Виставка творів Любомира Медвідя, влаштована нещодавно з нагоди його 80-річчя у Львівському Палаці мистецтв у рамках спільного проєкту із відомим львівським скульптором Василем Яричем має промовисту назву – «Ad hominem» (буквально – «До людини»). Її латинське озвучення – не снобістична гра слів, лише ознака глибокої ментальної закоріненості мистців у класичному наслідді західної європейської культури.
Малярська складова проєкту «Ad hominem» розгортається як серйозне творче послання сучасникам від зрілого мистця, що пройшов понад півстолітній шлях творчих змагань, шлях високих злетів, розважань і невідступних сумнівів. Муза дарувала йому доволі щедрі лаври суспільного визнання. Водночас, йому, як рідко кому із сучасників, випала на долю гіркота несприйняття з боку тих, хто чекає від мистецтва лише епікурейського задоволення, зустрічі із знайомою грою фарб і форм на малярському полотні. Це не дивує. В особі Л. Медвідя маємо рідкісний у сучасній образотворчості тип мистця-інтелектуала, наділеного даром філософського, синтетичного образно-знакового мислення. Він – істинно модерний мистець, озброєний не тільки високою професійною культурою, а й здатний на високому рівні відгукуватись щодо духовних, моральних, суспільно-психологічних викликів сучасності.
Свої творчі принципи Любомир Медвідь достатньо стисло і точно сформулював у вступному слові до нещодавно виданого у Львові альбому Євгена Лисика, між іншим, мистця, близького йому за характером та масштабами мислення. Він пише: «Мистецтво більшою мірою – приречення, ніж прогулянка. Воно є матерією думки, територією духа, резонатором віддаленої чистої і благородної туги». У панорамі образів Л. Медвідя даремно шукати лише «свята для ока» чи усталених уявлень про красу й гармонію. Отже, твори його, попри витонченість їхньої малярської мови, є, передусім, задекларованою ним же територією духа, налаштованого осмислювати себе серед цивілізаційних реалій нашої доби.
Сигналізує про це вже перший твір проекту, композиція «Аb ovо», де подано образ ЛЮДИНИ, приреченої скуштувати, осягати одвічну онтологічну загадку свого буття на Землі: «хто я, куди прямую, в чому сенс мого існування?» Цей твір, як камертон, вказує на філософську тональність подальшого діалогу мистця з глядачем. Людину він проникливо розглядає у понадчасових параметрах, у світлі вічних проблем її екзистенції. Його твори позначені рисами складної знакової структури, яка вимагає від глядача відповідної роботи інтелекту та уяви.
Важливою рисою образного ладу Л. Медвідя є його принциповий, можна б сказати, програмний антиромантизм. Він нещадно роздягає сучасника з ідеалізованих шат й гедоністичних уявлень про себе, показує людину такою, якою вона є: як драматичне осердя протилежностей – добра і зла, світла і пітьми, сили і безсилля, свідомого й підсвідомого, реального і містичного («Магдалина», «Гравітація», «Голіаф», «Голубий інтер’єр»).
Погляд митця на людське «Alter ego» некомпліментарний, відкритий і чесний, сповнений любові й співчуття, але й не позбавлений інтонацій іронії, скептицизму, навіть сарказму. Образно висловлюючись, Л. Медвідь «розкриває» невидимі інтер’єри людської душі, спраглої вирватись з немочі й обмежень свого тілесного єства, готової видобуватись, визирати поза межі можливостей та границь пізнання («Людина і клітка», «Пророк», «Голіаф», «Інтерєри- жовтий, зелений, голубий»).
Людина у Л. Медвідя – це вічний мандрівник серед принад і бездоріж життя, приречений на прагнення до неосяжної мети. У композиції «Пісочний годинник» його герой крокує ніби на перетині космічних меридіанів до невидимої межі свого призначення, продукуючи по дорозі мильні бульбашки власних ілюзій і уявлень, із якими остаточно сходить з арени життя.
Констатуючи незбориме (прометеївське) прагнення людини осягнути вічну гармонію буття, мистець із жалем визнає обмеженість людських можливостей. Показова у цьому відношенні композиція «Вавилон», де амбітна людина, жадаючи утвердити Вавилон своєї інтелектуальної величі із тендітного павутиння власних розумових конструкцій, з подивом усвідомлює свою безпорадність.
Ці ж настрої прочитуються і в композиціях «Людина і клітка-2» та «Людина і клітка-3». У творі «Догнати метелика» нестримна гонитва за міражами мрій остаточно прирікає людську особистість на драматичну зустріч із жорстокою реальністю Часу-Смерті.
Любомир Медвідь стверджує, що його основні твори інспіровані євангельською Притчею про Блудного сина. У низці творів він змальовує цього Блудного Сина, вихованця сучасної високотехнологічної цивілізації, який все більше й виразніше відхиляється від одвічних цілей і орієнтирів свого Творця, невпинно сповзаючи на територію духовної і розумової темряви, де стає жертвою, прицілом ворожих сил («Оптика-аберація»), об’єктом різних ідеологічних маніпуляцій і перетворюється у безвідмовний ретранслятор чужих думок та стереотипних уявлень (триптих «Мішені»). У творі «Флюгер» художник торкається складної і болючої проблеми девальвації гуманістичних вартостей у сучасному світі, в якому людина, рухаючись як флюгер у фарватері наперед препарованої для неї суспільної пропаганди, різних популярних брендів, потрапляє у круговерть духовної особистісної кризи, чи як у творі «Лакуни», стає духовно спустошеною сірою тінню.
