Про спілки і стоваришеня господарскі.

[Зміст реферату д-ра Костя Левицкого на господарскім вічи "Просвіти" в Тернополи.]

Кождий з нас добре відчуває, а і сам щоденно бачить на власні очи тоту правду господарску, що чоловікови конче шукати помочи у других людей, як єго власні сили не вистають на те, щоб сам він міг дати собі раду. На тім єдиненю сил людских в сильну спільність стоїть нинїшний устрій громад, країв і держав. Але й серед тих ширших союзів громадних заходить потреба творити нові поменші та окремішні спільности поміж тими, котрих вяже в одну цїлість спільний интерес. Потребу такого розумного сполученя добачуємо ми не від нинї серед нашого найчисленнїйшого стану хлїборобского, щоби побіч просвіти і самопізнаня дійшов до добробиту і незалежности, тої гордости кождого свобідного чоловіка.

Передше не відчувано у нас потреби якоїсь окремішної сполуки господарскої поміж хлїборобами, бо громада та родина вистатчали на все. Громада здавалась давати захист на зверх, а серед працї з родиною находив наш хлїбороб свій чорний хлїб насущний. Нинї у нас відносини змінились, бо громада, повіт, край є держава що раз тo більше потребують брати від хлїбороба, а наші сїльскі родини господарскі роздробились на пайки. Давні родини господарскі, в котрих під проводом дїда чи батька жила уся рідня при купі — то перші наші спілки господарскі. Тут було разом більше грунту, більше худоби, більше рук до працї тай гріш ховав ся. Як же перейшло на осібне господарство кождого сина і доньки, а відтак внуків і правнуків, то стало скрутно.

Вже тогдї як зношено панщину, у нас хлїбороби не мати богато грунту і тому право заборонювало дїлити селяньскі грунти та і по смерти господаря сїльского переходив грунт на найстаршого сина а другі дїти діставали сплат з грунту. Отсе тримало при купі великі родини господарскі. Коли-ж надано конституцію і наш селянин став свобідним горожанином, то року 1868 знесено заборону дїленя грунтів селяньских і з того часу стало нам гірше, не про свобідне право, але про нашу таки роботу, бо право позваляє дїлити грунти там де того треба, але не приказує нїкому, щоби паював ниви на грядки. Тому то тих малих, подроблених господарів треба нинї знов до купи звести, а способом до того є спілки господарскі і промислові. Годї всїм жити з грунту, тож однї най ґаздують а другі най беруть ся за ремісло, торговлю та взагалї за промисл, щоби всяка робота і ввесь заробок ишов для нас.

Міг би хтось сказати, що у нас люде не спроможні брати ся за таке дїло як спілки, але ми маємо живий примір на компаніях бойківских, що у нас спілки можуть бути та можуть принести великій пожиток для сїльского люду. Хто у нас не знає Бойків, тих домородних торгівників усяким овочем, що то у Львові та по инших містах удержують великі склади та здобули собі навіть славу добрих купцїв, а з тим им самим не зле дїє ся. Бойки мають дуже лихі грунти, з котрих не годні вижити, тому замісць всїм сидїти на грунтах о голодї і холодї, збираєсь их значна часть в компанії або спілки та кождого року беруть ся до гандлю. До компанії добирають ся люде добре знакомі поміж собою, що собі довіряють, бо без згоди не може спілка добре ити. Компанія вибирає собі старшого, що старає ся о потрібні гроші до веденя интересу, спроваджує товар і провадить рахунки, а другі наглядають єго роботу. Члени компанії стають до торгу і уторгований гріш віддають старшому та кождого дня бере собі спільник з уторгованих грошей лиш тілько, кілько єму конче потрібно на прожиток. При кінци торгу річного наступає обрахунок компанії. Передовсїм компанія віддає гроші позичені з провізією тому, що позичив — все одно: чи то спільник чи хто чужій, а остальний чистий заробок дїлять межи себе. З Новим роком знов завязують компанії з тих самих людей або з инших.

В той спосіб самі наші люде продумали собі ось ті спілки, до котрих не треба анї призволу власти анї нїяких статутів, а тілько розумного і честного сполученя сил: маєтку і працї до спільного веденя дїла. Такі спілки могли би у нас всюди принести пожиток, от на примір до скуповуваня і продаваня на спільний рахунок: покладків, вовни, льну, повісма, костей і т. и.; дальше до заарендовуваня обшарів пасовиск чи то для потреби в громадї, чи то на випас худоби на продаж; до купованя лїсів на вируб або і до закупна більших маєтностей, щоби их відтак відпродувати господарям.

