Побачення з Морем

З циклу "Ми діти квітів"

 

В тексті описано реальні події червня–липня 1980 року. Імена учасників справжні.

 

 

Літо. Тепле повітря ніжно огортає тіло.

 

Я сиділа на дитячій гойдалці, притулившись щокою до холодного залізного поручня. В голові гуло. Перед очима немов кольорові слайди прокручувалися події вчорашнього дня…  

 

Ось я йду центром Львова – куди і з якою метою, не пам’ятаю, навколо пропливає одноманітна публіка. І тут в юрбі промайнула знайома висока постать.

 

– Вальдемар! – заверещала я на весь голос.

 

Він почув, зупинився і став шукати поглядом, хто б це міг його потурбувати. Побачив. Обличчя розпливлось у веселій доброзичливій усмішці.

 

– Конфеточко, ти? Як я радий тебе бачити! Ти не уявляєш – у мене сьогодні свято, – збуджено затараторив він. – Ходімо зі мною. Всі вже зібралися в «Інтуристі». Я запрошую.

 

Ясна річ, жодної відмови не було, та й бути не могло. Я взяла його попід руку і ми помчали до «Інтуриста». 

 

Вальдемар

 

Вальдемар – наш хлопець, хоча вигляд у нього доволі кумедний. Незважаючи на те, що всі ми займалися показовою демонстрацією совковій дійсності свого «фе» і одночасно страждали творчими пошуками, Вальдемар твердо рухався упевненим кроком по наперед наміченому шляху. Високий на зріст, голова поголена налисо, незмінний костюм, біла сорочка. І все одно було видно, що він «наш» – надто вже кумедно сидів на ньому той костюм. Вальдемар був одружений, мав дитину і працював на поважній роботі – автослюсарем у Солонці. Грошенята у нього водилися, і він часто-густо запрошував нашу різнобарвну компанію до ресторану або кафе. Його улюбленою фразою було «Работать нада!» Її промовляв занадто часто, але в його виконанні вона так само звучала дуже кумедно.

 

Коли зайшли до ресторану, наше хіпове братство загуло на весь зал:

 

– Ого! Пішов за тарою, а прийшов з Конфеткою!

 

Натомість сусідні столики сповнилися обуреними поглядами.

 

Але ми не переймалися ні домислами, ні пересудами. Нам треба було обговорити останні події, новини хіпового життя – поміж горою закусок, горілки і вина, звісно. Ми реготали навідліг. Вальдемар, ясна річ, перебував у центрі уваги. Коли перейшли до танців, він уже був добряче напідпитку і видавав такі викрутаси, що аж спирало дух. Я мимоволі поглянула на сусідній столик, де сиділи дві парочки – дівчата-модниці і хлопці з військовою виправкою. Один із них, опасиста пика, щось говорив, тикав на Вальдемара пальцем і поглядав недобрим оком. Дівки заливалися єхидним сміхом. Так повторялося щоразу, коли Вальдемар вирулював на танцмайданчик.

 

Потроху мій настрій почав псуватися. І коли сусідній столик черговий раз вибухнув сміхом, я не втерпіла. Підійшла до них і поклала тому дурилові руку на плече:

 

– Пішли покурим.

 

Він піднявся з кислою усмішечкою.

 

Поки йшли в курилку, я думала: Зараз ти в мене посмієшся! З мого найкращого друга! 

 

– Знаєш, я би порадила тобі стримуватися, – спокійним голосом почала я, склавши руки на грудях. – А то можеш досміятися. Ти навіть не знаєш, яка він жахлива людина, який кримінал. Зараз приїдуть його дружки, і від вас мокрого місця не залишиться. Маєш щастя, що він поки що не бачить ваших пик.

 

Я ще щось молола, вже не пригадую, алкоголь і драйв ударили в голову. А той побілів і очима глипав по кутках. Я розвернулася і, швиргонувши бичок, спокійною ходою попрямувала в зал. Наші, ні про що не підозрюючи, гомоніли за столиком. Знову заграла музика, і Вальдемар поліз танцювати. Я пішла за ним, по дорозі нишком зиркнула на той столик. А де пики? Як не дивно, там не було нікого. Тільки офіціант прибирав посуду.

 

– Так і є, – подумала я. – Рагулі всюди рагулі. Все, що невідоме, для них – страшне. Але на сьогодні вечір хамства я скасувала. А то просто неможливо жити – всюди менти і оперá. Один раз виберешся до ресторану, і знов вони тут як тут.

 

Музика стихла, хіпарі повсідалися за стіл, і я на знак перемоги затягнула антипацифістську пісеньку:

 

Пили горілку, пили наливку,

Ще й мед будем пить.

А хто з нас, браття, буде сміяться,

Того будем бить.

 

***

 

Наталка з Рубчиком

 

Ім’я Конфетка причепилося до мене рік тому. Пізно увечері ми з компанією тинялися Львовом. Рубчик1 глянув на годинник і сказав:

 

– Вина мало, а «Сквозняк»2 вже закритий.

 

Пляшка була у моїй торбинці, і всі разом подивилися на мене. Я спробувала дістати її зі споду, натомість рука намацала кульок з цукерками:

 

– Ура! В нас на закуску є конфетки!

 

І кожному тицьнула по цукерці. Лемко3 схопив мене за плечі і чмокнув у щічку. Дем4 запротестував:

 

– Якщо цілуєш нашу Наташу за Конфетку – питай дозволу.

 

Дем промовив це дуже швидко і в нього вийшло «Наташу-Конфетку». Всі засміялися. З того часу я – Конфетка.

 

***

 

Кузя

 

– Наталко, отямся, – відірвав мене від думок Кузя.5 Він стояв біля гойдалки і намагався її розгойдати.

 

– Чого сумна? Що сталося? – питав Дмитровський6, зазираючи у вічі.

 

– Та нічого не сталося, – зітхнула я, і, аби не розповідати про вчорашнє, ляпнула перше, що спало на думку,  – просто знову захотілося на море. 

 

– А на морі де була? – не вгавав Кузя.

 

– Ще ніде не була. Просто колись вже так хотілося. А тепер захотілося знову.

 

Ми утрьох дико заіржали.

 

– Ну то пішли на Вірменку.

