В тексті описано реальні події липня 1980 року. Імена учасників справжні.
Я їду в Латвію поїздом «Львів – Рига».
Напередодні ми трохи посварилися з мамою. Вона тільки-но принесла новенькі «Jordan», куплені за 200 рублів:
– Наталю, дивись, це для тебе.
Мама промовила з радістю, вона хотіла, щоби я виглядала модно, як усі. Але на мене це не справило жодного враження:
– Дякую, але я хочу залишатися такою, як є.
Мама засмучена сиділа на кухні, а я гримнула дверима і вийшла на вулицю.
Куди далі? Недавно хтось, здається, Алік Олісевич1, говорив про сейшн на Ґауї.2
У мене в кишені було 20 карбованців, і я пішла на вокзал. З Левандівки на вокзал можна зайти пішки за 15 хвилин. Квиток також взяла без проблем.
І ось я в поїзді.
Пасажири оглядають мене насторожено, з голови до ніг.
А й справді! Мій одяг має неоднорідне походження: штани, подаровані Артуром Волошиним, котонова сорочка 38-го розміру, куплена в дитячому магазині, на шиї намисто з кольорового бісеру і шапочок жолудів, стулених одна до одної. У мене в руках торбинка, стягнута вгорі мотузком, у ній куртка, теж дитячого розміру, светр, колготи і книжка Гемінґвея «Старий і море». Я відрізняюся від основної маси пасажирів, і тому ставлення до мене не дуже прихильне. В уривчастих поглядах вчувається настороженість. Ясно, потяг – не мій транспорт. Мені нудно і голодно. Риюся в кишені, рахую гроші – чотири рублі вісімдесят п’ять копійок. Плентаюся до вагону-ресторану – там так само недоброзичливі погляди. Виходжу в тамбур, курю. Вибігає офіціант – молодий хлопець, волосся як антени, росте, куди йому хочеться. Його хитрі сірі очі промовляють: я знайомий з такими, як ти. Він докурює, кидає бичок і каже мені почекати: скоро всі розійдуться на обід і він щось придумає. За кілька хвилин я вже сиджу в ресторані за останнім столиком, переді мною миска з юшкою, в якій плавають дві фрикадельки. Юшка дуже солена, а фрикадельки страшенно несмачні. Розмова з офіціантом також не клеїться, і я, чемно подякувавши, вертаюся назад у свій вагон.
Ура! Рига!
Вже не пам’ятаю, як добралася до хати Октая3 – він єдиний, кого я знаю в Ризі. Ось під’їзд. Сходами невпевнено піднімаюся на другий поверх. Дзвоню у двері. Вибігає жінка, розмахує руками, щось вигукує по-латиськи, я нічого не розумію. Прошу Октая. Вона незадоволено показує у двері направо і зникає. Відчиняю двері. Заходжу до великої світлої кімнати.
Октай Байрамов (1953–1980)
Октай начебто не впізнає мене, очі каламутні, він здивований. Проте поступово його погляд загоряється радісним сяйвом:
– Конфетко, це ти? А де Рубчик?
Він хапає мене за зап’ястя, трясе, розпитує про львівських друзів, про жінку і малого сина, з якими розлучився. Видно, що він справді страждає.
Його мати дуже добра жінка. Після вечері вона каже, що йде ночувати до знайомих. В них одна кімната, а та криклива меґера, що відчинила мені двері, – сусідка по кухні.
Ми з Октаєм сидимо, п’ємо чай. Розмова не клеїться. Октай починає нарікати на життя, потім вигукує щось образливе, обзиває усіх жінок на світі, дістається й мені.
Все, втомилася, хочу спати.
Наступного дня ми зустрічаємся з Жориком Чорним. Разом з ним ми маєм їхати на Ґаую.
Від станції треба досить далеко йти. Всю дорогу через ліс. Врешті за молодняком виходимо на галявину, де розкинувся табір. Всього п’ять наметів. Проте людей досить багато. Одні йдуть по гриби, інші шукають верес на чай, хтось про щось сперечається, хтось просто розчісує скуйовджене волосся, а дехто лежить на пухкій траві і бездумно дивиться в небо. Зі знайомих бачу Мороза4 і уфимську Бейбі, котра приїжджала до Львова минулого року. Я заселяюся до Мороза, який жив у наметі один, хоча по інших тулилося і четверо, і п’ятеро. Розповідають, що табір вже раз розганяли, і тому багато пороз’їжджалося. Тільки самі відчайдухи, зібравши речі, побродили по лісі, і коли правоохоронці вгамувалися і поїхали, вернулися в табір.
