(З приводу статті др-а Р. Перфецького.)
Уважливий читач статті дра Р. Перфецького, гадаю, так і не дорозуміється, чогож саме Галичане виступили з Ради і тим зруйнували її. Фактів-причин багато, але — яка їм ціна? Як може, напр., "таємний побут ґен. Грекова у Варшаві" бути одною з причин розбиття Ради, бо хиба ж є завданням Презідії стежити за тим, хто й куди з її членів їздить? Або "завзятий і упертий напір... на висилку делєґації до Парижу!"... хиба ж може громадянин-читач осужувати когось за "завзятий і упертий напір", і хиба він не запитає, навіщо Галичане так противилися посилці делєґації: то ж тепер поважна національна справа, а коли персони якісь в делєґації були не довподоби, то можна б було їх замінити другими. Що ж до бездіяльності Презідії, Комітету й Комісій, то знавши, що в цих установах сильно були представлені і Галичане і їх політичні спільники з Наддніпрянців, кождий скаже: на що ж Галичанам обвинувачувати других, а не себе.
Є, правда, один факт, який наче б то може імпонувати читачеві, особливо коли він виховався в галицькій політичній кухні. Його приваблять такі згуки, як "мартирольоґія", "страждання", "навіть оптімісти не надіялись", і т. п., але йому не треба заліплювати свої вуха воском, щоб оминути цю нову Цирцею і не піти на галицькі манівці. Бо він прочитає, що справа з резолюціями з приводу Рижського договору і західніх українських земель до "мериторичної дискусії не дійшла" ... "аж за два засідання" — пише п. Р. Перфецький (не можна ж сказати: "аж за одно засідання"), — але могла дійти на третє, четверте — скаже читач. Я до цього можу додати, що в справі резолюції про Рижський договір в першому засіданні була обрана комісія, що виготовила проєкт до другого засідання, на якому зайшли оті події з "криминальними документами". Справу з документами Придніпрянці мали обговорити як між собою, так і вкупі з Галичанами; — тому й не дійшло до мериторичної дискусії. З боку наддніпрянського говорилося не проти резолюцій, бо до їх тексту справа не дійшла, а проти наглості внесення п. А. Жука з причин уже згаданих і пропонувалось — передати цю справу в Політичну Комісію при Раді.*)
Пан др. Р. Перфецький до "неприняття" цих резолюцій приточує вихід Галичан з Ради і каже, що помилкою статті "Ceterum censeo" було, що в ній говорилось про "змову Катилини", наче б то ця змова була причиною виходу Галичан. Але як раз автор статті "Cet. cens." не вважав можливим, щоби Галичане виступили зза тої змови, хоч вони й звязували свій виступ з цим фактом хронольоґічно і почали пресову компанію проти Придніпрянців взагалі. Тепер з'явилися нові "причини" і найголовніша з них — оті, начеб то неприняті резолюції.
Після цього, чи не ліпше нам залишити аматорам загадок, ребусів й ин. розумних забавок потрудитися над зрозумінням "галицької Сфінкс": чого вони вийшли з Ради, а самим розглянути трохи простіше питання: чого вони, Галичане, там, в тій Раді, були.
Автор статті "Sine іrа et studio" пише: "в сучасний мент подавляюча більшість ґруп Великої України орієнтується на Польшу". "Ми дошукувалися спільної з Наддніпрянцями лінії, яка перечеркувалаби все те, що в послідніх літах було зроблено проти ідеї соборності..." "Поборювали послідовно українсько-польську лінію". "Ми нищили українсько-польську концепцію, поборювали той придніпрянський уряд, що на ню пішов, але поборювали лише академично". "Добитися ми хотіли духового перевороту в напрямі переміни тої політичної концепції"... "Вірили, що... самі придніпрянські партії знайдуть способи зліквідувати цю концепцію, та утворити з нами спільну політичну лінію", і т. д.
Виділимо з цитованих місць і окремо коротко розглянемо справу "орієнтації на Польщу" і "українсько-польської концепції". Справа ця була основною точкою дебати сесії В.Н.Р.
З наддніпрянського боку ні один речник не висловився про "орієнтацію на Польщу" в тому сенсі, в якому розуміють її Галичане. Говорилося з нашого боку про Велику Україну, її сучасне положення і завдання її політики. Під цим кутом "українсько-польська концепція" ніщо инше як "політична лінія Великої України" також, як істнує "політична лінія Галичини". В справі цих двох ліній говорилося (з промови п. О. Лотоцького): "постановка питання про домінуючу лінію може привести до прикрих наслідків. Може бути мова про одну лінію, компромісову лінію поміж рівними, але ріжними лініями. Цю лінію — рівнобіжну, а не домінуючу треба шукати!... "Нам (Наддніпрянцям і Галичанам вкупі) треба прийти на ґрунт угоди; здати справу, що ми не єсть щось одно, і автономно — йти ріжними дорогами, але йти до одної мети. Але колиб такої угоди не було, то це не було б так фатально. Тоді б було дві окремі орґанізації і тоді б порозумівались би".
