Що це за народи?

Мірою вдосконалення демократії президентська посада дедалі більше відображає внутрішній світ народу. Ми рухаємося до високого ідеалу. Одного славного й величного дня всі прості люди країни нарешті отримають те, чого бажають їхні серця, і Білий дім прикрасить відвертий недоумок.

Г. Л. Менкен, The [Baltimore] Evening Sun,

26 липня 1920 року

У новому році нам треба бути єдиною країною щодня <…> Де не важливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину.

Президент Володимир Зеленський,

31 грудня 2019 року

Зіставляти Україну зі Сполученими Штатами — зокрема, десь із п'ятьма минулими роками в країні, де «хоробрих наш дiм, де свободи земля», як співається в гімні США, — вочевидь, не надто мудро. Звісно, є певні очевидні подібності. В обох країнах народ обрав шоуменів без попереднього політичного досвіду і з величезним рівнем некомпетентности. Обоє з них, замість узяти відповідальність за проблеми, які вони спричинили, воліли (і воліють) ганити своїх попередників. Але, здається, на цьому подібності закінчуються.

Доналд Трамп — расистський соціопат зі схильністю до жорстокости й насильства, а до того ж немислимий невіглас. Це людина, яка на національному телебаченні припустила, що ін’єкція побутового дезінфектора може стати вирішенням пандемії COVID-19. Інший варіянт, що його він пропонував, — це «освітити тіло зсередини — або через шкіру, або якось інакше»; як зреаґував один коментатор, тоді можна просто скинути штани і підставити дупу сонцю. Мені ж особливо подобається Трампове розуміння переломного моменту в перемозі американських колоній над Британією у війні за незалежність наприкінці XVIII століття. Маю на увазі його слова про геніяльну військову тактику генерала Джорджа Вашинґтона, що, мовляв, його армія тоді «пілотувала в небо» і «захопила летовища». Проте абсолютний ідіотизм цієї людини не завадив йому відносно легко перетворити Білий дім на злочинне підприємство.

Совковість тези Президента Зеленського «какая разница» — тобто кого це цікавить, що головна вулиця у вашому місті називається бульвар Брежнєва (або Кагановича), — і його запевнення, що він начебто одразу зрозумів, «хто перед тобою, що за людина», після зустрічі «очі в очі» з Путіном, були невдалі, немудрі й недоречні, особливо ж тому, що йдеться про заяви головнокомандувача країни, яка захищається від російської аґресії. (Це нагадує геть безглузде зауваження Джорджа Буша-молодшого після його першої зустрічі з Путіном 2001 року. Тоді американський президент сказав так: «Я поглянув в очі тій людині… Я зумів збагнути його душу…») Те саме стосується його знаменитої формули, як зупинити російську аґресію в Донбасі: «просто перестати стріляти». Але це все ж з іншої ліги, ніж Трампові одкровення, як успішно «вхопити їх за кіську». Ні, це вже щось дуже виняткове, як і сам Трамп. Натомість Зеленський — звичайна совєтська людина, такий же совок, як і п’ять попередніх українських президентів. Нічого особливого: таких в Україні хоч греблю гати.

Тож насправді ми не можемо зіставляти Трампа із Зеленським. А чи можемо зіставляти США й Україну? Ні, це теж неможливо, бодай з однієї причини: північною сусідкою України є Росія з «новічком», а північною сусідкою Америки — Канада, яку зазвичай уважають за «наймилішу» країну в світі. Окрім того, США — це не зовсім держава, а радше бізнеспроєкт. Тут я повністю погоджуюся з персонажем Бреда Піта Джекі Коґаном із фільму «Пограбування казина» (в ориґіналі «Killing Them Softly», 2012). Джекі зустрічається в барі з мафіозом, який замовив йому виконати певну «роботу», а тепер має заплатити. Надворі осінь 2008 року, і по телевізору ззаду за персонажами Барак Обама саме виголошує знамениту промову після перемоги на виборах, де каже про те, що не існує «Синьої Америки, Червоної Америки — є лише Сполучені Штати Америки». Чоловіки жваво дискутують про суму, яку має бути заплачено. І от Джекі, виразно роздратований, повертається до телевізора й каже: «Цей фацет хоче сказати, що ми живемо в спільноті. Та не смішіть мене. Я живу в Америці, і в цій Америці кожен сам по собі. Америка — це не держава, це бізнес. А тепер, курва, плати».

Тож нам зостаються два народи — американський і український. Саме тут і стає справді цікаво.