 

Хіба було в ті часи місце, краще за Вірменку? Улюблену точку всіх хіппі? Де завжди можна зустріти друзів і випити філіжаночку кави? Ні.

 

І того разу все було так само.

 

Артур

 

Біля входу в кафе ми зустріли Артура.7 Його стан був жахливий. Неможливо було без сліз дивитися на нього.

 

– Нє, ну що таке? – закричав Кузя. – Що за день?

 

Артур опустив кучеряву голову і втупився в землю:

 

– Що, що? Мене Мишка8 покинула.

 

– Ого! – вигукнув Кузя. – Ну то слава Богу, що ніхто не вмер!

 

Але тут же передумав кепкувати у такий драматичний момент.

 

– Слухай, не можна так сильно перейматися. Треба розвіятися, поміняти обстановку.

 

І почухав потилицю.

 

– До речі, а чого би тобі не поїхати на море? Он Конфетка їде. Тільки журиться, що ні разу там не була. Ти б підсобив, підказав, настановив на шлях істинний. Що скажеш?

 

– Мені все одно. Їхати, так їхати, – махнув рукою.

 

– Ура, – заволав на всю дорогу Кузя. – Артур з Конфеткою їдуть на море! А ми залишаємось, як і завжди. Люди добрі, подайте, хто скільки може.

 

– «Артур Волошин всеми брошен», – з трагікомічним виразом додав Дмитровський.

 

– «Сергей Дмитровский поэт жидовский», – парирував Кузя, аби не лишати друга напризволяще.  

 

Він побігав серед столиків, і скоро в його долоні задзвеніли копійки. Ми порахували, вийшло, що назбирав два рублі сорок п’ять копійок.

 

– Ну от і все. Тепер гайда на київську трасу. – Кузя був перезбуджений і все бігав навколо.

 

– Може би я з’їздив додому, перевдягнувся, – несміливо сказав Артур. – Я ж не готовий на пляж. Ось парасоля, плащ. І труси в мене з «кишенькою», – і густо почервонів. – Та й Конфетка нічого не має зі собою.

 

– Нічого страшного, – гарячкував Кузя. – Парасоля і плащ обов’язково пригодяться в спеку. А Наталі даю светр. Головне – паспорти. Паспорти є?

 

– Аякже. Що є, то є. Без паспорта й носа не висунеш надвір.

 

– Ну й прекрасно. Менти не загребуть. Спецрозподільник залишиться порожній, – і почав стягувати через голову светр. – Тепер ви готові до подорожей. Йдіть по Леніна догори, а там спитаєте, як добратися до моря. І на трамвай не сідайте, економте кошти! – вигукував Кузя навздогін.

 

Ми, взявшись за руки, побрели в бік вулиці Леніна.

 

Була вже година сьома вечора або восьма, поки дійшли до Винниківського базарчика. Біля гастроному стяло кілька підпилих чолов’яг. Я підійшла спитати, як вийти на трасу. Хлопаки, розмахуючи руками і перебиваючи один одного, намагалися щось пояснити. Звичайно, я нічого з того не второпала, але подякувала, і ми поплентались далі. Тут один із чоловіків відділився від юрби і гукнув за нами. Ми зупинилися, він підійшов ближче.

 

– Дітлахи, куди вам в ніч? Йдіть до мене. Мене жінка кинула, хата порожня. Переночуєте, а завтра рано поїдете.

 

Він дещо невпевнено тримався на ногах.

 

А й справді, дороги не знаємо, насувається ніч. Ми погодились.

 

У хаті панував безлад, але, здається, це його абсолютно не бентежило. Чолов’яга показав рукою на ліжко і взяв ключі:

 

– Я пішов бухати. Прийду зранку. Якщо не дочекаєтеся, захлопніть двері. Дивіться, не проспіть.

 

Гримнув дверима і подався в темінь.

 

Ми залишились самі в чужій квартирі.

 

Але, як бачимо, не такий вже й однорідний народ жив у ті часи. Один здоровань у ресторані злякався, навіть не здогадуючись, що хіппі – наймиролюбніші люди на світі. А другий, п’яничка, довірив квартиру абсолютно незнайомим людям.

 

Прокинулися дуже рано. Виявляється, в дядька був будильник, наведений на шосту. Ми притиснули клямкою двері. Перед нами стелилася дорога, цікава, невідома і небезпечна водночас.

 

***

 

Тепер ми стояли на трасі удвох, піднявши руки. Сонечко ще не встигло як слід прокинутись і було досить холодно. Я вдягнула светр, який мені дав Кузя. Біля серця зачаївся холодок: що далі? Але потай раділа, що їдемо до моря. Та чи буде легким наш шлях?

 

Зупинився величезний КамАЗ.

 

– Молодята, вам куди?

 

– До Києва.

 

 – То сідайте.

 

Ми позаскакували до кабіни. Умостившись на siedzenie9, я пошепки сказала: Раз. Це була перша наша машина. Потім була друга, третя, і я всіх їх рахувала.

 

Початок подорожі минув без особливих подій. Водії – люди веселі, доброзичливі, не скупі на жарти і сигарети. Нас везли, скільки було треба, доки шляхи не розходилися. Поміж пересадками ми не стояли на трасі, а рухались уперед. Артур із трагізмом у голосі розповідав про своє нещасливе кохання до Мишки, я – про непорозуміння з Рубчиком. Потім згадала про Сема10 – безмежно талановитого юнака, який познайомив мене з прекрасними книгами і чудовими людьми, і взагалі, навчив любити світ. А як ми фантастично співали: «Этот мир придуман не нами, этот мир придуман не мной…»! Скільки барвистих історій він розповів про театральне життя і своє нещасливе кохання!

 

Сем

 

– Напевне, так буває в житті кожної людини, – як могла, я намагалася розрадити Артура.

 

І знову згадала про літературу – Воннегут, Фолкнер, Камю, Гамсун, Олбі, Нацуме Сосекі, Кобо Абе.

 

Ох, Сем!

 

Десь під Житомиром зупинили чергову вантажівку. Водій з підозрілим поглядом посадив нас до кабіни і відразу почав розпитувати, хто ми, що ми, звідки й куди їдемо. Артур не надто охоче відповідав на запитання, я взагалі відмовчувалася.