Коли б придніпрянські партії дійсно були "орієнтації на Польщу" і сторонниками "українсько-польської концепції" в такому сенсі, як Галичане привикли бачити це у себе в Галичині, то тоді — як би ці придніпрянські партії могли підписати спільно з Галичанами такі розділи постанов В.Н.Р. з 12. II. як IV. Проти польського імперіялізму і V. Про союз між Польщею і урядом У.Н.Р.
Але припустимо, що нам так і не вдалося вияснити Галичанам, в чому полягає "політична лінія Великої України", і вони, вкладаючи свій сенс, продовжували мислити її, як "польську орієнтацію" і "концепцію", то чому вони не "потряслися" ще в сесії В.Н.Р. і не вийшли тоді з Ради?
Зацітовані місця з ст. п. дра Р. Перфецького дають нам і на це одповідь: "поборювання", "нищення", "ліквідація" зазначеної лінії і уряду, — правда, "поборювання" обмежено прикметником — "академичне", тому ми від'окремимо питання про цю "академичність".
До яких меж ця "академичність" доходить, — п. др. Р. Перфецький не каже. Може до тих меж, які поставив п. др. О. Назарук в своїй промові в сесії Ради тим, що заперечував ex cathedra факт "офіціяльної галицької аґітації (уряду Галичини) проти уряду Великої України в військах". Не говорячи про цілу промову п. дра О. Назарука, яка мала далеко "неакадемичні" моменти, згадаємо ту "роботу", яку провадить от уже скоро другий рік "Укр. Прап.", редакція котрого in corpore сиділа і в В.Н.Р., і побачимо, що "академичність" галицького "поборювання" потрібує ближчого опреділення і великої резерви.
Що дійсно ця "академичність" — річ сумнівна, буде видно з легенького "аналізу зацітованих місць з ст. п. дра Р. Перфецького, де він говорить: "спільна лінія з Придніпрянцями, яка перечеркувала би"... "самі придніпрянські партії"... зліквідують концепцію і утворять з нами "спільну політичну лінію". В підкреслених нами місцях міститься позитивне опреділення "методу" поборювання. В справі "спільників" з поміж наддніпрянських партій др. Р. Перфецький каже, що "за усуненням українсько-польської лінії найбільше побивалися с.-с., п. ґен. Греків і нар. партія". Тому Галичане йшли з ними**) (в формальному бльокові, чи в фактичному — це неважно).
"Спільність" ця в тому, що "поборюється", "знищується", "перечеркується", "ліквідується" "концепція", "уряд" і т. д. самими придніпрянськими партіями, а потім, після ліквідації, — спільна лінія з Галичанами.
Таким чином, говорячи опреділеннями обох ліній, оскілько вони проявилися в сесії В.Н.Р., — Галичане залишились в Раді, щоби свою лінію зробити домінуючою.
В цьому, коли хочете, не було нічого особливо крімінального: кому не бажано зробити свою лінію домінуючою? А тим більше, коли леліяли надію на "духовий переворот". Але справа не в "духовному перевороті", а в методі проведення в життя своєї лінії: не шляхом дискусії, переконування противника, а шляхом опертя на непевних і підозріло-авантюрницьких елєментах У.Н.Р. Чи був би "духовний переворот",***) чи ні, то для Галичан врешті було байдуже а от що ці елєменти давали галицькій політиці дійсну перевагу, яку можна було опреділити в числах, — це було тим об'єктивним фактом, зза для якого варто було галицьким "політикам" виявити "громадську активність". Метод такого поборювання може і "академичний", але не новий. Всі вороги України, давні і новочасні, вживали і вживають цього методу і то з успіхом. Так, Москва, опершись в своїй політиці на "самих Придніпрянцях", "поборювала" і таки поборола Україну і протримала її в 250 літній неволі. Большевики цього методу не без успіху вжили і вживають тепер. Поляки в відношенню до Галичини "кплять собі", бажаючи утворити роз'єм поміж народом і інтеліґенцією, щоби цим "поборювати" галицький уряд; — а галицькі політики і собі пішли на цей "метод" в відношенню до політики У.Н.Р.
Правда, наразі, цей метод не вдався, і ми розуміємо тяжку ситуацію Галичан, коли вони відчули, що "потрійний (зглядно — почвірний) союз" почав падати.
