[Причини незвичайного одушевленя Русинів для католицкого віча у Львові. — Невилїчимо хорі реалісти. — Моральна вартість чернихівского просвітителя. — Моє заявленє.]
Відбувше ся католице віче у Львові дало наглядний доказ незвичайної культурної сили руского народу, що проявила ся в промовах і рефератах єго пpeдcтaвитeлїв. Серце кождого правовірного Русина сильнїйше забило, коли один з заступників голови віча, доктор фільософії, величаючій ся з емфазою польским сенатором, промовив до зібраних на халдейскім язицї, додаючи руско-польскі поясненя до незвичайно ученої промови. Кождий правовірний католик довідaв ся з неї, що нарід рускій, принявши унію, щиро піддержувану польским правительством і вельможами, піднїс ся интелектуально так високо, що при кінци річи посполитої вся єго світска интеліґенція не тілько приняла язик польскій, но також і обряд латиньскій. Сей факт виказав ясно, що нарід рускій по принятю унії став спосібний переняти ся західною культурою і позбув ся схизматицкої жорстокости, котра хиньским муром віддїлювала єго від освіченої Европи. Вправдї на якійсь час дисонансом відбила ся часть промови першого достойника рускої церкви, коли згадав, що в народї рускім обряд з католицтвом так сильно злучені, що годї собі подумати Русина католика без руского обряду, з чого знов слїдує, що кождий, котрий підриває рускій обряд, підриває католицтво, — однак на щастє игумен оо. Василіян в сам час з великим тактом затер прикре вражінє непотрібно викликане, і сконстатував для загального вдоволеня вічевиків, що через покиненє частію Русинів свого обряду церков католицка на тім нїчого не стратила.
О. Волосяньскій роблячи дослїди над популярною рускою літературою, прийшов до спасительного переконаня, що ми повинні найперше стати ся добрими католиками, а потому як хто чим захоче, Русином, Поляком або і Мадяром, і тому ми всї свою працю тепер винні виключно звернути для виробленя в нас духа католицкого.
Русини референти виявили в своїх рефератах незвичайно богато досвіду, вистерігаючись уживати слів "народний", "рускій", через що висше станули як Поляки з их патріотичним шовінізмом. Тай слушно стало ся, бо для церкви католицкої все одно, чи мають бути на світї католики Русини і Поляки, чи Поляки обох обрядів.
Рівнож подаю до Вашої відомости, що в висших сферах порішено на будуче обсаджувати катедри університетскі людьми о визначних католицких переконанях, котрі яко такі дались пізнати на вічу. О скілько зачув я, з руских катедр мають бути обсаджені дефінітивно катедра права карного і рускої літератури. Комітет ждав, чи на католицке віче не зголосить ся з якою працею в рускім язицї кандидат на катедру права цівільного, однак що нїхто не зголосив ся, тож ся катедра і не буде обсаджена.
***
Щось псує ся в царстві реалістів. Здавало би ся неодному, хто пережув реальну політику, що батьки руского реалізму, кинувши раз анатему на віча і на бездушну товпу виступаючу на вічах, не понижать своєї гідности нїколи до того, щоб скликувати віча і давати народови можність брати участь в публичнім житю. Очам не хоче ся вірити, що той сам орґан всеї Руси-України, котрий не дальше, як два місяцї тому, висьмівав ся з віч і уважав их за нїчо иншого, як за пусту демонстрацію, тепер пропаґує скликуванє віч, здає справозданя з сих віч, і підносить их важність в розвою житя народу. Видно, що панове реалісти прийшли до переконаня, що навіть і з ласкою паньскою при помочи протекційного усьміху правительства, не дасть ся против волї народу, а що найменше без єгo згоди, бути єго правдивими речниками. Коли-ж вже ви, панове реалісти, прийшли до того переконаня, що без народу навіть і при паньскій помочи нїчого не вдїєте, — так ви вже яко реалісти невилїчимо хорі — то хотячи бути речниками народу, мусите собі сказати що интереси вашого народу і паньскі діяметрально собі противні, а не могучи яко народні заступники разом ити з панами і з правительством попираючим интереси панів, мусите опинитись в опозиції до панів і до правительства. Або будете слугами панів або народу, — посередної дороги нема. На разї цїкавий лише розкладовий процес вашої збанкрутованої реальної політики.
***
Кождому нинї мусїло стати ясно, чого чернихівскій просвітитель в своїм відчитї на зборах общ. Качковского так накинув ся на твори найбільшого руского ґенія. Він то добре порозумів, що ґеній Шевченка напятнував єго в словах "раби, підніжки, грязь Москви", а се високо "просвіщенному" просвітителю не до вподоби було, щоб мужицкій син смів о нїм суд видавати. Цїкавий сей просвітитель з своїми "убѣжденіями" рівно як пок. Наумович, котрий боронячись перед судом, лишив свої "убѣжденія" на лучші часи, а освідчив готовість зложити "w razie potrzeby swoja wolnosć osobistą na ołtarzu wspólnej ojczyzny", хотячи там низьким маневром придбати для себе увільненє. Чого ж хотїв чернихівскій просвітитель своїм внесенєм і голосованєм, щоби в чернихівскій місцевій радї шкільній замість руского був польскій язик урядовий? Чого-ж міг би иншого хотїти, як дати наглядний доказ, потрафить бути зрадником народної справи, на котрого в кождім разї ворог може числити, що у него честь народна се річ без вартости, а цинізм, ограниченість і безличність одинокими прикметами. Дїйсно дуже бідні ті люде, котрі так морально упавшу одиницю величають яко свого провідника. По послїднім дебютї чернихівского просвітителя не знати, чи найде ся між Русинами чоловік, котрий зносив би ся з тим, що свідомо зневажив найбільшого ґенія руского народу а мову єго потоптав власними ногами.
***
Я не міг довгій час догадати ся, длячого автор бувших політичних фейлєтонів в "Зорі" виповів був війну на смерть і на житє всїм псевдонімам, анонімам і криптонімам та загрозив цїлій письменній рускій братії, що не перечитає анї одної стрічки, під котрою не буде поміщеного повного имени і прозвища автора. Отже ся справа уже вияснила ся. Треба вам знати, що склало ся незвичайно куріозне лихо для бувшого фейлєтоніста "Зорі". Реальні головачі з підпису поміщуваного під політичними фейлєтонами "Зорі" перенюхали, що політичні фейлєтони в "Зорі" і "Дѣлї" пише одна і та сама людина, тай з того титулу дістала ся мому товаришеви така спора порція реальних солодощів, що спонукала єго в cвoїм часї оголосити заявленя за псевдоніми, аноніми і криптоніми. Ну, правду кажучи, я не міг знати, що мої фейлєтони нароблять тілько лиха для фейлєтоніста "Зорі", і то єще з тої сторони, з котрої він більше собі заслужив на вдячність, як на притики, і тому я нинї хотячи дати свідоцтво правдї, заявляю прилюдно, що я "Підгірянин" не був нїколи Василем Щуратом, нїколи з ним анї устно анї письменно не зносив ся а навіть нїколи не годив ся на єго спосіб веденя писаної політики. Цїла вина п. Щурата хиба в тім лежить, що писав для літературної часописи за дуже політичні фейлєтони.
Дѣло
25.07.1895