(до 120-ліття від дня народження)
У Львові в Національному музею ім. А.Шептицького експонується (до 26 березня) прецікава виставка творів Романа Сельського, що були колись приватною власністю за кордоном (у Польщі), згодом придбані українським колекціонером Едуардом Димшицем. Львівським дослідникам творчості Р. Сельського ця виставка, сподіваємось, дасть багатий матеріал для аналітичних висновків. Ми ж сьогодні спробуємо хоча б пунктирно зазначити основніші творчі параметри цього визначного мистця, справжнього артиста форми. Його величезний творчий доробок – а це сотні малярських полотен, артистичних рисунків, кольорових та чорно-білих ліноритів – є коштовною сторінкою в історії українського мистецтва, що чарує вишуканою культурою, красою малярської мови та своєрідним аристократизмом емоційного клімату.
Роман Сельський відомий нам нині також як лідер і натхненник такого яскравого явища в українській художній культурі, яке окреслюємо терміном «львівська школа малярства 1960–1980 років». Формування її розпочалось ще у період перших повоєнних десятиріч, творячи у Львові своєрідний мистецький «андеґраунд», який у надзвичайно важких умовах ідеологічного диктату успішно протистояв сірості та безликості насильно насаджуваної нормативної естетики соцреалізму. Передові для свого часу творчі досягнення цієї школи значною мірою завдячують не тільки особистій творчій практиці Р. Сельського, а і його довголітній педагогічній діяльності як викладача Львівської художньо-промислової школи (1939–1940) та Художнього училища ім. І. Труша (1944–1947), а в 1947–1974 роках – Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв). Мистець мав при тому надзвичайний авторитет і популярність серед кількох поколінь львівської творчої молоді. Причиною цього були рідкісні якості його творчого обдарування, в якому щасливо поєдналася висока культура малярської мови і вроджена тонкість артистичного чуття з ясним аналітичним розумінням професійних завдань. Був це з Божої ласки визначний педагог, який у власній творчості органічно переосмислив уроки великих майстрів європейського малярства першої третини XX ст. і свої творчі принципи вмів просто і доступно передати молодим як певну систему малярського бачення, в якій усі формальні компоненти твору мали бути об'єктивно умотивовані спостереженнями над природою і водночас виразно підпорядковані умовній кольорово-декоративній організації образу. Втім, безпрецедентний сугестивний вплив його малярських засад поширювався не тільки на молодь, а й на все тодішнє львівське мистецьке середовище. Помешкання подружжя Романа і Марґіт Сельських було у Львові 60–80-х років осередком, куди тягнулись усі, хто прагнув зачерпнути з атмосфери артистичної свободи і щирості, а найбільше – торкнутись справжніх, незамулених пропагандою вартостей мистецтва. Сюди на творчі «четверги» любили сходитися найближчі друзі та однодумці Сельських – Омелян Ліщинський, Роман Турин, Вітовт Манастирський, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, а також представники молодшої тоді генерації львівської богеми – 3еновій Флінта, Олег Мінько, Андрій Бокотей, Петро Маркович, Богдан Сойка, Роман Петрук, Микола Андрущенко та молоді подружжя Риботицьких, Шимчуків, Мотик. Цікаво, що більшість із них є нині вже визначними постатями в мистецтві. У творчому світогляді кожного з них залишила глибокий слід неповторна атмосфера дому Сельських, де для молодих була унікальна можливість неофіційно поспілкуватись із учителем, де незмінно панував високий авторитет його творчих принципів, а водночас пошанування до волі кожної творчої особистості. Для кожного з них це була своєрідна мистецька оаза, де культивувались цінності, насильно придушувані тоді і зацьковувані офіційною більшовицькою ідеологією.
У своєму мистецтві Роман Сельський, попри сковуючі обставини тоталітарного режиму в Україні, завжди залишався художником широких світових горизонтів. Його творче формування припало на період міжвоєнного двадцятиліття, коли східноєвропейське – в тому числі й українське – образотворче мистецтво, наснажене на початку XX ст. неоромантичними ідеалами та суспільно-патріотичними настроями, переживало період глибоких ціннісних переорієнтацій: відходили у минуле естетичні та художні принципи епохи модерну і символізму разом із властивими їм ідейними, літературно-настроєвими чинниками, а на зміну їм народжувалась у гострому протистоянні до старої класичної традиції малярства нова мистецька візія світу, ознаменована появою розмаїтих авангардових, радикально налаштованих течій та творчих платформ – від підкреслено раціоналістичних, що базувались на інтелектуальному, розумовому сприйнятті світу (футуризм, кубізм, супрематизм, формізм, колоризм, неокласицизм, конструктивізм) до суто ірраціональних, містичних концепцій, що апелювали до підсвідомості та інтуїції (сюрреалізм, метафізичне малярство, експресіонізм, фовізм). Суть змін, що відбувались тоді у сфері формальної мови мистецтва, а у зв’язку з цим – нові зацікавлення тогочасної творчої молоді у Львові дуже лаконічно і влучно охарактеризував у спогаді про школу О. Новаківського його учень Святослав Гординський – до речі, ровесник Романа Сельського: «Символізм [у ті роки, – Л. В.] став уже пройденим етапом, і малярство пішло шляхом "чистого малярства", тобто культивування передусім чисто образотворчих вартостей».