Бейбі та Олександр Мороз (1956–2023)
Я домовляюся з Морозом, що поїду до Риги, заберу речі в Октая і повернуся останньою електричкою. Він обіцяє зустріти мене на станції у Вітрупе.
І ось знову я піднімаюсь по сходах, натискаю знайому кнопку дзвінка, і думаю, щоб, не дай Боже, не потурбувати сварливу відьму.
У кімнаті сутінки, фіранки завішані, Октаєва мати сидить, склавши руки на колінах, на її обличчі смуток і тривога.
Октай. Він гасає по кімнаті вперед-назад зі скаженими очима, вигукує незрозумілі слова незнайомою мовою. Подумки я зраділа, що сьогодні не залишаюся в нього ночувати. Мати, побачивши мене, пожвавилася, схопилася зі стільця:
– Ти прийшла? Я піду до подруги. Їжа на кухні. – І вона тихенько причинила за собою двері.
Октай вже трохи втихомирився і накриває на стіл. Як можу, намагаюся заспокоїти його, відволікти від поганих думок. Але в мене не виходить. Октай розповідає про свій сон, який його дуже гнітить. Начебто він стоїть у церкві, молиться. До нього підбігають двоє в штатському – він знає, що це кагебісти – і тягнуть його в льох. Він пручається, але все безнадійно. Кришка закривається.
Пробую якось розтлумачити йому: це означає, що він має до Львова, але бачу – щось його не пускає.
Подзвонили у двері. Це прийшов Жорик Чорний, аби провести мене на вокзал. Октай дивиться на мене:
– Ти що, їдеш? Я тебе дуже прошу, не залишай мене самого. Не йди.
Його голос тремтить, здається, він ось-ось заплаче. Раптом в очах спалахують злі вогники:
– Ну і забирайся геть. Мені не треба.
Я починаю складати свою торбинку. Жорик вибігає на вулицю. Октай знов міняється в лиці. Він знову добрий і привітний:
– Візьми побільше шкарпеток, – він відкриває шафу. – В дорозі найбільше мерзнуть ноги. Чекай, я дам тобі варення. Ось плащ, ти в ньому не змокнеш, тобі буде тепло. А тепер йди.
Я чемно складаю все в торбу. Ще повертаюся у дверях, треба попрощатися. Він махнув рукою:
– Йди.
Я біжу у двір, де чекає Жорик. Раптом у торби обриваються мотузки і вона гупає на асфальт. Жорик поспіхом збирає речі. Піднімаю голову і у вікні бачу Октая. Наші погляди зустрічаються і він знову волає щосили:
– Я тобі сказав, йди! Бігом!
Відтоді минуло понад тридцять років, а я й досі караю себе за те, що пішла.
***
Коли електричка під’їхала до Вітрупе, вже було зовсім темно. Пройшов невеликий дощ, і світла піщана земля потемніла, зрівнявшись за кольором з навколишніми деревами. На станції не було нікого.
– Мороз! – гукнула я в темряву.
У відповідь тиша.
Що робити? Залишатися до ранку на зупинці чи йти в ліс до табору? Але ж я навіть не роздивилася, як туди йти. Тут і вдень можна заблукати. Ну добре, йду. Я ж нічого і нічого не боюся. Крім радянської влади, звісно. Витягнувши руки вперед, пронизую темряву і маленькими невпевненими кроками рушаю вглиб лісу. За пару метрів обернулася назад. Єдиний вогник, що горить на станції, кличе: Вернись. Я повернулася. Розум скувало від страху, тіло тремтіло, чути, як цокочуть зуби. Що робити? Яка безглузда безвихідь. Я стояла і дивилася в бік лісу.
І тут – о диво! На чорній мокрій землі я побачила світлі сліди. У темряві їх було добре видно. Вони вели до лісу. Так-так, це сліди Мороза! Він приходив мене зустрічати, чекав, але не дочекався, пішов дощ, і він повернувся в табір. Мокра земля прилипла до підошов його величезних черевиків і на споді лишався сухий світлий слід.
Я пішла по сліду. Йти було довго і дуже важко. Темно. Гілляки хапали мене за волосся, сорочку, дряпали обличчя і гучно тріскали під ногами. Але вороття назад не було, я йшла вперед. Вогник на станції давно зник за стовбурами дерев.
