, що у колодязі та саджавці чигає на необачних дітей залізна баба»⁵. Вочевидь, ще з дитинства пережиті містичні події та оповіді вплинули на формування наукових інтересів вченого у майбутній науковій кар’єрі, коли він звернув увагу на дослідження фольклору. Поліщук чи ж волиняка Денисюк виростав у казковій атмосфері суголосся із природою, посеред лук і лісів Лесиного краю.
Іван Денисюк (вересень, 2009 рік).
Перші кроки до науки
В 1932 році восьмирічний І. Денисюк вирушив у світ. Після закінчення початкової школи у рідному селі продовжив освіту в Заболотті. Улюбленими предметами І. Денисюка була географія, ботаніка, історія, українська мова та література. У шкільній бібліотеці майбутній дослідник обмінював прочитані книги мінімум раз на тиждень. Вже тоді він захоплювався пригодницькою літературою: ознайомився з романами Жуля Верна «Діти капітана Гранта» та «Таємничий острів», Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», з історичними романами Генрика Сенкевича «Огнем і мечем», «Камо грядеши?» Нестримно «ковтаючи» всю доступну лектуру рідною мовою, ще юнаком досконало ознайомився із творчістю М. Конопницької, А. Міцкевича, Е. Ожешкової, Б. Пруса та інших польських письменників. Досконале володіння мовою співжителів-сусідів на Волині після поразки УНР у боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами було життєво необхідним. Врешті, для Денисюка вивчення мов ніколи не було бар’єром. Із західноєвропейських письменників читав Е. де Амічіса, В. Гюго, Ч. Діккенса. Завершив навчання І. Денисюк з оцінками «відмінно» (географія, історія, малювання, поведінка, польська мова, релігія, українська мова) та «добре» (арифметика, природознавство, ручна праця, фізкультура).
У червні 1939 року І. Денисюк вирушив до Берестя (Бреста) складати іспити. Спочатку складав письмові іспити з математики та польської мови, наступного дня – усні з історії та географії. З вересня вчений продовжив навчання у польській державній гімназії імені Ромуальда Трауґутта, де спочатку за рекомендацією директора Юзефа Пизіка отримував стипендію. Початок другої світової і гітлерівська окупація змінили уже звиклий триб життя. Коли настала зима, І. Денисюку довелося пережити складний період: «Я зривався з постелі о 4-й ночі і йшов глибокими снігами до Заболоття “проти рожна” морозяного вітру. На станції вже звичайно чмикав паровоз брестського поїзда. Кожен день треба було долати кілометрів 10 пішки, їхати поїздом ще годин 5 (враховуючи їзду до Бреста й назад), ходити кілька годин після уроків по довгих холодних вулицях Бреста… А коли робити уроки? Уночі. На сон залишалось годин чотири»⁶. Дізнавшись про таку ж школу у Заболотті, вже у другому навчальному семестрі юнак перевівся туди. У цій школі він старанно вчив вже німецьку мову і був відмінником у шостому та сьомому класах. А вже в 1941 році, коли розпочалася війна між гітлерівським і сталінським режимом, І. Денисюку довелося відвідувати педагогічні курси в Ковелі, а згодом вчителювати у селах Яревищі, Гуті, Жиричах. І це при тім, що як такої спеціальної педагогічної чи фахової освіти він ще не здобув.
Наприкінці липня 1944 року «визволений» І. Денисюк був мобілізований до лав Радянської Армії, а вже у вересні тяжко поранений на Сандомирському плацдармі у праву руку й ліву ногу. Після тривалої реабілітації вже колишній військовий повертається в Україну, на рідну Волинь, і з весни 1945 року вчителює у Заліській школі, одночасно навчаючись у Володимиро-Волинському педучилищі до 1947 року. Готуючись цілий рік до дев’яти вступних іспитів на філологічний факультет, у 1948 році абітурієнт з Волині, із символічного «Залісся» вирушив назустріч мрії – у Львівський університет.
Наукові горизонти
Плідним, знаменитим і дуже гідним було життя студента Івана Денисюка. Зосередженість на філологічних студіях дозволяла певною мірою ігнорувати комуністичний ідеологічний прес нових загарбників і поступово зростаючу русифікацію славетного університету і Львова загалом. Ветеран війни, поранений фашистами, – це також слугувало своєрідним «прикриттям» для процесу «ламання душ». Денисюк знайомиться із багатьма майбутніми «шістдесятниками», однак майже виключно зосереджується на науковій діяльності. Що, однак, пізніше не вберегло його від безпосередніх репресій – з університету була звільнена його дружина Ганна Ластовецька-Денисюк. Легендарною стала історія про те, що Денисюк єдиний із студентської групи відмовився голосувати за виключення за «антирадянську» поведінку майбутнього українського романіста Романа Іваничука.
