Щастя жити в Афінах

Коли ми говоримо про ізольованість Росії та про те, що на боці України сьогодні весь світ, ми звично оглядаємося на межі близького собі світу – того світу, який ми обрали. Нам важко уявити собі, що більшість росіян зовсім не почувається в ізоляції – хіба що ті, що звикли до подорожей в Європу або США, до відпочинку в Каннах і прогулянок Нью-Йорком і Лондоном. Але таких людей, як ми розуміємо, не дуже багато і їх із кожним днем дедалі менше. Дивуватися цьому не варто. Дивуватися варто тому, що сталося з нами за ці три десятиліття. Ще нещодавно ми жили у Радянському Союзі у справжній ізоляції від усього живого, із закритими кордонами, із можливістю поїздки до Болгарії чи Польщі для обраних, але зовсім не відчували себе в ізоляції – так, як зараз не почуваються в ізоляції росіяни. Те, що сьогодні ми розуміємо, що справжня ізоляція – це ізоляція від цивілізації, свідчить про глибинні внутрішні та політичні зміни, які відбулися з нашою країною та з нами.

Але при цьому факт залишається фактом: бути в ізоляції від цивілізованого демократичного світу зовсім не означає бути ізольованим. У вільних демократичних країнах сьогодні мешкає менше однієї шостої населення сучасного світу. Ми не приєднуємося до більшості. Ми хочемо приєднатися до меншості людства. Росія скочується в тоталітаризм і безвихідь з демократичної точки зору, однак легко може знаходити собі партнерів і просто жити в іншому, більш комфортному для себе світі. А Захід – як каже колишній російський президент Дмітрій Медвєдєв – нехай існує в ізоляції.

Але чи означає це, що ми обрали неправильний шлях, який неминуче призведе до поразки? Ні, не означає з однієї простої причини. У війнах – і звичайних, і цивілізаційних – важлива не кількість, а якість. Якість держави та якість суспільства. І, звісно, готовність до боротьби за свободу – якщо тільки ти знаєш, що це таке.

Викладачі Каліфорнійського університету Жерар Роланд та Ніколаос Неос нещодавно провели в колонці на сторінках афінського видання Η Καθημερινή цікаве порівняння війни Росії й України з перськими війнами античної Греції. Дослідники поцікавилися: як маленькі міста-держави із не дуже численним населенням і радше з ополченнями, ніж з арміями, змогли перемогти могутню імперію, яка тоді вже володіла половиною відомого світу – у тому числі й частиною сучасної Греції. Як це взагалі виявилося можливим? І як сталося, що всі надії Путіна на бліцкриг в Україні виявилися абсолютною некомпетентною авантюрою?

Паралелі очевидні. Греки краще знали власну країну, ніж їхні противники, та добре розуміли свої переваги. Грецька армія виявилася набагато мобільнішою і сучаснішою, ніж перська. «Компактна» зброя змогла завдати ворогові удару, на який він навряд чи міг розраховувати. У знаменитій битві при Саламіні збитки перському флоту завдали невеликі грецькі кораблі з високою маневреністю: згадаймо ракети «Нептун», що відправили на дно «Москву».

Але найголовніше – хто і чому. Хто і чому брав участь у війні. Для шахіншаха Ксеркса війна була природним інструментом розширення його імперії, таким самим інструментом були і його солдати. Але перській машині знищення протистояли вільні люди. Це була та найдавніша Греція, якою ми захоплюємося й досі: перші в історії людства міста вільних людей. Міські збори, вибори, конкуренція, полеміка, сатира на опонентів та багатіїв. Саме слово, велике слово – демократія! Українська держава з погляду росіян – суцільний хаос. Повірте, що таким самим хаосом здавалася загарбникам Еллада! Але у цьому хаосі кожен солдат, який опинявся у грецькій фаланзі – ще вчора ринковий торговець чи виночерпій, – точно знав, за що він бореться. За Батьківщину, за власний будинок, за свою сім'ю, за свій добробут. За щастя жити в Афінах. Це щастя коштувало дорого. Ксеркс привів до Аттики армію у 200–300 тисяч осіб – кількість, яку сьогодні можна порівняти із кількістю військ Путіна. Греків було всього 5–7 тисяч. 5–7 тисяч – вдумайтеся у це співвідношення! Але грекам вдалося вигнати персів з Аттики, а потім ще й перейти у контрнаступ і звільнити багато захоплених персами міст та островів. Так, ця війна завершилася, як зараз кажуть, за столом переговорів. Через пів століття після початку експансії персам довелося визнати умовні межі Афінського морського союзу та їхній флот уже більше не з'являвся в Егейському морі.

Але головним було зовсім інше: демократія – те, що тирани вважають хаосом і слабкістю – продемонструвала свою абсолютну ефективність. Ксерксу залишилося тільки наказати відшмагати море, до грецьких міст шахіншаху було вже не дотягнутися.

Якби було інакше, ми з вами зараз жили б у зовсім іншому світі, в якому просто не існувало б жодної цивілізаційної альтернативи деспотії. Якби не неймовірна готовність звичайних людей жертвувати життям і благополуччям заради свободи, якби не демократичні механізми, що дозволяли знаходити найкращих професіоналів і створювали довіру між армією і народом, якби не сама дивовижна організація того давнього суспільства, ми всі з вами, напевне, так і не дізналися б, яке ж це все-таки незвичайне почуття – щастя жити в Афінах.

І щастя за них боротися.