Не гаразд, але також біда спонукала нїмецких господарів до закладаня спілок господарских, що то их продумав Райфайзен, війт в прускім краю, ще в роцї 1849. Той нїмецкій війт приповів хлопам, що як будуть купи держати ся, то поконають лихо і добють ся гаразду. Збирав він прото хлопів по селах в спілки, але такі, що всї за одного а оден за всїх мають відповідати, то значить, що як спілка затягне довг та від так спільники розберуть межи себе гроші позичені, то кождий має свій довг віддавати, бо инакше всї спільники відповідають за того, що не платить. Спілки тоті старали ся о великі позички на низькій процент, роздавали их своїм членам на сплату довгів лихварских, стали купувати більші грунти на парцеляцію межи спільників, спроваджувати добре насїнє, товар добірний, машини, розмножувати сади і таке инше, що може дати заробок хлїборобови. Але найбільша заслуга тих спілок господарских є тота, що они дрібними вкладками членів своїх і вкладками ощадности по громадах, з одного боку достатчили потрібних засобів грошевих тим, що потребують их на господарство або передприємство, а з другого боку збудили ощадність злишного гроша, бо кождий господар може найдрібнїйші квоти складати на процент в касї позичковій в громадї, а другі господарі роззичують ті гроші на процент невисокій до свого господарства та мають поміч у себе самих, дома, в громадї. Таких кас позичкових є вже тепер тисячі і Нїмцї гордїють ними, бо не лиш піднесло ся у них господарство сїльске, але в тих касах лежить нинї велике майно хлїборобів нїмецких. Заряд тих кас позичкових названих именем Райфайзена є дуже простий; бо провадить их голова (звичайно священик, учитель або иншій образований чоловік) а до помочи має двох дорадників селян і писаря до веденя книг...

Тоту розумну гадку підняла також наша "Просвіта" закладаючи Читальнї "Просвіти", що мають на цїли не тілько ширити просвіту між людом, але також збирати по селах усїх громадян до роботи господарскої. Новий статут "Просвіти" дає нам спромогу зробити при читальни такій ссип збіжа або шпихлїр, щоби на припадок недороду або якої иншої пригоди члени громади мали де заратувати ся; закладати спільні каси позичкові, щоби помагати членами дешевими позичками на сплату довгів лихварских, на закупно грунту, товару, доброго зерна, нарядів господарских або на якій промисл а також закладати каси щадничі, щоби заощаджений гріш ишов нам на пожиток. Тому треба нам всїм як одному ставати разом до тої роботи розумної бо в громаднім сполученю сила наша а в розєдиненю упадок і нужда! Тому то, що у нас господарі не держать ся разом та наше господарство рільне чим раз упадає, задумало правительство завести нову рѣч, то є примусові спілки господарскі, до чого внесло вже в радї державній предложенє закону що-до утвореня заводових стоваришень рільничих. Після того предложеня має бути в кождім повітї судовім повітове стоваришенє рільників а в кождім краю краєве стоваришенє рільників. Членами тих стоваришень мають бути всї властителї посїлостей ґрунтових, що є призначені до управи рільної або лїсової. Цїль тих стоваришень є полїпшити відносини моральні і матеріяльні господарів сїльских ширенєм почутя спільности, поучуванєм, підмаганєм і заступством интересів стану рільничого а до того мали би тоті стоваришеня удержувати маґазини збіжа для користної продажі; скуповуванє збіжа від рільників для великих достав; удержувати добре насїнє і наряди господарскі для рільників; старати ся о дешевий кредит для рільників; старати ся о уладженє користних цїн збіжа і вишукуванє торгів на позбутє збіжа; постарати ся о обезпеченє на припадок смерти, хороби або неспосібности до працї; вишукувати зарібків і удїляти заступства правного. Отже широкій круг дїланя та до єго перевиденя треба двох річей: людей і гроша. Потрібні гроші мають зібрати ся додатками до податків, отже тягар податковий знов збільшить ся.

Людей доброї волї і дїяльних має доставити стан рільничій, котрий стане вибирати заряд тих стоваришень. Мати будемо прото автономічні орґани рільничі а по досвідї пережитім з нашими урядами автономічними (Радами повітовими) мусимо стеречи ся, щоби на нас не спав новий тягар без пожитку для хлїборобів. Сама річ тих стоваришень рільничих представляєсь добре, бо там кождий господар мусить приступити а тим чином заводові стоваришеня рільників відразу будуть мати велику силу, та чого не доконають добровільні (приватні) товариства, то можуть перевести заводові стоваришеня. Але до того потрібно, щоби в тих стоваришенях лучили ся тоті господарі, що мають однакові интереси, то є щоби передовсїм більшої посїлости не лучено з меншою посїлостію, бо тодї будемо мати тут такій сам пожиток як з нинїшних Рад повітових: більша посїлість буде себе ратувати а наш хлїбороб буде хиба платити! Коли маємо платити, то для себе, щоб ми самі могли собі уладити ті стоваришеня заводові, як нам треба. Про се треба нам всїми силами добивати ся перед радою державною і перед соймом краєвим.

Нам тепер не час жалувати ся на біду або марно тратити ся шукаючи долї заводами. Тут треба наш разом горнути ся до громадної роботи господарскої. Усї стани суспільні вяжуть ся до оборони своїх интересів: урядники, священики, адвокати, міщане офіціялісти, купцї і промисловцї а наш хлїбороб має все блукатись на самотї. Чи то в спілках або товариствах добровільних, чи прийдесь в заводових стоваришенях маймо на увазї спільний громадскій интерес а то що здобудемо власним трудом стане нам найпевнїйшим добром і доведе нас до гаразду народного.

[Дѣло, 07.10.1896]