 

– Ви би так не вешталися по трасі, – попередив він. – Скоро у Москві Олімпіада, менти гребуть усіх.

 

– Так ми ж нічого такого не робимо, – заперечив добродушно Артур. – Ми ж не злодії, не якісь алкаші чи наркомани.

 

– Ну, ну, все одно, треба обережніше, – застерігав водій. – Менти завжди знайдуть причину. Будь-яку, аби придертися.

 

Він висадив нас на околиці міста і ми пішли далі, роздумуючи, за які гріхи нас можна загребти.

 

І тут мене охопив жах. Артур! Йому ж іще нема вісімнадцяти! А мені скоро двадцять. Мене ж можуть забрати за розбещення неповнолітніх! Я вже не одну таку історію чула у Львові, про «винтилово» і облави. Холодний піт виступив на чолі.

 

– Артуре, давай, я піду трохи попереду, а ти тримайся ззаду, аби ніхто не здогадався, – перше, що встрілило мені в голову.

 

– Добре-добре, – погодився Артур, не підозріюючи про можливість побути жертвою домагань знавіснілої тітки.

 

– Головне – вийти за місто. Не хочу, аби нас згвинтили, і ми не побачили море. А там знову щось застопим. У кабіні безпечніше.

 

Ми йшли незнайомим містом, я попереду, Артур, понуривши голову – ззаду. Боліли ноги, спина, голодний шлунок посилав недвозначні сигнали. Обабіч дороги побачили кнайпу з написом «Чебуречна». Звідти пахло просто фантастично.

 

– Ну, що, зайдемо, глянемо?

 

– Як? Ми ж без грошей.

 

– Ну, будь-ласка, давай хоч понюхаєм, – заскиглила я.

 

За стойками гомоніли кілька гуртів. Всюди випивка, закуска, всі весело сміялися. Прості роботяги з місцевих, далекобійники.

 

Мій живіт аж звело.

 

Тут одна компанія почала гучно прощатися, збираючись до виходу. Останній з них обтер губи рукавом і вивалився у двері. Я крадькома спостерігала у вікно, поки вони відійдуть за поворот. На їхньому столі залишилося кілька тарілок, і в одній – теплий, соковитий, смачнющий чебурек, якого не ще торкалася рука людини. Я поманила пальцем Артура, і поки він наближався, відламала маленький шматочок. Решту розірвала навпіл. Артур теж не вагався.

 

З-поза сусіднього столика на нас зиркнули гострі очиці – чоловік середніх літ у робочій спецовці. По спині пробігли мурашки. Чого йому від нас треба? Ми перезирнулись. Чоловік попрямував до віконця, замовив два чебуреки, потім підійшов до нашої стойки і з усмішкою простягнув: «нате». І повернувся спиною. Ми й подякувати не встигли: проковтнули вмить. Після того, взявшись за руки, почимчикували до траси. Голод відступив, а з ним відступив страх.

 

До Києва в’їхали пізно увечері. Це вже була наша десята машина. Водій, не почувши виразної відповіді, де нам краще вийти, висадив біля першої станції метро, побажав удачі і розчинився в потоці машин.

 

Тепер, опинившись посеред великого міста, ми намагались зорієнтуватися, що робити далі – знов виходити на трасу чи шукати притулку на ніч. Києва я практично не знала – була там дитиною на Борщагівці у своїх троюрідних братів Васі та Валєри Савчуків, але ні точної адреси, ні навіть їхнього вигляду пригадати не могла.

 

– Артуре, може в тебе є якісь знайомі або родичі? Зараз виходити на трасу нема жодного резону.

 

Він задумався, підперши підборіддя рукою. Може заснув? Так пройшло чверть години. Потім схопив мене за руку і поволік за собою. Годині о першій ночі ми подзвонили в якісь двері. Артур дрібно тремтів і шептав:

 

– Хоча б він удома був. Хоча би.

 

За дверима почулися кроки. Скрипнув замок, і на порозі з’явився худорлявий молодик років тридцяти п’яти. Він не був схожих на наших. Якийсь час розглядав нас, потім наче впізнав:

 

– О, Артуре! Заходь.

 

Ну й слава Богу. До сих пір не второпаю, ким він йому доводився – дядьком, двоюрідним-троюрідним братом, ще кимось, і чим займався.

 

Він напоїв нас чаєм, і мене розморило. Я пішла в сусідню кімнату, впала на подушку, очі самі замкнулися. Перед очима з’явилася картинка – безкінечна дорога, я все їду й їду. А з кухні доносилися приглушені голоси.

 

***

 

Подорож трасою Київ–Одеса була просто розкішною. Тільки виходили з однієї машини, як зразу ж зупинялася інша. Я тільки й робила, що рахувала подумки, скільки їх ми поміняли. І без останку торохтіла з водіями на будь-які теми, що приходили до голови. А солодкий трем біля серця не відпускав: скоро ми будемо на морі.

 

Під вечір я відчула себе сильно втомленою і заснула в машині номер-двадцять. Артур перебрав на себе обов’язок розважати розмовами водіїв, що перебували за штурвалом. Оскільки ми мали досить екзотичний вигляд, ті жваво цікавилися нашим життям, історіями про наших друзів. Ми охоче про все розповідали.

 

– Гей, хіповко, прокидайся, вже Одеса-мама, – почула я гучний бас. – Поїдемо через центр. Ніч, машин мало. Так буде швидше.

 

Я підняла голову, намагаючись розклеїти повіки і розібрати у темряві хоч щось. Але це було неможливо, і голова знов упала Артурові на плече.

 

О п’ятій ранку ми вийшли під Миколаєвом. Темрява швидко відступала, ніч втрачала свої повноваження. Слава Богу, не треба шукати нічліг. У свої права вступав чудовий сонячний ранок. Повсюди стояла дзвінка тиша. Ми йшли з годину і розмовляли пошепки, аби не порушити цього чудового вранішнього спокою.

 

О шостій дорога прокинулася. Раптово здійнявся шум, загули мотори, завищали клаксони, машини помчали в різні боки. Почався новий день.