«Америка, найвеличніша нація всіх часів»

Наведена цитата — це слова з промови Джима Джордана, конґресмена-республіканця з Огайо, виголошеної невдовзі по тому, як 6 січня в будівлю Капітолія у Вашинґтоні ввірвався розлючений натовп Трампових прибічників: суміш білих супрематистів, расистів, неонацистів, ополченців, прихильників конспірологічних теорій і просто білого шумовиння, які разом прагнули скасувати результати президентських виборів 2020 року. Джордан, якого, найімовірніше, 2022 року оберуть у Сенат від Огайо, є провідним представником так званого Кокусу свободи — фракції свободи Палати представників США, яку вважають за найодіозніше зібрання ультраконсерваторів в уряді. (Джордана звинувачують у покриванні сексуальних домагань до членів команди борців Університету штату Огайо з боку лікаря команди, коли той наприкінці 1980-х — у першій половині 1990-х був помічником університетського тренера.) Але уявлення, нібито Америка є «найвеличнішою нацією всіх часів», поділяє не лише Джордан. Така думка поширена як серед політиків-демократів, так і серед республіканців, лібералів та консерваторів, журналістів та коментаторів і, звісно, серед народу. Інше популярне уявлення — що «ми виняткові»; з релігійним підтекстом, доволі близьким до «обраного народу». Зворотний бік медалі — звична реакція «диванних експертів» на справді огидні та потворні дії президента: скажімо, коли він розлучав родини імміґрантів (і тих, які нелеґально перетинали кордони США, і цілком законних шукачів притулку), а потім садив маленьких дітей у клітки (і в часи Трампової адміністрації таких прикладів поступово ставало дедалі більше). Звично на це майже завжди реаґували так: «це не ми» або «ми не такі».

Як наслідок, за дуже нечисленними винятками, диктори телебачення рідко виходили за межі особи Трампа, коли йшлося, приміром, про безчинства на кордоні з Мексикою або про расизм і погано приховувану підтримку білих супрематистів та неонацистів. Це змінилося після того, як розлючений натовп із тисяч Трампових прибічників штурмував Капітолій, унаслідок чого загинуло п’ятеро і було поранено щонайменше сто сорок осіб. Після цього фокус змістився від Трампа, в якого тепер відібрали акаунт у твітері, на посадових осіб, республіканців у Палаті представників і Сенаті, більшість яких — навіть попри події 6 січня — і на час написання цієї статті відмовлялися дистанціюватися від Трампа. Ті-таки, хто виступав на телебаченні, перестали наполягати, мовляв, «ми не такі», а натомість почали запитувати, хоч усе ще страшенно нерішуче: «А як ми тут опинилися?».

Для мене відповідь на це запитання завжди була доволі очевидна. Трамп не був і не є головною проблемою. У Республіканській партії не бракує людей, які «косять» під Трампа, радо підуть його слідами і вже готуються до президентських виборів 2024 року. Трамп є не проблемою, а симптомом.

2016 року Трамп отримав на 2,9 мільйона голосів менше, ніж Гіларі Клінтон, але виграв президентські вибори через химерну систему американських президентських виборів — власне, через існування так званої колеґії виборників. Але відсотково різниця між Трампом і Клінтон становила тільки 2,1%. 2020 року Трамп отримав загалом на 11,2 мільйона голосів більше (!), ніж 2016-го, при чім лиш 4,5% відділяло його від Джо Байдена. Власне, крім основної бази білих виборців, підтримка експрезидента, порівняно з 2016 роком, також зросла — хоч і несуттєво — серед чорного населення, латиноамериканців і американців азійського походження. Тож цілком зрозуміло, «як ми тут опинилися»: близько половини американського електорату — точніше, 45,9% 2016 року і 46,8% 2020 року — підтримувала і підтримує Трампа. Десь такий же відсоток американців (від 40% до 45%) послідовно підтримував Трампа і його політику впродовж усіх чотирьох років президентства.

Замість аналізувати Трампа — ми чудово знаємо, в чому його проблема (чи то пак, проблеми), — для Конґресу не менш важливо і нагально збагнути, в чому ж проблема самого американського народу, який 2016 року поставив на чолі Білого дому повного ідіота, а 2020 року надав йому ще більшу підтримку, і то попри майже 232 тисячі підтверджених смертей від ковіду серед американців станом на день виборів 3 листопада 2020 року. При цьому більшість експертів із питань інфекційних захворювань сходяться на тому, що кількість загиблих могла бути значно менша, якби не Трампів ідіотизм і повна некомпетентність деяких його найближчих радників. (До початку січня 2021 року, коли Трамп пішов із посади, кількість загиблих від пандемії в США зросла до 366 тисяч осіб.) Може, американський електорат бачив у Трампі щось дуже подібне до них самих, щось таке, що їм дуже-дуже подобалося?