Тему моральної і духовної деградації людини у сучасному цивілізованому світі Л. Медвідь проникливо розкриває в гіперболізовано-гротескному образі «високопоставленого» Блудного сина, що впевнено розсівся у кріслі своєї уявної величі, готовий могутньою стопою розчавити слабшого від себе брата («Блудний син»). Багатством мінливих смислових інтонацій вражає композиція «Фінал блазня», у якій крізь загальну філософську канву проглядає відлуння актуальних суспільно-політичних реалій. Перед нами – екзистенційна трагедія лицедія-актора, який, завершивши свою гру на арені життя, визнає власну неміч, поразку в ненастанній гонитві за міражем самозначимості: рука Проведіння знімає з його голови непотрібні вже аксесуари: чи то німб слави, чи ковпак блазня, одне й друге однаковою мірою – марнота марнот.
Подекуди образи Л. Медвідя набувають характеру апокаліптичної візії майбутнього. У творі «Шезлонги» герой «модерного» часу в комфортному шезлонгу, песоніфікуючи сучасне, приспане матеріальним добробутом людство, не завважує загрози близької катастрофи: його занесена піском життєва колія трагічно незворотна. У царстві цього «героя сучасної доби» навіть краса жіночого тіла, позбавлена божественної любові, стає предметом легковажної гри, буденної купівлі-продажу, як це бачимо у композиції «Лєда», де на стегні героїні видніє тавро магазинного штрих-коду. Однак мистець не осуджує і не критикує: він лише трансформує у своїх малярських образах-візіях реалії сучасної йому доби і внутрішньо суперечливий стан людини на цьому тлі.
Усе ж таки, попри увесь, властивий йому скепсис у поглядах на драматичні реалії буття, Любомир Медвідь знову і знову з надією зупиняє погляд на духовних резервах ЛЮДИНИ: змальовує її самотньою, тужливо рефлексуючою на пограниччі неозорих світів, темряви й світла, відомого і невідомого, як це спостерігаємо у полотнах «Дім-істина», чи «Дім-стіна». У композиції «Адам, Єва» він звеличує чоловіка і жінку, трактуючи їх як прекрасні творіння, народжені для гармонії і щастя, однак приречені на одвічний біль існування і драму «роз’єднання одності». Одне слово, погляд Л. Медвідя на людину, яка є основним об’єктом його зацікавлень, – це погляд художника-гуманіста, громадянина, не байдужого до духовних проблем та викликів сучасної доби.
Завершуючи короткий огляд останніх робіт мистця, слід відзначити особливу вишуканість їхньої малярської мови. Попри ощадність кольорової палітри та мінімальність виражальних засобів мистець досягає незвичайного багатства композиційних рішень, кольорових і тональних відтінків-нюансів, де кольором звучать навіть незаповнені фарбою фрагменти зображення. Малярська фактура його чималих за розмірами полотен вражає багатством і прецизійністю артистично опрацьованих деталей, майстерно підпорядкованих цілості.
Своєрідність творчого феномену Любомира Медвідя особливо виразно прочитується на тлі сучасних тенденцій в українському й світовому мистецтві, де все частіше спостерігаємо тривожний дефіцит ціннісних критеріїв. У творах сучасних художників домінує культ стихійності, неоговтаного цинічного індивідуалізму, зумовленого браком відповідальності за смислову, морально-етичну якість пропонованого ними арт-продукту. На виставках все частіше спостерігаємо принизливу компілятивність, різного роду маніпуляції вже відомими, апробованими формотворчими прийомами, імітацію серйозної проблематики та удавану багатозначність зображень. Як результат, сучасний образотворчо-мистецький витвір все більш втрачає привабливість на полі суспільних зацікавлень, програючи таким мобільним ініціативам, як мас-культура, різноманітні шоу, розважальна кінетична культура тощо.
У цьому контексті бачимо особливу цінність мистецтва Л. Медвідя, який всю потугу свого творчого обдарування спрямував на те, щоб утвердити занедбану етично-інтелектуальну значимість малярського твору й ту особливу, притаманну образотворенню здатність «промовляти з-за порогу мовчання». Йому, як мистцеві, глибоко чуже намагання провокувати глядача поверхневими, нарочито зухвалими прийомами й засобами виразу: його «епатаж» глибинний, забезпечений інтелектом, пройнятий усвідомленням шляхетної мети – подолати важку дистанцію між людиною і Людиною-образом.
Звісно, що шлях майстра до цієї мети є і залишиться довгим, позбавленим ефемерних оплесків, важким. Однак ця мета достойна Мистецтва, мета гідна поваги і цивілізованого визнання.
27.08.2021
Любомир Медвідь – лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв, народний художник України, професор, академік Національної академії мистецтв України, Кавалєр ордена князя Ярослава Мудрого ІV та V-ого ступеня.