 

***

 

Наша подорож ставала дедалі більш втомливою. Сонце палило немилосердно, пилюка стояла стовпом. Дихати було важко, весь час хотілося пити. Коли йшли по дорозі між пересадками, Артур відкривав парасолю і тримав над моєю головою, аби хоч трохи полегшити мої страждання. Зупинилася двадцять четверта за рахунком машина – «Газель» з фургоном. Бугай за кермом наказав нам залізти у фургон. Ми вмостилися на якійсь твердій масі. Гепаючи на вибоїнах, підскакували разом з ящиками, немов ті м’ячики. Раптом він спинив машину.

 

– Сідай до кабіни, – звернувся до мене. – А ти лишайся тут, – тицьнув пальцем на Артура. – Трохи скоротимо дорогу.

 

Я слухняно пішла в кабіну.

 

Скоро виїхали на безлюдну дорогу. Мені ставало якось незручно. Артур сидів у фургоні, а водій всю дорогу торочив непристойності і весь час ставив мене в глухий кут. Я й червоніла, і починала тремтіти. Але що поробиш, треба їхати.

 

І тут він зупинився і схопив мене за ноги брудними лаписьками.

 

– Чого ламаєшся? Він же не чоловік тобі. Чого даремно гаяти час? Хай посидить у кузові, а ми підемо в кущі. Давай, я ж не задарма везу. Розрахуємось.

 

Глядів на мене масними очицями. Бридкий рот так і намагався вп’ястися в лице:

 

– Ну, кицю, сміливіше, ти ж не свята, не пручайся аж так.

 

І тут двері кабіни розчахнулися навстіж. Я побачила Артура. Обуреного і злого. Водій відсахнувся:

 

– Чого тобі?

 

– Що трапилося? Чому зупинились?

 

Я наче заніміла і втупилася у свої джинси. На них лишився слід від його брудної граблі. Тільки сльози текли нестримно по щоках. Якщо той хтивий козел нас висадить – як будемо добиратися далі? Адже за весь час не проїхала жодна машина.

 

Артур дивився на нього в упор. Нависла важка тиша. Він бачив мої сльози і брудний відбиток на штанях – джинси, до речі, теж були його подарунком.

 

– Вилазь, – на диво спокійним тоном скомандував Артур. – Розказуй, що сталось.

 

Потім повернувся до водія:

 

– Ти, гад, не смій торкатися її своїми лапами. А то розмалюю тобі фізію, – і все стискав у руці парасолю. 

 

– Артуре, не треба, не чіпай його, – я тягнула його за рукав. Ясно було, що сили нерівні і той мудило зараз його уб’є.

 

– Ах так, – сказав бугай. – Тоді йдіть пішки. Вскочив у кабіну, лайнувся через вікно. Заревів мотор і «Газель» рвонула з місця. Курява здійнялася стовпом. Ми залишилися в степу самі.

 

– Ну от і все, не плач, все минулося, – заспокоював Артур, витираючи мені сльози хустинкою. – Я не дам тебе образити.

 

Ось яким сміливцем виявився мій друг. Ми обнялися за плечі і неквапно рушили по твердих грудках у бік моря.

 

Йшли довго, кілька годин. Розмовляти не хотілося, не було сили, у горлі пересохло, губи потріскались. Починало сутеніти, а дорога тягнулася без кінця.

 

І ось позаду почувся такий жаданий гуркіт. Ми розвернулися і щосили замахали руками. Зупинився бобик. З вікна визирнув опасистий чолов’яга.

 

– Вам куди, молодята? 

 

– Нам треба до моря, – ледь чутно промовили шершавими губами.

 

– Я їду в Судак. Підходить?

 

Ще й як підходить! Ми позаскакували на заднє сидіння. Це була наша двадцять п’ята машина.

 

Десь біля першої ночі мотор зупинився.

 

– Що ж, виходьте. Ви досягли мети. Зараз ми перебуваємо біля самого берега, – проспівав водій. Махнув рукою і зник у темряві.

 

– Артур, ми що, вже на морі? – тремтячим голосом запитала я.

 

Ми щосили вдивлялися у темінь.

 

– Слухай. Уважно слухай. Чуєш? Це хвилі б’ються об берег.

 

– Дивися. Бачиш білу доріжку? Це місячне сяйво.

 

– Це відображення Місяця у воді. Так, це справді море.

 

Довго-довго стояли, вдивляючись у пітьму, вслухалися в нічні звуки, вдихали солоне повітря. Ми знайомилися з морем.

 

Спати полягали на невеличкому пагорбі, ледь порослому присохлою травою. Артур постелив плаща і відкрив парасолю, аби на мене не дуло з моря. Пригорнув до себе, і відразу заснув, мов дитина. Я ж лежала, дивилась на зорі і слухала море.

 

***

 

Ранкова картина змусила глянути на світ тверезим поглядом. Виявляється, ми тут не одні. Наше стійбище розташувалось на камені посеред великого пляжу. Звідусіль сходилися курортники. Певна річ, їх здивувала ця картина – двоє мандрівників у сірій від пороху одежі, брудному взутті, з розкритою парасолею. Гомін все наростав. Зате навкруг, доки сягало око, розкинулося неозоре, спокійне, ласкаве море. Маленькі хвилі вдарялися об камінці, відкочувалися назад і з новою силою котилися до берега. Здавалося, море єдине зраділо нашій появі. Так само і я. Скочивши на рівні ноги, я рвонула вниз, аби кинутись в його обійми.

 

Артур схопив мене за руку:

 

– Зупинися. Давай, спочатку знайдемо інше місце. Глянь на них. Здається, нас скоро почнуть бити.

 

Я перевела погляд на пляж. Постаті на березі згущувалися. Справді, знайомство з ними не віщувало нічого доброго.

 

Ми поспіхом зібрали речі і рушили в бік, де, як здавалося, було менше народу. Відійшли на безпечну відстань і видряпалися на невелику скелю. У щілині заховали свої пожитки. Потім по слизьких каменюках спустилися до води.

 

Моєму захопленню не було меж. Нарешті ми з морем піймали одне одного в обійми. Пестилися, цілувались, насолоджувалися, зливаючись із ним в одне ціле. Артур вже давно пішов на берег і сидів, поклавши голову на коліна, втупився в неосяжну далину.