Вибравшись із великого лісу, я потрапила в молодняк. Тут сліди щезли. Під ногами шерхла трава. Я зупинилася і стояла, прислухаючись до звуків ночі. Кричати боялася, щоб не розбудити лісових мешканців. Потім повернулася назад до слідів, визначила напрям і ввійшла в молодий ліс. Дерева були не вищі за мій зріст, і небо здавалося ближчим. Я, неначе маленьке беззахисне звірятко, прислухалася, вдивлялася, принюхувалася, лякаючись всього на світі, але все-таки йшла.
І тут вловлюю ледь чутний кислуватий запах. Ще трохи. Стоп, сьогодні в таборі варили вересковий чай. Розвертаюся назад, присідаю, стаю навшпиньки, витягую шию – вдихаю холодне повітря, де ж той кислий запах? Ось він! Повертаю вправо. Лізу просто через кущі, але вже не відпускаю від себе тоненький подих. Ось галявина. Ще пару кроків, і в темряві вимальовуються трикутники наметів. Ура! Ура! Ура! Я прийшла. Вогонь давно погас, всі сплять. Я тихенько влізаю в намет до Мороза.
– Хто тут? – питає сонний голос.
– Це я, Конфетка.
– Ти що, з неба впала?
– Спи, завтра розповім. Зустрів, називається.
***
На Ґауї життя було тихим і безтурботним, неначе час зупинився. Кожен мав якесь заняття. Хтось збирав дрова, хтось розпалював ватру, хтось варив їжу. Нашим обов’язком з Бейбі було ходити до сусіднього селища Царнікава по провізію. Йти треба було довго. Ми купували два кілограми макаронів, банку томатного соусу, буханку хліба і з тим верталися назад. Їжа кожен день одна й та сама, і не дорожче, ніж на рубль двадцять п’ять.
Одного разу я попросила Бейбі зайти в бар, щоб хоча би вдихнути запах кави. У барі тихенько грала музика, солодкий аромат приємно лоскотав ніздрі. Не було нікого, тільки за стійкою сиділо двоє вишукано одягнутих хлопців. Вони окинули нас байдужими поглядами і відвернулися. Стали кликати офіціантку. І тут я почула, що вони розмовляють по-українськи, та ще й зі львівським акцентом.
– Хлопці, ви звідки? – спитала я.
– Зі Львова, а що?
– Я теж зі Львова.
– Не може бути! В такій глухомані?
Я мала зі собою паспорт. У ті часи не можна було без нього, будь-якої хвилини подорожній міг опинитися в спецрозподільнику. Та хлопці вже й не дивилися, тільки дивувалися. Пригостили нас вином і кавою. Коли я сказала, що в таборі є ще один львівський, вони захотіли познайомитися. Взявши пару пляшок вина, ми всі разом подалися до табору.
– Мороз! – закричала я, коли ми прийшли до табору. – Тут люди зі Львова! З тобою хочуть говорити!
Але розмови не вийшло. Мороз, видно, мав якісь інші, невидимі справи. Він вискочив заспаний, зі скуйовдженою бородою, ледве встиг подякувати, поки хлопці тицьнули йому в руки пляшку, і зник у невідомому напрямку.
Пройшло пару днів. Погода зіпсувалася, почалися дощі. Люди роз’їжджалися хто куди. Ми з Бейбі вирішили рухатися на Валдай – туди поїхали «Львівські На Мотоциклах» Пензель, Вишня – і вже з ними повертатися до Львова.5
Табір спустів. Група волохатих рухалася в бік станції. Я раділа, як мала дитина. Ми їдем шукати наших на Валдай! Я йшла і підстрибувала. Ля-ля-ля! Раптом – один невірний крок, я наступаю на камінчик, нога підвертається і я падаю на землю. Дикий біль!
Приїхали!
До станції хлопці по черзі несли мене на руках. В електричці нога в коліні розпухла, як валянок. Біль був такий, що сльози котилися з очей. Тепер треба вирішувати, що робити зі мною. В Ризі мене відправили до лікарні швидкої допомоги. Зі мною пішов Саша Рішельє з Сімферополя. Решта поїхали до когось на хату.
Лікар зростом із величезну шафу, з закоченими рукавами, обмацав здоровенними волохатими лаписьками мою ногу. Я лежала і тихо стогнала. А він взяв грубезну голку і з силою встромив у коліно. Я чула, як в лотку задзюркотіла якась рідина.
– Молодець, терпелива, – сказав монстр, зараз накладем гіпс, побудеш у нас, за три дні будеш як нова копійка.