Цілком можливо, що, якщо подібні дослідження колись буде здійснено, ми отримаємо доволі цікаві, а може, й несподівані результати. Зі свого боку, я звів би все до двох-трьох відповідей: звичайна дурість, антиінтелектуалізм (однією з класичних праць в американській історіографії є книжка Ричарда Гофстедтера «Антиінтелектуалізм в американському житті» (1963), за яку автор отримав Пулітцерівську премію), і фанатичне (фундаменталістське) християнство; при цьому головна причина — в банальній дурості. Одразу висловлю застереження: звісно, не всі американці дурні (й не всі вони зневажають людей з «книжним розумом» чи нетерпляче чекають на «вознесіння»). США — велика держава, в якій живе близько 331 мільйона людей. Є чимало вдумливих і мудрих американців; але є в ній і багато, дуже багато тупих американців. Звісно, якщо хтось зауважить мені, що дурнів не бракує в усьому світі, я не сперечатимусь. Але мушу зізнатися, що коли в середині 1990-х, близько двадцяти років проживши і пропрацювавши в Европі, я повернувся до США, мене просто-таки шокував розрив між американцями й европейцями. Безумовно, ці враження є вислідом лише мого приватного досвіду, хай і впродовж доволі тривалого часу. Для тих із нас, хто замислювався над проблемою американської «тупости», не менш очевидно, що однією з визначальних її рис є те, що більшість «тупих» американців своєю «тупістю» пишаються. В Америці звикли зневажати еліти (звичними є зневажливі зауваження про «прибережні еліти» східного та західного узбережжя країни, «вашинґтонські еліти», «голівудські еліти»), і в багатьох частинах країни вигідніше трохи «отупіти», якщо хочеш вписатися в середовище. З огляду на це, мабуть, не випадковими є слова Трампа, сказані перед натовпом його прибічників у лютому 2016 року: «Я люблю малоосвічених». Малоосвічені навзаєм любили його. На президентських виборах 2016 року 67% білих виборців без університетських ступенів проголосували за Трампа; 2020 року їх відсоток лише незначно скоротився — до 64%.

Було би весело навести всіляку статистику, яка засвідчує «тупість» американців. Але обмежуся тут лише декількома улюбленими прикладами. Наприкінці минулого року National Public Radio та Ipsos Group розпитали американців про QAnon — схиблених на теорії змови, про яких нині часто згадують у новинах у зв’язку з тим, що одного з їхніх прибічників було обрано до Палати представників. В опитуванні поцікавилися, чи вірять люди в одну з головних тез QAnon: «Група еліт, що поклоняється Сатані й причетна до сексуальної експлуатації маленьких дітей, намагається контролювати наші політику і медії». Якою була відповідь? На щастя, 47% не вірять у цей абсурд і лише 17% — вірять. Але 37% відповіли: «не знаю». І це не одрук: близько 40% американців плекають щось, що еквівалентне «Я не впевнений, чи можуть свині літати». Декілька років тому Дослідницький центр П’ю з’ясував, що 24% американців не вірять в еволюцію. Ще 37%, за даними Центру публічної політики Аненберґа при Пенсильванському університеті, не могли назвати жодного права з перелічених в Хартії про права та прописаних в Конституції США. Лише 26% змогли назвати всі три гілки федеральної влади; натомість 33% не могли назвати жодної. Один такий колоритний йолоп є новообраним сенатором-республіканцем від штату Алабама, колишнім футбольним тренером, який на запитання про три гілки влади сказав таке: «Палата [представників], Сенат і виконавча». А близько третини американців певні, що марксистське гасло «Від кожного — за здібностями, і кожному — за потребами» взято з американської Конституції. Жах!

Але найулюбленішим моїм прикладом є фраґмент дискусії, випадково підслуханої декілька років тому в Гарвардському університеті:

— 1914-го? Що відбулося 1914 року?