З новими пластичними ідеями Сельський зіткнувся у Львові ще гімназистом на львівських виставках польських «формістів» і пізніше, під час студій у Краківській академії, а особливо у тодішній столиці світового мистецтва Парижі, де він засвоїв уроки великих майстрів паризької школи – Сезанна, Лєже, Брака, Матісса, Гогена, Пікассо, Боннара. Згодом у його зрілому львівському малярстві бачимо трансформовані до невпізнанності, переплавлені у його власному малярському баченні відлуння пластичних ідей тих літ – уроки Сезанна та його паризького вчителя Ф. Лєже (кубістичні принципи зображення у трактуванні окремих деталей композиції); подекуди почерпнуті з естетики футуризму методи часткового розкладу реальних об'єктів на абстрактні елементи гармонійно співіснують у його творах із принципами супрематичної рівноваги форм та ритмів у композиції. З однаковим артистизмом художник реалізує на своїх полотнах ідеї симультанного звучання кольорів (засвоєні ним колись на паризьких лекціях його вчителя Ю. Панкевича) і досвід коштовних кольорово-композиційних рішень його паризького «кумира» – великого французького художника П'єра Боннара. Навіть така риса творів Р. Сельського, як упрощеність форм, доведена до наївності дитячого малюнка, не є у нього виразом творчої слабкості (як це часто спостерігаємо у сучасних художників), а має свою цілком осмислену мотивацію у певній естетичній позиції, що бере свій початок від поетики дадаїзму.
Інколи у творах Р. Сельського оживають ремінісценції його раннього сюрреалізму 30-х рр., інспірованого метафізичним малярством Джорджо де Кіріко. Ці інтонації виразно прочитуються у гіперболічно перебільшених першопланових деталях його композицій (мотиви гігантських мушель на безлюдному березі моря, вже згадані велетенські метелики та польові квіти), що здіймаються високо до неба на передньому плані його композицій, домінуючи над усім краєвидом, немов якісь незбагненні величаві монументи, яким художник надає несподіваної значущості у божественному космосі Всесвіту. У творах 60-х років мистець нерідко звертається до схематичних геометризованих композиційних побудов – своєрідних квазіабстрактних рішень, в яких реальні об'єкти природи, дуже узагальнені і стилізовані, служили йому в для сміливих експериментів із абстрактними формами. Більшість творів Романа Сельського виконані у класичній вже для нього кольорово-декоративній манері: вони нагадують коштовні арабески барвних площин різної фактури, теплоти та тональної насиченості – то яскраві, піднесено святкові, то притишені лагідно-мрійливі, співзвучні хіба що інтонаційному багатству української пісні.
Слід зауважити, що Роман Сельський ніколи не підпорядковував свою творчість якомусь одному напрямку, що був популярним у сучасному йому мистецтві. Різноманітні модерні напрацювання світового і західноєвропейського мистецтва служили для нього лише імпульсом, щоб витворити свій неповторний стиль малярського вислову, якому прикметна мудра стриманість пластичної позиції, субтельність та висока артистична якість, а понад усе – воля до гармонії і ладу – риси, вищою мірою характерні його українському творчому темпераменту. Сама собою аванґажовість до тієї чи іншої малярської концепції – навіть найбільш популярної – його не вабила. Навіть у роки молодості, будучи членом творчого угрупування «Артес» (1929–1934 рр.), він завжди виявляв вроджену нехіть до агресивних, революціонізуючих гасел та скрайніх аванґардових (часто скороспілих) формалістичних рішень його колег по групі, таких як Штренг (Влодарський), Ліль чи Рімер. На відміну від них, Сельський шукав глибоких класичних підстав у своєму малярстві. Через те творчими орієнтирами для нього завжди були великі французькі майстри початку XX ст. У зв’язку з цим важко погодитись із думкою деяких польських критиків, схильних бачити у повоєнному малярстві Р. Сельського своєрідну законсервованість творчої позиції, обумовлену його ізоляцією від нових світових явищ в умовах тоталітарного режиму в Україні. Так, у своїй статті із промовистою назвою «В ар'єрґарді аванґарду» польська критик Моніка Браніцка пише: «Творча ізольованість Сельського спричинилась до того, що (по війні) він став живим закаменілим монументом» (переклад з польської, – Л.В.). Несправедливість такого твердження очевидна: Роман Сельський, яким його знали всі у львівському середовищі, завжди жваво цікавився новими творчими ідеями у світовому малярстві, стежив за ними через різні доступні йому тоді канали, журнали та ілюстровані видання, не кажучи вже про живі мистецькі враження від кількох його закордонних поїздок до Польщі в 1960–1970-х рр. Інша річ, що в останні десятиліття свого життя Р. Сельський, наділений бездоганно точним інстинктом художника, не міг не завважити певних ознак кризи у світовому малярстві, а тому не міг їх сприйняти. Пригадую, як одного разу він із властивою йому толерантністю до чужих позицій завважив: «Що торкається мене, то те, що діялось у світовому мистецтві до 1970-х років, я ще сприймаю, а далі – мене замурувало». Раз випрацювавши свої цілком осмислені творчі позиції, він вправі був дотримуватися їх до кінця.