– Три дні? Як три дні? Мені завтра треба їхати на Валдай! Що ви мелете, дядьку? – думала я, лежачи на тапчані. У коридорі чекав Рішельє. Тут почувся брязкіт, двері прожогом відчинилися і в операційну втягнули каталку з хлопцем, тіло його було геть порізане. Кров цебеніла на підлогу, здавалося, на ньому немає живого місця. Здійнялася метушня, лікар в одну мить забув про мене. Я, переборюючи біль, злізла зі столу і почовгала в коридор.
– Швидше, швидше, тікаєм, – зашипіла я до Рішельє.
– Що сталося? – він взяв мене за руку.
– Нічого, але не хочу лежати тут три дні.
На хату ми потрапили, коли вже всі спали. Нам лишилося місце на підлозі біля шафи. Я довго не могла заснути, у мене, здається, піднялася температура.
Вранці ми випили гарячого чаю і вийшли на трасу Рига–Таллінн. Розбилися попарно, вийшло чотири пари. Ми з Бейбі поїхали першими.
Бейбі з усіма на Ви, навіть з дітьми. Вона татарка з Уфи. Маленького зросту, хоча статурою зовсім не слабка. Очі гарні, великі, мигдалевидної форми, карі. Широкі вилиці ховаються під густими пасмами каштанового волосся. Гордий, сміливий погляд. Здавалося, Бейбі зможе побороти й велетня. Разом з нею можна не боятися нічого.
***
До Таллінна ми доїхали легко, без пригод. Машини зупинялися часто, водії брали нас із задоволенням, розглядали, розпитували про життя. Дехто допомагав – хто дрібними грошима, хто сигаретами, а хто пригостив канапкою.
Коли повернули на Нарву–Івангород, по трасі стрічали наших, які стопили парами. То ми обганяли їх, то вони залишали нас позаду. І от ми з Бейбі стоїмо край дороги, виглядаючи чергову машину. Зупиняються москвичі, вони з нашої компанії, але виїхали останніми. Я радісно підбігаю до них, і тут чую страшну новину. У мене темніє в очах і підкошуються ноги. Вони кажуть, що Октай покінчив життя самогубством.
До сих пір я картаю себе за те, що тоді не лишилася. Досі відчуваю провину за його смерть. От якби час повернути назад! – я би не лишила його самого. Але хто тоді міг думати, що станеться така трагедія?
У похмурий Ленінград ми в’їхали з похмурим настроєм. Очі в мене червоні, ніс розпух від сліз. Ми переночували в Гени Зайцева6 і наступного дня вирушили на Валдай.
Під вечір потрапили до військового містечка недалеко від міста. Постукали у двері невеликого чепурненького будиночка. Відчинила жінка. Довго випитувала, хто ми, до кого приїхали, як прізвище і таке інше. Ми не могли сказати правди, бо боялися лишитися вночі на вулиці. Врешті вона постелила нам у маленькій кімнаті і пішла. Ми заснули одразу. На ранок жінка показала нам дорогу в частину. Але нам треба було у протилежний бік.
Ховаючись по кущах, ми звернули в іншу сторону. Ще трохи, і ми зустрінемо своїх.
Назустріч їхала військова машина, Бейбі підняла руку. Молодий хлопець, солдат запитав:
– Вам куди?
– Бейбі відкрила рота і – ...! Завмерла на місці у дивній позі, закліпала очима:
– Я… я забула, як називається село.
От тобі й на! Вона забула. А я взагалі не знала. І що тепер робити? Ми практично добралися до мети, а тепер не знаємо, як називається те село. Бейбі розпитувала солдата, які села тут є поблизу – він буде називати, і вона згадає. Нічого з того не виходило.
Ну добре. Ми сідаємо в машину і їдем. Бейбі розглядається по боках, у неї гарна зорова пам’ять. Минулого року вона їздила з нашими на Валдай. Може, просто впізнає те місце.
Так ми проїхали 30 кілометрів вглиб лісу. Потім машина звернула на базу, військова дорога закінчилася, і ми пішли по лісовій стежці. Прекрасна природа. Високі дерева своїми верхівками тримають осіннє небо. Я назбирала білих грибів, поміж дерев їх була сила-силенна. А Бейбі навіть не дивилася під ноги, йшла вперед, намагаючись пригадати, як називалося те село. Я далі зривала гриби, ламала їх на невеличкі шматочки, ножа не було, і насиляла на довгу чорну шворку. Вийшло три великі низки, я почепила їх на шию. Привезу додому і мама зварить смачний суп.