— Здається, Друга світова…

Нічого зі сказаного не є особливо новим. Обсяг цього тексту не дає змоги вичерпно окреслити загальний рівень «тупости» американців упродовж минулих двадцяти, а то й більше років. Але не забуваймо, що Джорджа Буша-молодшого було обрано президентом не раз, а двічі, ба більше, вперше це сталося за допомоги Верховного Суду США. Буша, який має наукові ступені Єйлського і Гарвардського університетів, часом називали, і то з цілком очевидних причин, «тупаком». Під час президентських перегонів 2008 року Джон Маккейн обрав на посаду віцепрезидентки Сару Пейлін, губернаторку Аляски. Про нездатність Пейлін стулити докупи два речення ходили леґенди, як і про її промови, що більше скидалися на набір випадкових слів. Вона також полюбляла давати пояснення — як-от ці два речення, сказані у відповідь на запитання журналіста про її досвід та компетенції в царині зовнішньої політики, особливо щодо Росії. Пейлін відповіла так: «Вони — наші ближні сусіди. Власне, ви можете бачити Росію просто звідси, з Аляски, з острова на Алясці». Цікаво, що Пейлін була серед республіканців популярнішою, ніж сам Маккейн. Доналд Трамп зі своїми прибічниками є лише найновішим повторенням дуже давньої американської проблеми. Багато років тому було опубліковано приголомшливі відомості про те, що близько 40% американців-старшокласників не могли знайти на мапі Канаду або назвати країну — північного сусіда Америки. У зв’язку із цим варто, мабуть, згадати відому сцену з класичного фільму «Телма і Луїза» (1991). Двоє головних героїнь спілкуються між собою, а перед цим Телма, до великого подиву Луїзи, роззброїла офіцера дорожньої поліції, який зупинив їхню машину (а їх розшукувала поліція декількох штатів), і під прицілом змусила залізти в багажник його ж машини. Коли вони від’їхали, починається згаданий діялог:

Телма: Здається, я трохи звар'ювала, нє?

Луїза: Та ні… Ти завжди була вар'яткою. Просто вперше дістала можливість цілковито себе проявити.

На жаль, ситуація навряд чи зміниться на ліпше, адже, згідно з результатами опитування Центру П’ю 2019 року, 73% дорослих американців користуються ютубом, а 69% — фейсбуком; і дві третини з них так чи так отримують новини саме із соціяльних медій. А це, як на мене, десь так само, якби один придурок ділився своєю «мудрістю» з іншими.

«Маємо те, що маємо»

Одне з моїх улюблених заперечень, коли деякі українські приятелі запевняють мене, нібито Україна є цілком нормальною країною, — це цитата з інтерв’ю 2012 року, взятого в українського журналіста, який тоді мешкав в Москві (з ним спілкувалося двоє його колеґ із Києва): «Україна, в принципі, країна нормальна. Тільки от хлопчик у вас двічі собі в голову вистрілив — ну, буває!» — «Нормальна?»

Передовсім самі українці, здається, геть не вважають, що ситуація в Україні є нормальною. За нещодавнім опитуванням соціологічної групи «Рейтинґ» (2–3 лютого), 73% українців переконані, що Україна загалом розвивається в неправильному напрямку. Цікаво, що 73% — це саме той відсоток українців, які проголосували за обрання Зеленського на посаду Президента. Власне, невдоволення українських громадян ситуацією в державі залишалося на відносно постійному рівні — близько 70% і вище — впродовж усього десятиліття, за винятком відносно коротких періодів одразу після президентських виборів. Ще одне опитування, цього разу від Центру Разумкова (29 січня — 3 лютого), показало, що більшість або майже більшість громадян хотіли би завчасної відставки уряду (56%); Верховної Ради (52%) і Президента (49%).

Знову ж, наголошую вдруге: я не вважаю, що Україна — безнадійний випадок або ж «неспроможна держава», що є улюбленою темою московської пропаґанди, зорієнтованої на Захід (як і висновок, що Україна — «несправжня держава»). Тут я погоджуюся з одним із провідних професорів історії України, який вказує на те, що в минулому не було періоду, коли Україна була би незалежною державою впродовж майже тридцяти років; це головне досягнення, і ми маємо плекати надію, що молодші покоління рухатимуть державу вперед. Але я таки висловлюю припущення, що нинішня Україна є чимось менш «нормальним»; і згадана «анормальність» є великою мірою наслідком неспроможности консолідуватися як повноцінна політична нація.

2009 року в «Критиці» у числі 7–8 було опубліковано мою статтю (з коментарем Миколи Рябчука) під назвою «Що це за народ. Спроба ІІ». Нею я намагався спровокувати дискусію довкола проблеми, яка здавалася мені доволі серйозною: маю на увазі низький рівень підтримки незалежности серед населення самої держави. Я тоді навів результати опитувань соціологічної групи «Рейтинґ» майже через двадцять років після здобуття незалежности, згідно з якими лише 52% українців підтримали би незалежність на гіпотетичному референдумі, якби їм поставили запитання у форматі «так/ні»; років за десять до того, 2001-го, «так» відповіли б 51% опитаних. Будьмо відверті: невеликий поступ. Дані засвідчували й широкі розбіжності між різними реґіонами України, особливо між Сходом та Заходом; між самоідентифікованими українцями та росіянами; і між українськомовними та російськомовними. Утім, статтю я завершив на оптимістичній ноті — твердженням, що, хоч держава має труднощі в процесі націєтворення, вона твердо налаштована вирішити свої проблеми в межах міжнародно визначених кордонів, — іншими словами, країна, мовляв, не розпадеться на шматки, як схильні були вважати на Заході, особливо на початку 1990-х. Якщо не помиляюся, на мою провокацію з’явилася тільки одна відповідь (і вона не була позитивною) — від добре відомого львівського історика.