 

Я вийшла з води щаслива і нова.

 

Скоро з’явилося ще одне непереборне бажання.

 

– Артуре, я хочу їсти.

 

Треба було вертатися до нашого сховку. Артур побрязкав копійками і поплентався на пошуки магазину.

 

Чекати довелося доволі довго. Сонце піднялося ще вище. Різні недобрі думки почали підкрадатися одна за одною, зранюючи свідомість і вселяючи страх. Може, його загребли менти, а, можливо, побили місцеві. Може, він заблукав, і я вже ніколи його не побачу. Я відганяла їх, але важкі думи липли густою патокою.

 

Нарешті почула дорогий голос:

 

– Конфетко! Я вже тут. Я приніс тобі булочку і гарні новини.

 

Виявилося, біля магазину він здибав хлопця з довгим волоссям. Той теж не був з наших, але розповів, що хіппі в Судаку мало. Вони збираються, в основному, у Новому Світі.

 

– Ну, що ж, їдемо у Новий Світ.

 

Проте ми зміркували, що сьогодні залишаємось на місці і відпочинемо після пригод. А завтра зі самого ранку вирушимо на пошуки хіппі.

 

Так пройшов день.

 

На ніч ми влаштувалися в тій самій щілині, притиснувшись до скелі. Тільки-но вляглись на Артурів плащ і заплющили очі, як почулось одноманітне розмірене: кап-кап-кап. Я підставила долоню і почала збирати крапельки. Піднесла до пересохлих вуст. О диво! Маленька цівочка пробилась сюди крізь кам’яну твердь, і в нас тепер є питна вода. Я згадала про порожню пляшку з-під пива, яку бачила недалеко на березі. За якийсь час у нас була дорогоцінна посудина, здатна збирати цілющу вологу. Ми обережно поклали її в головах і заснули під легенький монотонний плюскіт.

 

***

 

Чудовий ранок! І води в нас більше, як півпляшки! Ми передавали дорогоцінну вологу з рук в руки, смакуючи кожен ковточок. Потім зібрали свої скромні пожитки і спустилися до моря. Виходити на трасу не було жодного сенсу, тут весь транспорт платний, адже кожен намагається заробити на туристах. Вирішили пробиратися берегом по маленьких, ледь помітних стежечках, що з’являлися і пропадали в колючих чагарниках.

 

Сонце піднімалося швидко і пекло безбожно. За якийсь час я відчула, що втомилася і неймовірно хочу пити. Пити! Ми йшли досить довго. Артур все підганяв мене, і я вже ледве тягнула ноги, навіть почала рюмсати від безсилля. Я справді злякалася спеки. І тут, не знати звідки, на нас ледь не наскочив якийсь жвавий молодик, нівроку собі кабанчик, ще й замалим не збив із ніг:

 

– Чого ревеш? – схопив мене за плечі. – така велика, а нюні розпустила, як мале дитя. Кажи, що трапилось, – і заглянув в самі очі.

 

– Просто вона дуже хоче пити, – обізвався Артур, який плентався позаду.

 

– Ну так у чому справа? – від надміру ентузіазму той навіть зареготав. – Недалеко є Ґрот Шаляпіна, там класна вода, холодна, з криниці. І від спеки можна сховатися. Йдіть цією стежкою, там будуть Царські сходи, потім пляж, а за ним ґрот.

 

І веселий кабанчик зник у кущах так само несподівано, як і з’явився.

 

Не можу описати щастя, яке звалилось на нас, тільки-но ми увійшли у приємний затінок і ступили на плити Ґроту Шаляпіна. Я припала до кринички, жадібно вбираючи воду всіма фібрами. Здавалось, ніяка сила не зрушить мене з цього місця.

 

Тут же сюди заглянув ще хтось, потім знов. Шукаючи захисту від спеки і щоб втамувати спрагу, підходило все більше людей. Щоразу доводилося поступатися місцем. Але всі, хто прибував, зразу якось мінялися, ставали добрими, тихими, так ніби входили до храму, усміхалися, кивали на знак згоди, розуміючи один одного без слів. Принаймні, так мені здавалося тоді. Ніхто не звертав уваги на наш запилений одяг, не посилав гострих поглядів. Ми були рівні – всі, хто знайшов прихисток у цьому благодатному місці.

 

***

 

До Нового Світу добралися по обіді. Зразу пішли до магазину – це було єдине місце, де ми сподівалися здибати когось із наших. Просиділи під магазином добрих дві години. Нікого. Надії поступово розчинялись, як марево. І знову диво! Хлопець з довгим волоссям, засмаглий, обдертий, але з поважним виглядом швидкою ходою прямував у наш бік. Артур зірвався з місця:

 

– Привіт, ми зі Львова. А ти?

 

– Зі Смоленська, – хлопець був ніби здивований і поглядом кидав на нього, на мене. – А що?

 

– Розумієш, тільки приїхали, нікого не знаємо, – бурмотів Артур. – Нема де зупинитися.

 

– А-а-а, ясно! Тоді гайда до нас у табір. Нас троє смоленських – Паша11, Міша12 і Яша13. Яша це я, – схилив він голову.

 

Паша

 

Нам відлягло від серця – нарешті ми знайшли наших і зараз підемо до табору.

 

Коли прибули на місце, побачили великий намет. Тут і там на гілляках висів порозвішуваний одяг, ковдри, на тліючих вуглинах погойдувався казанок, а на почесному місці виднілася гітара.

 

Ого, як класно!

 

Це було найзатишніше місце, яке тільки можна було знайти на скелі поміж деревами. Крута стежечка збігала до моря. По ній саме піднімався хлопець з рудим, ні, пшеничним, прекрасним довгим волоссям.

 

Із щонайбільш діловим виглядом він почав розпитувати – хто ми, що ми, звідки? Ясна річ,  вони остерігалися кагебістів.

 

– Якщо зі Львова, то маєте знати Рубчика, – хитро зиркнув на Артура.

 

– Рубчика ми знаємо прекрасно. До речі, вона – його дівчина, – кивнув той на мене.

 

– Он як! Тоді все ясно. Мене звати Паша Смоленський, – він простягнув руку.

 

Було видно, хто з хлопців тут є лідером.

