Уже деякий час я спостерігаю небезпечну тенденцію серед моїх співвітчизників, які в часі війни залишилися в Україні. Деякі з них висувають до біженців і біженок претензії, суть яких можна описати таким чином: вас тут не було, ви цього не пережили. Це засновок. А тоді йде висновок, який з погляду законів логіки з цього засновку не випливає, але на думку мовців дає їм право його робити. Висновок цей може бути різним, залежно від мети співрозмовника, і простягається від поради закрити рота і до звинувачень у тому, що біженці (чи загалом українці в еміграції) зрадили Україну і не є справжніми українцями. Перш ніж я перейду до духовного аспекту цієї проблеми, наведу кілька причин, чому такі пред’явителі мали б радше бути вдячними, що біженці виїхали за кордон.
о. Назар ЗАТОРСЬКИЙ,
священник УГКЦ, єпископський делегат для українців у Швейцарії, кандидат історичних наук
1) Біженці рятували своє життя і життя своїх дітей. Багато з них виїхало з населених пунктів і районів, яких уже не існує, бо вони стерті з лиця землі. Ви справді хотіли б, аби вони всі лишилися на місці й загинули від російських бомбардувань? Чим ви тоді відрізняєтеся від рашистів, які бажають смерти українцям?
2) Своїм виїздом за кордон біженки та біженці зменшили й без того велике навантаження на тилову інфраструктуру. Уявіть собі, що всі ці мільйони переміщених осіб лишилися б у Львові, Тернополі, Івано-Франківську чи Чернівцях. Чи готова була інфраструктура цих міст до такого навантаження? Чи готові були мешканці цих міст прийняти таку кількість біженців? Конфлікти, які на кожному кроці виникають навіть із тими, які лишилися і не поїхали далі, свідчать, що не готові.
3) Не слід забувати, що більшість біженців не мільйонери і не мають достатньо коштів для свого утримання. Тож головний тягар їхнього забезпечення ліг на бюджети тих країн, у які вони прибули. І, відповідно, звільнив зруйнований війною бюджет України від цього величезного навантаження. Одним словом, виїзд біженців поза межі України запобіг величезній економічній та гуманітарній катастрофі.
Тепер до нас, тих українців, які жили в еміграції ще до повномасштабного вторгнення. Ми тут організовували й організовуємо мітинги на підтримку України – ті мітинги, які змушували і змушують місцеві уряди й міжнародні організації міняти свою позицію і допомагати Україні фінансово та зброєю. Ми виступали речниками України і прочищали загаджені російською пропагандою мізки європейців і через виступи в ЗМІ, і через особисті контакти. Чи ви гадаєте, що на це вистачило б дуже обмежених і без того перевантажених роботою ресурсів українських посольств і консульств? Ми збирали та збираємо величезні гуманітарні вантажі та все, що лиш можна дістати для війська, і передаємо в Україну. Ми допомагали й допомагаємо біженкам і біженцям, починаючи від елементарних перекладів при оформленні документів, супроводом у лікарнях і закінчуючи допомогою з пошуками житла та ін. І це великою мірою завдяки нам біженці та біженки застали тут, на еміграції, українські церкви та школи, українські громадські та політичні організації. Тобто все те, що дозволяє їм і їхнім дітям зберігати та плекати свою національну та релігійну ідентичність.
А тепер щодо досвіду, який українці мають в Україні. Він важливий насамперед для тих, які раніше не розуміли цінности своєї держави та того, що росія – ворог. Однак навіть безпосереднє перебування під російськими обстрілами не змінило думки деяких "ждунів", які стали зрадниками та лишилися чужими в Україні. Хоча вони нікуди не виїжджали, пережили на собі всі ці обстріли, бомбардування, відключення електроенергії та інші негаразди воєнного часу. Отже, цей досвід сам собою (якщо не веде до зміни позиції на більш проукраїнську) не є чимось цінним. Більше того – він є дуже травматичним і точно не є тим, чого варто бажати своєму ближньому.
І тут я підходжу до духовного аспекту цієї проблеми. Переважно за таким просторікуванням про "вас тут не було, ви не маєте права" криється звичайне жлобство: суміш заздрости, ображености та купи власних комплексів. Тобто аргумент "вас тут не було" – це логіка й аргументація жлобів, це не здорова аргументація конструктивної дискусії. І я маю велике побоювання, що після закінчення війни в нас почнуться не конструктивні дискусії про відбудову України, а ось такі жлобські претензії.
Наостанок хочу висловити застереження до моїх віруючи братів і сестер. Дорогі в Христі брати та сестри, різниця між Богом і дияволом дуже проста: Бог хоче, щоб усім було так само добре, як Йому, а диявол хоче, щоб усім було так само погано, як йому. Коли ви бажаєте іншим пережити травматичний досвід війни, ви включаєте диявольську логіку, а не Божу. Будьмо уважні!
19.05.2023