Погляньмо тепер на інший, український аспект творчості цього художника. Упродовж тривалого часу в мистецьких колах Львова побутувала думка, що ідейний, значеннєвий аспект у творах Р. Сельського не відіграє істотної ролі. Вважалось, що малярство його, подібно як музика, промовляє лише мелодією барв і форм. До певної міри це справді так. Але неможливо погодитись із твердженням (яке, до речі, було активно поширюване у радянські часи), що Роман Сельський є нібито космополітом і творчість його наче б національно невизначена, не відображає українських рис та ідеалів. Між тим, при більш уважному аналізі творчого доробку Сельського неважко простежити у його творах яскраво виражений духовно-світоглядний контекст, який прочитується не тільки на поверховому рівні його тематичних зацікавлень, а й глибше – у сфері формальної мови художника та у своєрідності його образної поетики.
З особливою силою ця риса виразилась у пізній зрілій фазі його творчості 1970–1980-х рр. У цей період Роман Сельський досяг найбільшої внутрішньої свободи і повноти самовиразу. Художник ніби повертається тепер у творах до самого себе, до глибин своєї генетично успадкованої української сутності та яскравих вражень ранньої молодості. Образи його овіяні аурою мудрої філософської рефлексії, настроєм неспішного тихого розуму над одвічними правдами людського серця, сповнені якоїсь незбагненної тужної мрії за красою і гармонією життя, за світом, де панують делікатні відрухи людського серця, гармонійні стосунки між людьми. Критики нерідко збіднювали думку художника, завважуючи у його творах лише гедоністичні настрої. Між тим, художник показує себе в них як вдумливий мислитель, що оглядає світ з позиції пережитого ним нелегкого життєвого досвіду. І погляд цей – погляд великого поета і артиста форми – однаковою мірою тужний і сповнений розради. Гірська природа Карпат, сонячні береги Криму, безмежна далечінь моря – це для нього не просто цікаві своєю мальовничістю пейзажні мотиви. В його сприйнятті ці дві стихії природи – гори і море – стають уособленням поезії та романтики життя.
Образи Романа Сельського хоч і почерпнуті завжди із живого матеріалу життя, із тонких спостережень над природою, несуть на собі виразний відбиток іншої реальності – реальності людського серця. Ця інтонація виразно звучить в улюблених Сельським мотивах самотніх білих вітрильників на безкраїх просторах моря, в силуетах синіх гірських хребтів, що гордовито і таємничо здіймаються до неба, у велетенських квітах, метеликах і птахах, що часто заселяють перші плани його пейзажів, символізуючи незбагненну для звичайної логіки ефемеричну красу світу. В цих творах яскраво видно душу художника – тонкого аналітика й мрійника водночас.
Карпатська гірська тематика – не випадково найбільш улюблена, емоційно наповнена сторінка у творчості Р. Сельського. Цей край, неповторний величчю своєї природи та національною своєрідністю народного побуту, свідомо чи підсвідомо асоціювався в його уяві з образом рідної землі – відчував із ним свій глибинний духовний зв'язок і трактував його по-своєму метафорично як арену власного життя та долі свого народу. Чи не тому в карпатських пейзажах Сельського так часто зустрічаємо колючі мотиви засохлих звалених дерев, що розпачливо простягають своє мертве гілля у простір, силуети старезних викорчуваних пнів та наїжених до неба частоколів – в їх метафоричному звучанні прочитуються відлуння особистих переживань і роздумів художника, а нераз глибоко затаєні у його лагідній натурі інтонації драматичної скарги. Водночас художник виразно милується красою цього краю, передає у своїх творах його поезію і своєрідний етнографічний колорит. Величаві карпатські хребти він нерідко зображає ніби крізь відчинені двері веранди чи крізь вікно в інтер'єрі селянської хати, де на першому плані виступають, укладені на кшталт натюрморта, розмаїті предмети гуцульського народного побуту – барвисті вовняні ліжники, смугасті верети, глечики чи свічники. Вони наповнюють його образи теплотою незримої людської присутності, надають їм неповторного українського колориту.