 

– Я Конфетка. Це Артур.

 

– З Рубчиком ми бачилися в Ясній Поляні. Він там усім сподобався. Грамотний, дотепний. Значить, і ти не дура.

 

Так і сказав: «не дура».

 

Всі засміялись. А я, стиснувши губи, втупилась перед собою. На той час ми посварилися з Рубчиком, і я страшенно гнівалася на нього, хоча й сильно кохала.

 

– Паша, ти з ким там розмовляєш? – почувся унизу оксамитовий голос. Високий чорнявий, кучерявий красень піднімався стежкою до нас.

 

– Овва! У нас гості!

 

Нам довелося по новій розказувати, хто ми і що ми.

 

– Ну й гаразд. Я Міша Смоленський, – добродушно усміхнувшись, він простягнув велику теплу долоню.

 

Відтоді наше з Артуром хіпове життя потекло рівним спокійним струмочком. Міша ходив збирати дрова, Яша бігав до магазину, Паша готував їжу. Я спускалася до берега і мила посуд. Артурові залишалося носити посуду до табору, туди-назад. Я насолоджувалася морем і спілкуванням з новими друзями.

 

Якось до табору завітав наш львівський Жорик Чорний.14 З ним був один вельми колоритний хлопчина. Загорілий, аж чорний, з довгим прямим волоссям, подібний на індіанця. Свій намет вони поставили далі вздовж берега. До смоленських не приєдналися, можливо, ходити в гості було цікавіше.

 

***

 

Все-таки, ідилія не вберегла від прикростей. Одного вечора, ми, як завжди, стали вкладатися спати під відкритим небом, простеливши намет на землю. І тут Яша, який вмостився скраєчку, занервував:

 

– Тьху! Що це таке? – заляскав навколо руками. – Начебто змія повзає під матрацом. Ні, напевне, здалося, – пробурмотів згодом.

 

Ми не звернули на це особливої уваги. Проте згодом завовтузився Паша:

 

– Наче щось повзає піді мною.

 

Але всі вже спали міцним сном. Тільки Міша крутився, як на пательні. Під ранок захвилювався Артур. Махав руками, ніби відганяючи когось від себе.

 

О п’ятій ранку, здається, весь Новий Світ прокинувся від несамовитого вереску. Це верещала я. Страшенний біль пронизав усе моє тіло. Так ніби на мене вилили киплячу олію. Я верещала так, що навколо зацьвірінькотіли птахи. Хлопці позривалися на ноги.

 

– Що відбувається?

 

Я не могла стриматися і закричала ще сильніше:

 

– Мене вкусила невідома тварюка!

 

– Де? Куди? Покажи!

 

Я не наважувалася зняти штанці і репетувала, переходячи на писк.

 

– Знімай негайно, – прикрикнув Паша і шарпнув за одяг у тому місці. – Ти ба, яка цнотлива. Ну, не бійся, знімай, – вже мало не просив, переходячи на шепіт. – Ми ж мусимо тебе оглянути, щоб поставити діагноз. А, може, справді, змія? Не можна гаяти часу.

 

Я продовжувала репетувати, але піддалася і дозволила стягнути з себе джинси. Мені не було видно, що там таке, і тільки спостерігала за їхньою реакцією.

 

– Оце так, поцілунок долі! – промовив Паша.

 

– Що там? Що?

 

Ясно було, що це не жарти. Артур з Яшею кинулися перетрясати лахи, ковдри і матраци.

 

– Овва! – раптово сахнувся Артур.

 

Всі метнулись туди, щоб роздивитися, що там ворушиться у складках. Хтось взяв дрючка і підняв невеличку чорну, схожу на зміючку, істоту, яка інтенсивно викручувалася. Вона прибирала загрозливих поз і справляла доволі зловісний вигляд. Та що там казати, вона вселяла справжнісінький жах. Її тіло складалося з члеників, від кожного з яких відходили ніжки. Довгими щупальцями намагалася дотягнутися до хлопців.

 

– Це сколопендра, – зауважив Яша. – Я бачив таку в Середній Азії.

 

Я вже перестала кричати і лише стогнала. Гуля на стегні набубнявіла, почервоніла і збільшувалася з небаченою швидкістю. Раптово стало гаряче. Пекуча ковдра прилипла до тіла. Хлопці намагалися чимось допомогти, але куди там – і тільки запитували, чи болить менше. Але ось з’явився Яша і, наслинивши його, приклав до вавки якийсь шерехатий листочок.

 

– Швидка сюди не заїде, і до лікарні ми тебе не зможемо покласти. А ця травичка помічна. Моя бабка лікує нею рани. Помагає усім, значить, поможе й тобі, – примовляв він, притримуючи листочок пальцями, і ніби переконуючи себе, що все минеться.

 

Знову полягали спати. Мене вклали посередині, аби знову щось не напало. Я з усіх сил намагалася заснути, і все надіялася на той листочок. Але поки що почувалася зле і просто терпіла біль.

 

Коли сонце піднялося над головою, стало трохи легше. В очах розвиднілося, хоча я все ще почувалася дуже слабкою. А хлопці навперебій намагалися щось порадити, подавали їжу, приносили води.

 

Днів за два я майже повністю одужала. Третього дня під вечір, коли на землю опустилися сутінки, мені захотілося встати і побродити довкола. Я тихенько вилізла з-під ковдри і поки хлопці чаклували над казанком, рушила до дерев. Навколо розлягалося приголомшливе сюрчання цикад. Нетвердими кроками я ступала по траві, пройшла крізь кущі, потім, випробовуючи сили, видряпалася по скелі нагору, де височіло самотнє дерево. І ось тоді сталося ЦЕ. Враз перед моїми очима з’явилася яскрава куля, завбільшки з апельсин, яка лежала біля дерева на траві і відсвічувала зеленкуватим флуоресцентним світлом.

 

Боженьку! Як таке може бути? Я щосили закліпала очима, протерла їх кулаками, але куля була тут. Приступила ближче, а вона все не зникала, навпаки, мерехтіла ще яскравіше. Куля була така гарна, що буквально заворожувала мене. Я перестала задаватися питанням, як таке можливо, і просто сиділа навшпиньках, як загіпнотизована, і милувалася небаченим дивом. Скільки минуло часу, не знаю. Аж раптом почула роздратований голос. Стрепенулася, ніби зі сну, зірвалася на рівні ноги. Крізь кущі продиралася в той бік, звідки лунали крики. Адже хлопці шукають мене.

