Російський журналіст Андрій Лошак представив глядачам телеканалу «Дождь», що відновив мовлення в Ризі, документальний фільм «Кінець зв'язку». Фільм цей на тему, добре відому українцям, мабуть, із 2014 року. Про те, як рвуться через війну зв'язки між друзями та родичами, які живуть в Україні та Росії. Про те, як рвуться зв'язки між прихильниками та противниками війни у самій Росії та у російській діаспорі на Заході.
Я дивився цей фільм як зачарований. Читач, можливо, здивується такій зацікавленості. Адже аргументи сторін були передбачуваними – кожен із нас знає їх напам'ять. Так само, як знає, що прихильників війни та Путіна жодними аргументами не переконати – навіть зараз серед наших власних співвітчизників все ще залишаються люди, які не вірять не лише у російські злочини, а й у мотиви, які спонукали Путіна розпочати війну проти України. Що вже казати про росіян!
Але мене зацікавило зовсім інше. Серед героїв фільму, які виступали на підтримку російського президента та «спеціальної операції», багато хто був щирим опонентом Путіна, причому з різних причин – від економічних до соціальних. Вони не приховували від журналіста ані того, що чудово розуміють проблеми Росії і те, що ситуація в країні лише погіршуватиметься через війну та західні санкції, що вони не задоволені власною ситуацією, що вони не задоволені президентом, який не виконує своїх обіцянок… Але щойно мова заходила про війну, вони починали говорити фразами з телевізійних шоу Владіміра Соловйова або програм Дмітрія Кисельова.
Їхні опоненти робили з цієї зміни психічного стану банальний висновок, який, втім, укоренився й у нашій власній свідомості: люди «зазомбовані» телевізором – варто його відключити, варто сказати їм правду про те, що відбувається насправді, варто поговорити про історію та політику у конкурентному середовищі, як погляди багатьох людей миттєво зміняться. Ну, якщо не миттєво, то з часом – як інакше.
Але ані герої фільму, ані ми самі не готові відповісти собі на елементарне питання: а чому ж тоді прихильники «спеціальної операції» «зазомбовані» лише однією частиною російської пропаганди, а інша на них зовсім не діє? Адже російська пропаганда з такою самою завзятістю, як про війну проти України, розповідає про те, як добре живуть люди в Росії, як західні санкції б'ють по самому Заходу, але аж ніяк не по росіянах, як народний президент виконує всі свої обіцянки виборцям. Але ці щоденні пропагандистські залпи потрапляють «у молоко» – а от усе, що говориться про війну, сприймається на ура. Якісь дивні «вежі-випромінювачі» (якщо згадати роман братів Стругацьких «Заселений острів») – людина піддається пропаганді лише тоді, коли сама того хоче. Можуть заперечити, що люди, які давали інтерв'ю, засуджували владу з питань, які торкаються особисто їх, а війна їх не стосується, причинно-наслідкового зв'язку вони не бачать. Але ми вже не раз за ці місяці стикалися з поведінкою батьків російських військовослужбовців, які загинули або потрапили до полону. Ці люди продовжували підтримувати війну! Але ми й у цьому випадку пояснювали їхню поведінку страхом чи впливом пропаганди.
Але це не пропаганда, ні! Не російський народ говорить мовою телевізора, а телевізор говорить мовою російського народу. Завоювання чужих земель, «розширення», насадження своєї «неповторної цивілізації» – і є справжня національна релігія російського народу з часів посилення Московського князівства. Так було завжди. У 1904 році вільнолюбні студенти Петербурзького університету та інша ліберальна публіка збиралися на Дворцовій площі зі співом «Боже, царя храні!». А вже за рік їхні настрої радикально змінилися. Тому що російський народ не може пробачити своєму правителю зовсім не початок агресивної війни – це якраз чудово, – а поразку у війні. Саме поразки у війнах і призвели і до першої, і до другої російських революцій.
Якщо ми знаємо це, можемо реалістично уявити собі наміри та дії Путіна. Російський президент, з одного боку, одержимий ідеєю відновлення імперії в її «історичних межах», а з іншого – переконався, що дії щодо такого відновлення викликають «патріотичний» чад у суспільстві та сприяють збереженню і зміцненню його влади. Це якраз той випадок, коли інтереси правителя та народу збіглися.
З іншого боку, якщо Путін вплутався у цю війну, він не може допустити і поразки Росії – якщо бути точним, такої події, яка буде сприйнята російським народом як поразка. Цусіму. І так, у цьому випадку роль телевізора зростає, але не є визначальною. Бо якщо станеться щось, що більшість людей сприйме як поразку, – влада впаде, якою б міцною вона не здавалася. У зв'язку з цим варто звернутися до «апокрифа», який більшовицька пропаганда приписувала Леніну. Майбутній вождь більшовиків нібито сказав матері після страти свого брата, терориста Александра Ульянова, «ми підемо іншим шляхом!». І справді, терор проти влади лише зміцнював режим та леґітимізував насильство з боку держави. А ось поразка у війні створювала можливість зростання найрадикальніших настроїв, приходу до влади наймарґінальніших сил, та що там – демонтажу самої держави та заміни її «новим порядком». Тому що «Акела схибив».
