Китай, Росія і криза невіри Заходу

Глобалістська догма послабила здатність Америки усвідомлювати скруту і протистояти їй.

Історичні аналогії часто йдуть від лінощів, і я здригаюся, коли чую, як аналітики порівнюють війну в Україні та невпевнену реакцію Заходу на Другу світову війну і Мюнхен. Однак спостерігаючи за нерішучими військовими зусиллями Заходу – США, Великобританія, Польща та країни Балтії провадять, Німеччина та Франція відстають, а решта Європи десь посередині – я чую принаймні риму.

На думку спадає тема про "невіру" – загально поширений скептицизм щодо серйозності загрози, з якою ми стикаємося, що призводить до нерівного керівництва. Це продукт десятиліть глобалістської догми після холодної війни, яка послабила здатність Заходу усвідомлювати труднощі та боротися за те, що дороге для нього.

На цю колективну невіру й роблять ставку Путін і Сі Цзіньпін. Росія та навіть Китай і близько не мають таких ресурсів, як Захід – якщо порівнювати їхній валовий внутрішній продукт із загальним колективним багатством Заходу. Економіка Росії – лише близько двох п'ятих від економіки Німеччини. Москва становить економічну загрозу для Німеччини тільки через слабкість Берліна, що є результатом трьох десятиліть помилкової політики, яка сприяла залежності Європи від російських енергоносіїв. Росія є проблемою для Європи у військовій області – знову ж таки в результаті політики Заходу. Модернізація ядерної зброї в Росії та вибіркові інвестиції Путіна у модернізацію російської армії в цілому супроводжувалися невпинним після закінчення холодної війни роззброєнням Європи. Це основна причина військової м’якості Заходу.

Колективна невіра Європи проявляється через різні раціоналізації, що, мовляв, США якоюсь мірою несуть відповідальність за вторгнення Росії в Україну, – на тій підставі, що, як стверджує російська пропаганда, Америка весь час планувала ввести Україну в Організацію Північноатлантичного договору. Невіра Європи також лежить в основі квазіісторичних пояснень кризи – адже, мовляв, Україна завжди була частиною Росії або принаймні перебувала у сфері російського впливу. Розгубленість Європи проявляється у вигляді зле прихованої зневаги до "східних європейців", яка помітна в редакційних статтях багатьох західноєвропейських газет.

Цей момент невизначеності говорить більше про Захід, ніж про саму війну, про природу української держави чи про ступінь реальності російської ядерної загрози – а також, і перш за все, про нашу очевидну відсутність віри в те, що Україна може перемогти Росію. Така колективна невпевненість Заходу в собі була головною причиною нашої неспроможності розпізнати, що промова Путіна в 2007 році на Мюнхенській конференції з безпеки була рівносильна оголошенню війни Заходу. Те, що сталося в Грузії 2008 року, в Україні 2014 року, в Сирії 2015 року і знову в Україні 2022 року, було серією динамічних кампаній цієї війни.

Деякі експерти продовжують стверджувати, що в кращому разі це гібридна війна, яку можна відгородити стіною і стримати, і що вона не має заважати звичному бізнесу з Росією. Саме через нашу колективну відмову визнати нову реальність, створену Путіним у Європі, західні лідери досі не звернулися до своєї громадськості про необхідність перевести наші економіки на виробництво воєнного часу. Замість цього військова допомога, яку ми надсилаємо в Україну, значною мірою скорочує наші існуючі запаси в той час, як наші інвестиційні рішення не передбачають надлишкового виробництва, необхідного в умовах війни.

Демократії нині перебувають у невигідному становищі порівняно з російсько-китайською тоталітарною віссю, і не тому, що Заходу не вистачає грошей або матеріальних ресурсів, щоб протистояти їм і здобути перемогу. Захід, як і наприкінці 1930-х років, радше не вірить у реальність загрози.

Історія показує, що демократії були непереможними, коли об'єднувалися навколо спільної мети.

Поки невіра Заходу не зміниться рішучістю чинити опір, російські і китайські диктатори будуть продовжувати тиснути, плануючи свої великі військові атаки і мріючи про майбутні перемоги.

Ендрю Міхта – декан коледжу міжнародних досліджень і досліджень у галузі безпеки при Європейському центрі досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла в Гарміші, Німеччина.