Нарешті видно хати. Біля паркану на лавці сиділа бабуся. Бейбі запитала, як називається село і які ще є села поблизу. Бабуся відповіла, що тут живе п’ятеро людей – один дід і чотири старші жінки, і поблизу сіл нема. Напевно, ми йдем не в той бік. Було вже пообіді, дуже хотілося їсти.
– Ми голодні. Може, Ви б дали нам щось з’їсти? – сказала Бейбі.
– Ой, не знаю, – каже бабця, – до магазину завозять раз на тиждень, хліба нема, але якщо дасте трохи грибів, я вгощу вас супом. Я сліпа, сама грибів не назбираю, а дуже хочеться.
Я зняла з шиї одну низку і простягнула бабці. Вона завела нас до хати і посадила за стіл. В юшці плавало дві картоплини і трохи крупи. Замість хліба дала нам огірок.
Коли ми вийшли, біля хвіртки зібралися всі мешканці села. Старі бабки в чорних хустках і один хирлявий дідок з довгою сивою бородою. Ми, дві дівчини, які прийшли не знати звідки і за чим, були для них як диво-дивне. Вони торкалися нас своїми тремтячими зморщеними руками, заглядали в очі, ставили всілякі смішні запитання. Ми чемно відповідали, сміялися з усіма, жартували, старалися нікого не обійти увагою. Коли запитали про навколишні села, вони як діти стали наввипередки називати – Рощино, Єгліно, Чеканово, Івантєєво...
– Івантєєво! – заверещала Бейбі. – Івантєєво! Так-так, нам треба в Івантєєво!
Буду вмирати – не забуду цю назву.
– О, дітки, – стурбовано зацокав беззубим ротом дідок, – це сорок кілометрів звідси у бік Валдая. Чим же вам добиратися, тут транспорт не ходить. Йдіть он цією дорогою, так буде ближче.
Отже сорок кілометрів ми добиралися не туди!
Ну що ж, повертаємось. Ми обійняли стареньких по черзі, дали кожному по жмені грибів. Розпрощались, як і з найдорожчими людьми. Я подумала собі: невже в цих стареньких добрих людей нема ні дітей, ні родичів, щоби хоч колись до них навідувалися?
Години дві ми йшли вузькою стежкою через ліс, поки не вийшли до великого озера, що наче велетенське чисте дзеркало впало з неба в лісові хащі. Посередині спокійного плеса плив одинокий човен. Рибалка підняв голову і дивився на нас. Нам треба було обходити озеро стежкою, але я сказала Бейбі:
– Ми стопимо машини, давай застопим човен. Глянь, як він на нас дивиться.
– Егей, дядьку! – загорлали ми щосили, розмахуючи руками, – будьте добрі, перевезіть нас на той берег!
Що ви думаєте? Човен поволі розвернувся і почав рухатися в наш бік. За кілька хвилин ми вже сиділи всередині і розмовляли з рибалкою. Він теж був старшого віку і дав нам по шматочку хліба. Я насолоджувалася смаком шкуринки і дивилася на весла, які по черзі занурювалися в воду, здіймаючи дрібні хвилі. Бейбі про щось розмовляла з ним, а я закуняла, підперши голову рукою. Стояв запах білих грибів.
На березі рибалка показав нам напрямок і ми пішли далі. За мить почули глухий гуркіт мотора. Стрімголов помчали в бік дороги, там побачили людину на моторолері.
– Звідки ви і що робите в цих непролазних хащах? Хіба вам не страшно самим у лісі? – чоловік закидав нас питаннями.
Ми все розповіли, і як опинилися тут, і куди нам треба.
Він довго не роздумував і сказав, що таких дівчат, як ми, його транспорт ще витримає. Притулив нас до себе на невеличкому siedzenie і розвернувся в бік Івантєєво. Це було класно!
Від Івантєєво до Миробудиці знову пішки. Доріг вже не було. Ми продиралися крізь високу траву, ноги мало не по коліна вгрузали в болото. Я зняла босоніжки і йшла просто в шкарпетках. Хворе коліно знов нагадало про себе. Нога знову розпухла і боліла. Бейбі час від часу прикладала свою долоню до мого коліна – цим вона знімала біль.
Бейбі була справжнім магом. Вона розповідала про Нострадамуса, про всякі дивні речі і що скоро Союзу не буде. Я не могла в це повірити. Хіба війна або величезна хвиля змиє Союз. Або землетрус зітре його з лиця землі?