Але що ж станеться, якщо поразка справді буде відчутною і режим впаде – впаде, підкреслю, зовсім не тому, що напав на Україну, а тому, що її не завоював? Чи «перевиховаються» росіяни? Чи зрозуміють, що нападати на інші країни, вбивати, грабувати та ґвалтувати на чужих землях не є правильним?
Смію вас запевнити – не зрозуміють. У нас часто посилаються на досвід Німеччини, населення якої після війни розкаялося у злочинах гітлеризму. Хоча й там це сталося не відразу, і коли федеральний канцлер антифашист Віллі Брандт став навколішки перед пам'ятником героям повстання у Варшавському ґетто. багато хто з його співвітчизників сприйняв цей жест каяття із неприхованим жахом та роздратуванням – а було це вже 1970 року. Але Німеччина практично ніколи у своїй історії не була імперією, як національна держава вона склалася вже тоді, коли всі інші імперії було створено. Гітлер боровся за «життєвий простір» для німців і намагався створити імперію вже тоді, коли час імперій добігав кінця. І в результаті поразки у війні Німеччина втратила не імперські території, а реґіони, з яких були вигнані саме німці, що проживали там у переважній більшості. Можливо, урок було засвоєно ще й тому.
Але в Японії, яка у результаті Другої світової війни була розгромлена і окупована, як і Німеччина, ставлення до імперського минулого є зовсім іншим. Достатньо простежити за сучасними відносинами Японії та Південної Кореї та їхніх історичних суперечках – наприклад, через корейських «жінок для втіхи», які обслуговували солдатів Імператорської армії під час Другої світової війни, – щоб це зрозуміти.
Отже, Росія все одно залишиться Росією, навіть якщо програє. Її мешканці не живуть у незнанні – вони чудово розуміють, що робить їхня армія в Україні. І вони готові цю армію виправдовувати, навіть якщо потрібно вдаватися до відвертої брехні. Адже брехня – це природний стан російського суспільства.
У фільмі Андрія Лошака є цікавий епізод. Жінка, прихильниця війни, розмовляє зі своїм старим батьком, який брав участь у окупації Чехословаччини 1968 року. І цей персонаж розповідає дочці, що хоча був наказ не стріляти по мирному населенню, він стріляв із танка по чехах – «а що було ще робити?». Причому навіть зараз, через 54 роки, у голосі конаючого осліплого мерзотника чується неприхована ненависть – ніякого переосмислення, ніякого каяття, нічого!
Жінка виходить до сусідньої кімнати, обвішаної малюнками її дітей (від старшого сина вона фактично відмовилася, бо він поїхав від війни до Грузії), і на запитання, хто ж убиває мирних жителів в Україні, впевнено відповідає: західні найманці. Вона знає, що вона бреше. Ми знаємо, що вона бреше. Але ця злиденна жінка, яка доглядає хворого батька та маленьких дітей, нічим не відрізняється у своїй готовності брехати від мільярдера Путіна.
Так що ж робити? Спочатку зрозуміти, що росіяни прагнуть війни. Ми запитали і у тиші, і у беріз, і у полів, і у синів тих солдатів, що під березами лежать, і у їхніх онуків – і практично від усіх отримали позитивну відповідь. Ті росіяни, які війни не хочуть, виглядають білими воронами й у паніці тікають зі своєї власної країни – чи потрапляють там до в'язниць. Розраховувати на те, що росіян переконає якийсь там Александр Невзоров, можуть лише люди з інтелектом немовляти. Невзоров для більшості росіян – такий самий зрадник, якою була для більшості німців у роки Другої світової війни велика Марлен Дітріх. Та й довгі десятиліття після війни багато хто з переможених німців продовжував вважати її зрадницею. За всі повоєнні десятиліття Дітріх, до речі, побувала у Німеччині лише один раз – і без тріумфу.
З цього випливає простий висновок – якщо ми не можемо змінити росіян, нам доведеться змінитись самим. І зрозуміти, що стримати агресора можна тільки силою. В ідеалі, звісно, – вступом до НАТО. Але у будь-якому разі нам потрібні кілька мирних десятиліть, за які у Росії підростуть покоління людей, здатних не сприймати Україну як власну територію. Навіть зараз соціологія свідчить, що підтримка війни проти України найнижча саме серед молоді, а найвища – серед літніх людей.
Це не означає, звичайно, що Росія більше не воюватиме. Воюватиме. Просто не з нами.
28.08.2022