У 1953 році І. Денисюк вступає в аспірантуру. Наукову розвідку дослідник захистив у грудні 1956 р., а 14 березня 1957 р. Вчена рада Львівського університету присвоїла ступінь кандидата філологічних наук. Першим його науковим керівником був славетний академік Михайло Возняк, а після його смерті – Семен Шаховський. Відтак 19 листопада 1960 р. Вища атестаційна комісія присудила І. Денисюку вчене звання доцента на кафедрі української літератури, де науковець читав курси з історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття, згодом першої-другої половини ХІХ століття, зрештою всі періоди, вступ до літературознавства, усну народну творчість, спецкурс «Творчість Лесі Українки», «Творчість Михайла Коцюбинського», «Методологію літературознавчих досліджень» та інші нормативні курси⁷.
У 1970 році протягом 7 місяців плідної праці завершив 500 сторінок монографії під назвою «Розвиток української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століття», свою Magnum opus, яку науковець захистив лише через 15 років у Києві в Інституті літератури ім. Т. Шевченка. Згодом, 16 травня 1986 року, Вища атестаційна комісія присвоїла ступінь доктора філологічних наук, а 29 грудня 1988 року – звання професора. У франкознавстві став засновником філологічної літературознавчої школи, найвидатнішим франкознавцем часів Незалежності України. І тут варто провести паралель між Іваном Франком і Михайлом Возняком та між Возняком і Денисюком: Франко відзначив перші наукові спроби Возняка, а той потім – філологічний дебют Денисюка.
Іван Денисюк читає лекцію студентам Львівського університету.
З 1988 по 1996 рік І. Денисюк був директором Інституту франкознавства Львівського університету, а паралельно працював на новозаснованій кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси, позаяк ще з дитинства зацікавився усною народною творчістю, а згодом брав участь в експедиціях у Карпати та на Полісся, а пізніше майже щороку керував студентськими фольклорними практиками.
Іван Денисюк від час експедиції у Криворівні.
До кінця життя Професор не полишав рідні стіни університету і ділився досвідом із студентами та колегами. Помер І. Денисюк 10 жовтня 2009 року у Львові, похований на Голосківському кладовищі.
Символ науки й пам’яті
22 листопада 2024 року у Львівському університеті імені Івана Франка відбулася конференція “Semper professor: велегранність наукового таланту Івана Денисюка” з нагоди 100-річчя від дня народження Професора. Науковий захід став своєрідним містком для діалогу між друзями, колегами, студентами І. Денисюка, а також дослідниками, які лише починають розвивати ідеї літературознавця.
Відкривали конференцію у Дзеркальній залі університету В. Мельник, М. Жулинський, Є. Нахлік, Р. Кушнір, Ю. Поліщук, А. Денисюк. На пленарному засіданні виступили М. Жулинський, Б. Криса, Р. Голод, С. Кирилюк, М. Гнатюк, С. Романов, Я. Гарасим. Особливо насиченими були обговорення і презентації невідомих і призабутих матеріалів на секційному засіданні “Іван Денисюк. Особистість. Творчий шлях. Доля”, яке відбулося на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка. Учасники представили низку цікавих тем, а серед доповідачів була Тамара Скрипка (Нью-Йорк), яка проаналізувала своє листування і співпрацю з І. Денисюком; Володимир Микитюк, який висвітлив роль Професора як ментора; Сидір Кіраль, який розглянув епістолярій вченого як просопографічне джерело. Наталія Тихолоз оприлюднила та прокоментувала маловідомі й забуті світлини Денисюка з колекції Інституту франкознавства; Богдан Тихолоз і Віола Чернієнко розповіли про цікавинки з колекції Музею Івана Франка, де зберігаються особисті речі І. Денисюка; Тарас Пастух разом із сином Денисюка Андрієм презентував «польові дослідження» про поліські маршрути експедицій науковця. Катерина Шмега з Інституту Франка зупинилася на вивченні особистості І. Денисюка через його інтерв’ю, спогади та автобіографічні тексти; Микола Крупач дослідив зв’язок Професора зі студентським театром. Участь взяли також аспіранти кафедри, зокрема Христина Онішечко проаналізувала образність наукових текстів Професора, а Ігор Стойко акцентував на впливі Михайла Возняка на формування наукової школи І. Денисюка. Не менш плідною була робота в інших секціях. Конференція стала етапним важливим внеском у вшануванні пам’яті видатного науковця і педагога
__________________
¹ Денисюк І. На перехресті часів (замість автобіографії). Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т., 4 кн. Львів, 2005. Т. 1. Кн. 2. С. 328.
² Там само. С. 325.
³ Там само. С. 326.
⁴ Там само. С. 326.
⁵ Там само. С. 325.
⁶ Там само. С. 368.
⁷ Там само. С. 337.
12.12.2024