Так ми підійшли до закинутого села. На землю спускалася темрява. Гарні добротні хатинки стояли у повній тиші. Здавалося, ще пару хвилин тому тут жили люди, але якась невидима сила примусила їх покинути своє житло, залишити майно і пожитки. Ми проходили повз гарні обійстя, паркани, місточки і голосно кричали: Пензель! Вишня! Звьоздний!7 Гей, гіппі, де ви є? Але нам ніхто не відповідав.
Горобина ніч впала на нас, накривши село чорною ковдрою. Темрява буквально заліплювала очі, вуха і розум. Ми стояли посеред закинутого села, розгублені, страшенно втомлені і голодні, вглядаючись у ніч, вслухаючись у тишу – все марно. Непроглядна пітьма. І тут я помітила вдалині ледь помітний вогник. Настільки слабкий, що можна було повірити, що мені привиділося.
– Бейбі, дивись, – я вказала рукою в той бік. Вона не роздумуючи вхопила мене за руку і поволокла навпростець через огорожі і рови до світла. Скоро ми підійшли до невеликого зрубу. В хатині дійсно жевріла свічка. Бейбі затарабанила у двері і щосили закричала:
– Хлопці, відчиняйте! Це ми, Бейбі й Конфетка!
Тихо.
– Ви що, не чуєте? Позасинали? Відчиняйте! – не вгавала Бейбі.
За дверима тиша.
Тоді вже я сама стала гримати і волати. Якщо там немає Пензеля і наших, все одно там хтось є. Свічка ж горить.
– Відчиніть, пустіть, ми вам не заподіємо лиха, ми дуже змерзли, – благала я.
За дверима почувся якийсь шурхіт:
– Можете не просити, я вас не пущу. Я вже багато років не спілкуюся з людьми, – почули ми сухий як тріска голос.
– Тоді хоча би підкажіть, де наші хлопці? Такі волохаті, бородаті, на мотоциклах, ви мабуть їх бачили.
– Бачив. Сьогодні вранці вони виїхали звідси. А ви, якщо вже вам так погано, йдіть уперед через сім хат, там поселилися студенти, вони вас пустять. А я ні, навіть не просіть.
На цьому розмова скінчилася. Більше ми не почули звідти ані звуку.
Взявшись за руки, ми побрели через мертве село. І ось веселі вогники і дзвінкі голоси сповістили нам, що тут є живі люди. Ми впевненими кроками рушили до великої і цілком пристойної хатини.
Четверо студентів хвилин із десять не могли прийти до тями, побачивши нас. Ми стояли посеред кімнати з брудними обличчями, скуйовдженим волоссям, мокрими до колін штанами і взуттям, прив’язаним до торби. Мокрі шкарпетки лишали слід по підлозі. Так, ми дійсно нагадували привидів.
– Може, ви дасте нам пити? – порушила я напружену тишу. Хлопці заметушилися по хаті, почали витягати горнята. Це справді були студенти з Москви. Вони приїхали збирати гриби і ловити рибу. Тараньку і сушені гриби продавали у Москві, це був непоганий підробіток до куцої стипендії. Нас напоїли вином і вгостили хлібом зі згущеним молоком. Більше нічого в них не було.
Все одно ми полягали із прикрим відчуттям через те, що не зустріли своїх мотогіппі.
Ну що ж, значить, і наша подорож на цьому закінчується. Треба вертатися до Львова.
Зранку ми встали, вмилися, розчесали волосся, почистили одяг. Хлопці звернули увагу, що ми досить таки симпатичні дівчата. Ми подякували їм за нічліг і їжу й рушили в дорогу. До Валдая. Потім Ленінград, Таллінн і нарешті Львів.
Йшли пішки. Згодом побачили будинок. Гарний, цегляний, чепурний, подвір’я заасфальтоване, на городі великі парники. Він сильно вирізнявся на фоні маленьких хатинок-зрубів. Ми стали перед хвірткою і задумалися, чи варто заходити, просити їсти? Але тут із хати вибігла жінка і сама закликала нас на подвір’я. Тільки-но ми сказали, що голодні, як вона обійняла нас за плечі і повела до літньої кухні. За пару хвилин на столі стояло море всілякої їжі – пиріжки, котлети, риба смажена, риба фарширована, гриби всіх видів, помідори, огірки, всяка всячина. Ми просто не знали з чого починати. А вона стояла ззаду, втирала сльози і шепотіла: Їжте, дітки, їжте, наїдайтесь.