 

– Я тут, – ледь чутно прошелестіла.

 

Мені так хотілося показати їм це диво-дивне!

 

Із кущів вигулькнула голова Міші:

 

– Де ти вештаєшся? Ми оббігали все довкола. Де ж так можна?

 

Взяв мене міцно за руку і поволік до табору.

 

Але ніхто мене не сварив. Тільки вклали в імпровізовану постіль і побажали солодких снів.

 

Я ж не заснула ні на хвилину. До самого ранку роздумувала про те, звідки взялася чарівна куля. Чи я потрапила в якийсь інший світ, у дивовижну казку, чи, може, це були інопланетяни, а, можливо, це знак Згори? Думки набігали хвилями, відштовхувались одна від іншої, текли нескінченною вервечкою, плентаючись у моїй голові. Я не приймала жодної з версій. Хлопцям нічого не казала, була певна, що ніхто й так не повірить.

 

Вранці, тільки-но розвиднілось, я стрімголов кинулася до того дерева. Ось, тут було чудо-чудесне. І зупинилася, як укопана. Від нього не лишилося й сліду. Але тут, тут була моя куля!

 

Погляд упав на трухлявий пеньок, весь всіяний чорними комашками.

 

– Як так? – подумалось із жахом, – як таке сталось? Моя чарівна куля не може перетворитись на трухлявий пеньок.

 

Казка скінчилась, і Попелюшка, схиливши голову, неймовірно розчарована, побрела назад. Сльози мимохіть потекли з очей.

 

Артур вловив мій пригнічений стан і злякався, чи не погіршало мені знову. Я розповіла йому про те, яку чарівну казку пережила, і як втратила її разом зі зруйнованою мрією.

 

Він узяв мене ніжно за підборіддя і глянув в очі:

 

– Ну що ж ти, ніби доросла, а така дитина. Це просто світлячки. Світлячки. Вночі світяться, а вдень вони – звичайні комашки. А пеньок це місце їхніх сейшнів. 

 

І засміявся.

 

А в мене думка не йшла з голови. Як таке могло статися? Прекрасне дивовижне сяйво – і старий трухлявий пеньок.

 

Але треба було змиритися з реальністю. Аби підняти настрій, я вирішила, що й пеньок має право на короткий час перетворитись у принца і засяяти яскравим світлом. Так, напевне, той гіперчутливий стан справді був наслідком укусу отруйної сколопендри. Тоді я відпустила на волю всі  погані думки, і наше хіпове життя знову потекло спокійним теплим струмочком.

 

***

 

Нам було настільки добре, що здавалось, ніби час зупинився. Смоленські розповідали всілякі історії про пригоди, які пережили у подорожах, грали на гітарах. Вони виявились талановитими музикантами. Скоро я довідалась, що вони – учасники рок-групи, самі пишуть музику і тексти, і в Смоленську влаштовують репетиції у підвалі гуртожитку. Все виходило в них дуже класно. У цьому я згодом переконалася сама, коли поїхала до Смоленська в гості.

 

Але всьому приходить кінець.

 

Одного разу до нас прийшов Жорик Чорний і сказав, що їде до Львова. На спині в нього висів наплічник. Артур заметушився:

 

– Мені теж треба додому. Може, ми помиримось з Мишкою.

 

Я збентежилася. Що робити? Артур їде, а мені так хочеться залишитись ще хоч трохи на морі. Він подивився винувато:

 

– Ну, мені, справді, дуже треба.

 

– Добре, їдь. А я залишаюся, – відрізала я і подалася до берега до води.

 

Коли повернулася, Артура і Жорика вже не було. Смоленські сиділи купкою і про щось гомоніли. З розмови я зрозуміла, що за два дні вони теж зриваються з місця і помандрують до Середньої Азії.

 

– Я їду з вами, – заявила твердо. – Я ще ніколи не була в Середній Азії.

 

Ось прийшов день від’їзду. Хлопці позбирали свої пожитки, я теж. У торбинку вклала светр і парасольку, яку Артур, про всяк випадок, залишив мені. Рано-вранці рушили стопом до Феодосії. На вокзалі товклися до вечора, рахували гроші і розмірковували, до якого населеного пункту вистачить. На цьому проміжку їхати стопом було небезпечно – дуже гребли мельтони. Крім того, я помітила, що хлопці весь час перешіптуються. Мене потрохи опановував непереборний страх. Недобрі думки зродилися в голові. Скоро вияснилося, що все це правда. До мене підійшов Паша і сказав:

 

– Конфетко, ми їдемо без тебе, не ображайся. Не думай, що хочемо спекатися тебе. Просто ти не знаєш, що таке Середня Азія. Змії, сколопендри. Ти не витримаєш. Попадешся десь. Пробач.

 

Він розвернувся і хлопці рушили на перон. Ясна річ, їхали за травою.

 

Тепер я лишилася сама разом зі своїми думками і переживаннями. Що далі, що робити, як жити далі? Згадала хтивого козла на двадцять четвертому стопі – і мною опанував страх. Не могла й зрушити з місця. Так і просиділа у маленькому приміщенні майже до ранку. А як тільки розвиднілося, одинока і страшенно засмучена, вийшла на трасу. Зразу ж зупинилася машина. Водій сонним голосом запитав, куди мені треба. Я дивилася на нього, а сама подумки запитувала себе: а й справді, куди мені треба? До Львова – дорога дальня, самій їхати страшно. Вертатися назад не бачила сенсу. Подумала – куди їде він, туди їду й я.

 

– Чого витріщилася? Бігом кажи, куди тобі, – ніби прокинувся водій. – Я в Судак. Якщо по дорозі, сідай, не затримуй. Підвезу.

 

Моє бідне серце завмерло. Судак. Новий Світ. Там, де мені було так добре!

 

– Так-так, мені в Судак.