В иншому світлі мусить явитися нам багато "причин" виходу Галичан з Ради. Уже одно продовження боротьби Галичан о домінуюче значіння своєї лінії після сесії могло творити для них атмосферу газардову: виграв, чи програв. А до того зазначений метод цю атмосферу згустив і тоді, коли Галичане своїм спільникам вірили, і тоді, коли з'явилися признаки росколу "потрійного союзу." Зрозуміло, що при такій атмосфері навіть звичайної відозви до народу або поодинокої резолюції не можна було видати без довгої попередньої дискусії, щоб форма і зміст документу задовольнили всі елєменти Ради.
Сам факт виходу Галичан з Ради таким чином — програна ставка на "спільника з поміж наддніпрянських партій". Галичане потряслися — ми їм в цьому віримо, але не з'уміли свого "потрясення" пристосувати до обєктивних фактів з діяльності Ради, щоб схоронити цим декорум громадськости. Бо об'єктивних фактів — фактів, яких Галичане самі не були би творцями завдяки свому методові поборювання — не було. Тому то дуже слабо... й смішно звучить ultima ratio "громадськости" в ст. др. Р. Перфецького: "так важливий крок, як виступ з В.Н.Р. порішили ми одноголосно і "зруйнували"... цю першу всеукраїнську громадянську установу з свобідного нашого переконання."
Сумлінню об'єктивного читача залишаю опреділити на основі статті п. др. Р. Перфецького, — в якій мірі цілі і тактика Галичан у В.Н.Р. мали щонебудь спільного з прінціпами громадської роботи та оскільки зруйнування першої всеукраїнської орґанізації "з свобідного рішення" — було проявом акції громадської.
*) "Укр. Пр." ч. 19 подає неправдиво, що резолюції ці були "відкинені" Наддніпрянцями, — вони не були навіть читані в В.К., бо "до мериторичної дискусії не дійшло".
**) В звязку з питанням, до якого часу тривала ця спілка, варто зауважити, що п. др. Р. Перфецький, спростовуючи поодинокі факти ст. О. Лотоцького: "Брат на брата", як напр. "ширення галицької доброї опінії ґен. Грекову" й ин., в той же час ніскільки не заперечує основного арґументу, для якого п. О. Лотоцьким і були приведені ці факти: живучість і дійсність галицько-самостійницько-греківського triple aliance, а навпаки, дає цьому нові докази, зауважуючи, напр., що тілько тоді (в зас. В. К. 22/IV) Галичане переконалися в "зраді", коли ґен. Греків на запит Галичан, чи він би висловив своє незаінтересовання Сх. Галичиною, коли б це вимогалося в "його сепаратній політичній акції", — одповів позитивно. Отже маємо досить оріґінальний спосіб полємики, в якому опонент підпірає думку свого противника, сам того не бажаючи. Як чарував ґен. Греків галицьких членів В.Н.Ради, видно хоч би вже з того, що його пропозіція на першому ж засіданню Ради — послати телєґрами прем'єрам Антанти — перейшла головно галицькими голосами; а ті телєґрами, очевидно, мусіли промостити шлях до майбутньої авантури. Чи ж після того підлягає сумніву бажання галицьких членів Ради бачити ґен. Грекова на чолі В.Н.Ради? Взагалі, й инші спростовання не доводять того, до чого вони намагаються. Напр., перші уваги і остороги з приводу внесення п. Макаренка про делєґацію зроблено все ж таки Наддніпрянцями, що пропонували ту справу передати до комісії і одкласти, що й було врешті постановлено. Слушне хіба лише те спростування п. дра Перфецького, що він не поінформований був про майбутню пропозіцію п. Макаренка на засіданню Виконавчого Комітету; очевидно, сам п. др. П. це краще знає.
***) З цим "духовним переворотом" треба також звязати ту "радість" Галичан "стислим взаєминам Придніпрянців з їх державним політичним центром", що "вздвигається здоровий парляментаризм" і стає на місце "отаманії" і дальнійша "наука парляментаризму" п. дра Р. Перфецького. Давньою давниною віддає від цеї "радости" і "науки". Ще Петро Скарга так учив, радів і скорбів з приводу "мізерії" православної церкви. Трьохсотлітній період від ієзуітського майстра дав сучасним учителям хиба те, що вони й про свою "мізерію" иноді згадають. Але ж при всій мізерії державного центра У.Н.Р. в ньому єсть щось в роді парляменту, а у Галичан тілько запевнення п. др. Р. Перфецького: "отаманії як не було, так і не буде". Щож до приїзду міністрів з Тарнова, зносин Придніпрянців з своїм посольством, й ин., то коли правдива та теорія, що не Бог, а людина творить собі Бога по своїй подобі, — то ця теорія також правдива і в приложенню до творення людиною гріха по своїй подобі. Запевняємо п. Р. Перфецького, що інструкцій ніяких не було.
Відень, 30./V. 1921 р.
[Воля, 04. 06. 1921]
14.06.1921