Мені стало ніяково:
– Чого ви плачете? Нам боляче на вас дивитися.
– Ой, дітки, їжте, не звертайте на мене уваги. У мене теж була донечка, вона з голоду померла у блокаду в Ленінграді. А ти, – вона тицьнула пальцем на Бейбі, – дуже на неї подібна. Мені здалося, що це вона прийшла і просить їсти. Вона була така сама маленька, гарна, з великими очима. Але померла, я не змогла її врятувати. Більше дітей у мене нема. Ми з чоловіком мешкаємо в Ленінграді, а тут наша дача. У нас все є, тільки донечки нам не повернути.
Вона заглянула Бейбі в очі:
– Може ти залишишся з нами?
– Ні, у мене є батьки, – не замислюючись відповіла та. – І Наталю я саму не залишу.
***
У Ленінграді ми зупинилися на нічліг в одного знайомого. Бейбі зайшла в магазин по хліб і макарони, а я залишилася стояти надворі. Тут до мене підійшли два місцеві випивохи і стали питатися, що в мене за намисто. Я відповіла, що це гриби. Відірвавши пару шматочків, простягнула їм. Ті двоє виявилися веселими і доброзичливими. Зраділи, обнюхували, пробували гриби на смак, задоволено покректували. Запропонували випити вина. Я сказала, що під магазином пити не буду, можуть загребти. У них тут же миттєво з’явилася бляшанка з-під халви. Туди налили вина, і я, підтримуючи її пальцями знизу, почала сьорбати, ніби з піяла. В один момент по тілу розляглося приємне тепло. Я знову відчула себе сильною і спокійною.
Зранку ми вийшли на трасу до Таллінна. Вже не пам’ятаю, як добралися в Естонію. У Таллінні застопили машину, що їхала просто в Україну, до Луцька. Майже тисячу кілометрів. Ми дуже зраділи спочатку, але потім чимдалі ставало важче переносити таку їзду. «Запорожець» із двома чоловіками ледве повз по дорозі, на задньому сидінні було тісно, ноги позатерпали. Ми хотіли вилазити і ловити щось інше. Але подумавши трохи, вирішили їхати далі. Як не як, тисячу кілометрів. Можна знов потрапити в якусь халепу. Найстрашніше було потрапити в кігті ментів. Та й починалася осіння дощова погода, вже не поспиш на траві просто неба. Одним словом, їдемо.
До Луцька ми в’їхали під вечір. Попрощалися з дядьками і стали думати, що робити далі. До Львова лишається якихось сто кілометрів, але машин на трасі нема. Ми вирішили проситися на ніч. Постукали в одну заможну хату, але там нас не пустили. В другу, третю, ніде нас не пускали. Нарешті з одного будинку вийшов господар. Він мав досить поважний вигляд. Після довгих розпитувань, як у міліції, він завів нас до кімнати і поставив перед нами миску зі сливами і солодким печивом. Ми їли, а дід за той час у коридорі рився в наших сумках. Невдовзі він повернувся і з підозрілим поглядом сказав, що нам не вірить. Ми знов опинилися в темноті на дорозі. Стояли мовчки і вже не могли нічого придумати.
Невдовзі під’їхав мотоцикл із двома хлопцями. Вони були напідпитку, довго щось розказували, потім розпитували, врешті зрозуміли, що нам треба десь переночувати.
– Ми завезем вас, там можна трохи поспати. Сідайте.
Нам не дуже хотілося з ними їхати, але вибору не було. Втиснувшись на мотоцикл, ми помчали у невідоме.
Їхали близько години, поки попереду з’явилися вогники. Мотоцикл під’їхав до села. На краю розкинулося якесь будівництво, чи то гуртожиток, чи контора. В одній кімнаті серед будівельного мотлоху стояло два ліжка. На одному хропів п’яний бугай. Хлопці сказали, що приїдуть за нами зранку. Ми тихенько вляглися на друге ліжко. Давалася взнаки втома, боліла спина, гули ноги, пульсувало хворе коліно. Але сон стуляв повіки, не зважаючи на неприємні відчуття.