У своїх пізніх творах Р. Сельський повною мірою розкривається як мистець глибоко національний, котрий у власному малярському баченні гармонійно поєднав український поетичний світогляд із європейською культурою та прикметною їй дисципліною образного мислення. Ця риса творчості хоча і прочитується у своєрідній поетиці його образів, проте чи не найкраще вона розкривається у самій їх формальній структурі. Вихований в артистичній атмосфері Парижа, де культивувались передусім суто формальні проблеми малярства, Р. Сельський у своїй власній творчості принципово уникав будь-якої літературності та неоромантичної риторики, характерної для попереднього покоління мистців. Тому національну сутність його мистецтва годі шукати в сюжетах – вона в нього виражена на більш глибинному рівні у внутрішньому ритмі та психології його малярської мови.
Цікаво простежити, як же ця «українськість» проглядається в особливостях формально-пластичного вислову Романа Сельського. Це передусім прикметне йому типово національне чуття кольору, замилування до яскравих, інтенсивних і водночас тонко згармонізованих барв, споріднене із веселковою, завжди зі смаком відібраною гамою українських народних вишивок, ткацтва, писанок та «наївних» малюнків (згадати хоча б Марію Приймаченко). Плоско покладені насичені кольорові плями є у нього основним засобом композиційної побудови образу, їх артистична оркестрація творить на полотнах Сельського незліченні варіанти вишуканих кольорових композицій, що звучать щоразу іншою мелодією і творять справжнє свято для ока. В них Сельський, базуючись на досягненнях сучасного йому європейського мистецтва, пропонує своєрідний варіант українського колоризму, що має вже свої досить значні традиції у малярстві ряду наших визначних майстрів пензля, таких як Іван Северин, Михайло Козик, Олекса Новаківський, Василь Хмелюк, Олекса Шатківський, Олекса Грищенко, Михайло Мороз та ін.
Глибинний зв'язок Р. Сельського з національним мистецьким інстинктом (чи темпераментом) прочитується не тільки в його колоризмі, але й загалом у способі гармонійної формальної побудови його малярських композицій, які променіють лагідною поетичною настроєвістю. У них легко завважити ноту ліричної споглядальності, що так властива українському національному характерові.
Показова в цьому відношенні промовистість його малярських полотен, показаних 1983 року на останній прижиттєвій виставці Романа Сельського, що була своєрідним підсумком його пізньої творчості. Тоді, під свіжим враженням від виставки, автор цих рядків писала у своїй рецензії: «Щось нового з'явилось тепер у малярстві Романа Сельського, якась нова живописна просторовість, скупа, неспішна у ритмах пластика простих узагальнених форм, як колись, у ранній творчості. З'явилась також нова палітра, що грає перламутрово-ніжними гармоніями барв. Стали м'якшими, немов стишились кольорові контрасти. Властива колись Сельському аналітична виваженість малярської мови уступила місце більшій безпосередності виразу, інтуїції. На перший погляд, художник ніби більше довіряється тепер нехитрому натурному враженню. Але не слід обманюватись: за зовнішньою простотою криється в нього завжди вибагливий артистичний відбір, внутрішня розкутість і повнота самовиразу, яка дається художникові лише у період найбільшої зрілості». У пізніх творах художника справді спостерігається тенденція до більш живописного, просторового тлумачення образів із гранично спрощеною пластикою форм, скупо модельованих густим постімпресіоністичним накладанням фарби, що подекуди нагадує ранні полотна художника 40-х рр. Плавний, спокійний ритм умовно трактованих планів творить у цих композиціях своєрідне емоційне тло для нехитрих сюжетних сценок життя на сільському пасовиську, праці в городі чи відпочинку на березі моря («На толоці», 1979 р., «Сім'я відпочиває», «Мати з дітьми на пляжі» – 1970-ті рр. та ін.). У таких сценах художник немов повертається до праоснов людської екзистенції, де людина, занурена в неспішну течію часу, віддалена від сучасної цивілізаційної напруги, виступає у гармонії з життям природи та сама зі собою.
Розглядаючи сьогодні малярський доробок Сельського на тлі дуже популярного останнім часом поставанґардового мистецтва, коли в художній критиці часто затерті або цілком втрачені критерії справжньої мистецької вартості творів, можемо вповні оцінити уроки, що їх залишив нам у своєму мистецтві цей великий маестро. І передусім це урок високого професіоналізму у підході до рішення малярських проблем, а з ним у парі – вишукана культура малярського вислову, яка служитиме взірцем і творчим імпульсом ще не одному поколінню майбутніх українських художників.
07.03.2023