 

Доїхали дуже швидко. Я подякувала доброму водієві і подалася на Новий Світ. Довго йшла берегом, дерлася по скелях. Нарешті добралася до нашого колишнього табору. Серце стиснулося. Суцільна порожнеча! Пустка. Ще вчора тут вирувало життя. Всілася на камені і гіркий тягар ліг мені на груди. Подумки намагалася повернутися в ті щасливі дні, але й думок вже не було. Що ж тепер? Цілком сама. Паша, Міша, Яша їдуть до Середньої Азії. Артур з Жориком десь на дорозі до Львова.

 

Стоп. З Жориком був ще один хлопець. Індіанець. Як його звати? Здається, він нікуди не поїхав. Де він? Де його намет? Артур кликав мене до них в гості, але я не пішла. А шкода. Тепер би знала, де шукати. Я встала з каменя і подалася вузенькою стежиною на крутосхил, у той бік, звідки вигулькнули в перший день Жорик і той хлопець. Ледь не навколішки пролізла попід кущами. Стежка ледь виднілася, то піднімаючись вгору, то збігаючи вниз до води. Тут і там траплялися поодинокі стійбища «дикунів». Але як відшукати знайоме обличчя? Мешканці Нового Світу ще спали третім сном, адже був ранній ранок. Я підкрадалася навшпиньках, зачаївши подих, заглядала до наметів, які приклеїлися до скелі, до спальних мішків, що виднілися поміж валунів. Я неймовірно втомилася, захекалась, пообдирала до крові коліна, поламала нігті. Сили стали покидати мене. Хотілося плакати. Та що було робити? І коли надія почала танути, немов перший сніг, побачила ще один спальник. Він ледь-ледь виглядав з-під навислої скелі. З усіх сил подряпалась туди. Серце калатало, дихання було, мов у марафонця. Врешті, підповзла до спальника. Там хтось міцно спав, прикривши від комарів обличчя рушником. Тільки з-під капюшона вибивалося неслухняне волосся – довге чорне пасмо. Він? Тремтячими руками я підняла рушник. Це він! Той самий хлопчина, що приходив до нашого табору. Я аж схилилася над ним. У той момент він розплющив очі і довго дивився, не розуміючи, що відбувається. А я гляділа на нього, мовчала і посміхалася від щастя.

 

***

 

Ми заговорили одночасно.

 

– Це ти була зі смоленськими?

 

– Так, так, я.

 

– І не поїхала з Жориком?

 

– Так, так, не поїхала.

 

Я розповідала, як збиралася їхати до Середньої Азії, і як лишилася сама на феодосійському вокзалі, і про чудесне повернення сюди, і про все-все на світі. Він сказав, що його звати Рішельє.15 Коли наговорилися вдосталь, я схопила його за руку і потягнула до води, знову щаслива і весела, що не розлучилася з Морем.

 

Рішельє

 

Як це було класно!

 

Десь по обіді Рішельє сказав, що має з’їздити додому до Сімферополя. Його батьки в командировці, а з піонертабору повертається молодший брат, і його треба зустріти. Що ж? Доведеться збирати манелі і вирушати на трасу.

 

Сімферопольський флет Рішельє містився у п’ятиповерхівці. Ми добиралися запиленими вулицями, і коли підійшли до будинку, я усвідомила, що невідворотна розлука з Морем насправді відбулася.

 

У квартирі ніщо не свідчило про присутність життя. Рішельє схопив ганчірку і змахнув зі стола пилюку. Потім з усіх засіків почав витягати консерви.

 

– А хліба ж нема, – розгубилася я.

 

– Нічого страшного. Напечемо млинців.

 

Я захвилювалася, адже все життя не любила бавитися з тістом.

 

– Спокійно, – відрубав він. – Зараз все буде.

 

Витягнув пачку з мукою, плюснув у миску води, трохи почаклував, і за п’ять хвилин на пательні зашкварчали перші млинці.

 

Я оцінила цього хлопаку. Та-ак. З таким не пропадеш.

 

Потім йому треба було йти на вокзал зустрічати брата.

 

І тут я відчула, що мені також пора повертатися додому.

 

Ця ідея містила в собі одну нерозв’язну суперечність. Виходити на трасу одній означало наражатися на неприємності. Коштів на квиток теж не було.

 

Але я ж казала, що з цим хлопцем не пропадеш.

 

І ось я сідаю у вагон. Навколо гамір, сумки, пасажири, люди, які прийшли відпровадити на перон, кондуктори, провідники. І серед них я. Звичайна історія, яких мільйон посередині літа. Але я знаю, що зі мною відбувається щось значно важливіше. У той момент, коли відчалює потяг, я думаю про те, що полишаю сонячний берег, нових друзів, а з ними якусь часточку свого життя. І про те, що завтра вже буду у Львові – такому доброму, тихому, спокійному, єдиному на цілий світ. Щаслива, засмагла і солена після мого побачення з Морем.

 

 

Наталя «Конфетка» Шинкарук (1960–2020) – була активною учасницею львівської хіп-тусовки. Публікувалася в альманасі «Хіппі у Львові».

 

_______________________________________________

1 Юрій Шинкарук (1956–2021).

2 Сквозняк – популярна назва колишнього гастроному на початку Академічної.

3 Ілько Лемко (нар. 1951) – лідер рок-гурту Супер Вуйки, композитор, львовознавець.

4 Валерій Дем’янишин (нар. 1947) – художник-графік.

5 Сергій Кузьмінський (1962–2009) – майбутній фронтмен Братів Гадюкіних.

6 Сергій Дмитровський (1961–2006) – львівський російськомовний поет, у 1999 еміґрував до Ізраїлю, де й помер.

7 Артур Волошин (1962–1991) – львівський російськомовний поет, з 1983 проживав у Москві, де й помер.

8 Ірина Камишева (нар. 1961).

9 Siedzenie (пол.) – тут: автомобільне крісло. 

10 Семен Янішевський (нар. 1954) – зараз проживає у США.

11 Валерій Павлов (1958–2003),

12 Михаїл Іванов (1958)

13 Євгеній Мінін.

14 Георгій Лазеба (нар. 1959) – тепер проживає у Києві.

15 Олександр Пробатов (нар. 1958) – гуру сімферопольських хіппі, нині проживає у Франції.

 

 

 

01.06.2024