І тут заворушився п’яний бугай. Враз він підняв голову і вилупився на нас своїми дурними каламутними баньками. Потім звівся на ноги, похитуючись, підійшов і почав стягувати нас із ліжка. Було ясно, що проситися чи пояснювати щось цій людині нема ніякого сенсу. Раптом бугай схопив мене за руки і поволік до свого ліжка. Другою рукою почав стягувати з мене одяг. Бейбі довго не задумувалася, підійшла ззаду і тріснула бурмила по голові своєю важкою торбою, ще й штовхнувши його з усієї сили. Той стратив рівновагу і гепнувся на підлогу. При цьому він схопив мене за ногу. Бейбі з усієї сили рвонула мене убік, моя нога висковзнула з його рук і ми стрімголов вилетіли надвір.
Пробігши пару метрів зупинилися. У мене тряслося тіло, серце гупало, як шалене. Із жахом я усвідомила, що один босоніжок залишився у нього в руках. Що робити? Надворі справжня осінь, додому ще сто кілометрів, а я боса. Але повертатися в той будинок не мала сил.
Так ми стояли в темноті з пів години і мовчали.
– Ні, боса ти не підеш, – нараз промовила Бейбі і впевненим кроком попрямувала назад. Я пробувала її стримати, але марно. Мене знову скував жах. Я стояла з двома торбами в руках в одному капці і прислухалася до звуків. Здавалося, в будинку все вмерло. Раптом почувся дикий гуркіт, матюки, пронизливий вереск і знов усе стихло. За мить Бейбі вигулькнула з темноти з переможним виглядом. В руці несла мій капець.
Ось такою відважною була моя Бейбі.
Ми схопилися за руки і побігли щосили від цього поганого місця. Бігли, поки не стомилися. Постояли, відхекалися, потім побрели в темноті невідомо куди. Минули цвинтар. До горла підступила нудота – що буде з нами? Глупа ніч, холод проймав до кісток. Ніде в хатах не світиться.
І тут ми побачили світло.
– Ну, що робимо? – невпевнено запитала я.
– А, що буде, те буде, – відповіла Бейбі і рішуче погрюкала у двері.
Відчинила жінка сільського вигляду у простенькій одежі.
– Нам би переночувати... – Бейбі навіть не встигла договорити, як жінка відступила від порога, даючи можливість пройти до хати.
У кімнаті з бідненьким інтер’єром сидів чоловік із привітними очима і троє малих діточок. Без зайвих слів господиня поставила на стіл миску з гарячою картоплею в мундирах, квашені огірки і хліб. Виявляється, це дуже смачно! Ми їли мовчки, а вона за той час постелила чисту постіль і вийшла з кімнати, щоб ми переодяглися. За нею пішли всі решта.
Коли зранку ми попрощалися, я уперше за всю поїздку пожалкувала, що не маю грошей, аби їм віддячити. Я зняла з шиї пару білих грибів і простягнула їх господині.
Вже після обіду ми були у Львові.
Пішли зразу до Пензля. Там я кинула торбу в куток, зняла куртку і впала на ліжко.
До кімнати зайшов Пензель:
– Ну що, втомилася?
– Трохи є.
– А це що? – він вказав рукою на шворку, на якій теліпалися два маленькі грибочки.
– Це мамі на суп, – відповіла я і повернулася до стіни.
Завтра зранку поїду додому, за два тижні я дуже скучила за мамою і братом.
Наталя «Конфетка» Шинкарук (1960–2020) – була активною учасницею львівської гіп-тусовки. Публікувалася в альманасі «Хіппі у Львові».
___________________
1 Алік Олісевич (нар. 1958) – відомий львівський гіпі.
2 Ґауя – щорічний літній табір гіпі в околицях Риги на однойменній річці, куди з’їжджалися представники контркультури з усього Радянського Союзу. Започаткований 1978 на Ліґо, збирався до 1991, після розвалу СРСР перенесений у 1993 до водоспаду Шипіт на межі Львівської та Закарпатської областей.
3 Октай Байрамов (1953–1980) – був уродженцем Баку, певний час проживав у Львові.
4 Олександр Мороз (1956–2023) – учасник львівської байкерської групи Мотохіппі.
5 Львівські На Мотоциклах – одна з дефініцій Мотохіппі, створеної 1976 Ігорем «Пензелем» Венцславським (нар. 1949). Володимир «Вишня» Вишневський (нар. 1952). Оселятися гіп-комунами в покинутих селах біля Валдая Новгородської області закликав у 1979 один з гуру московських гіпі Сергій Москальов (нар. 1958).
6 Геннадій Зайцев (нар. 1954) – гіпі, засновник і перший президент Ленінградського рок-клубу.
7 Валерій «Звьоздний» Султанов (нар. 1958) – львівський російськомовний поет, учасник Мотохіппі.
08.06.2024