Звісно, від 2009 року багато що змінилося. Але про це — далі.

Твердження, яке спробую пояснити, полягає в тому, що українці не є повністю сформованою політичною нацією і пов’язана із цим проблема «двох Україн» — концепція, яку запропонував і розвинув Микола Рябчук, — є цілком реальною. Але перед тим, як критики почнуть надсилати мені злісні мейли, хочу прояснити, що теза про поважні проблеми з проєктом націєтворення в Україні не є моїм ориґінальним відкриттям. Значно кмітливіші й мудріші люди доходили такого ж висновку. 1963 року Іван Лисяк-Рудницький писав: «Можна ствердити, що центральна проблема в новітній українській історії — це постання нації, перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну і культурну спільноту». Збіґнєв Бжезинскі в інтерв’ю наприкінці 2003 року сказав так: «Головна проблема, яка стоїть перед Україною, — брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальности. Це стрижнева проблема, із якою країна опинилася віч-на-віч». Джеймс Шер, провідний британський експерт із питань України, написав наприкінці 2006 року, що «найбільшим викликом перед Україною є не інтеґрація із Заходом, а інтеґрація України». А президентові Леонідові Кучмі, хоч він і не належить до однієї «ліґи» з Рудницьким, Бжезинскі або Шером, українські патріоти ніколи не пробачили слів, сказаних на початку 1995 року, що, мовляв, «національна ідея не спрацювала». Чимало поважних і справді провідних оглядачів в Україні висловлювали й далі висловлюють подібні судження, як і 77% експертів, котрих на початку 2017 року опитав Центр Разумкова.

Таблиця 1: Якби референдум щодо незалежности України проводили сьогодні, як би ви проголосували? (2001–2019)

^{Джерело: Громадяни України про себе, країну та її майбутнє, Київ: Центр Разумкова, 2019, с. 17.}

Знов-таки, заощаджуючи час читачів, я не наводитиму купу статистики в підтримку моєї тези про деякі проблеми України, пов’язані з національною ідентичністю і національною свідомістю. (Тим, кого цікавить докладний аналіз цих питань, раджу деякі тексти Миколи Рябчука 2018–2020 років, опубліковані на веб-сайті zbruc.eu; його розділ у книжці «Етнополітичні чинники консолідації сучасного українського суспільства» (2020), а також його нещодавню книжку «Долання амбівалентності» (2019).) У цьому контексті важливо зауважити, що дослідження, проведені в Україні десь від середини 2014 року, не включають анексованого Криму й окупованих частин Донецької та Луганської областей, де живе близько 10% населення країни. Відтак результати опитувань зміщуються в бік проевропейських цінностей і симпатій, а також того, що, за браком кращого терміна, називають «проукраїнськими» позиціями, водночас мінімізуючи підтримку так званого «російського вектора».

Повернімося до питання підтримки незалежности України. Звісно, різні дослідження наводять різні результати, і не всі соціологічні аґентства однаково підраховують підтримку/непідтримку незалежности. Скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) має власну й неповторну методику визначення підтримки незалежности: тут додають відповіді тих, хто волів би закритих кордонів, віз і митного контролю з Росією, до відповідей тих, хто хоче, щоб Україна і Росія були незалежними, але дружніми державами з відкритими кордонами. Цей підхід послідовно обертається вищими показниками тих, хто нібито підтримує незалежність, порівняно з даними інших соціологічних аґентств. (Час від часу КМІС також запитує респондентів, як вони проголосували би на гіпотетичному референдумі про незалежність.) Найновіше таке опитування КМІС, проведене у лютому 2021 року, показало, що 88% українців підтримують незалежність. Особисто я вважаю, що ця методологія є хибною, хоч у жодному разі не можу вважатися експертом зі статистики чи фаховим соціологом.

Дані Центру Разумкова, що охоплюють минулі приблизно двадцять років (Таблиця 1), засвідчують, що 2001 року незалежність підтримував 51% населення; упродовж наступних двох років підтримка впала нижче, ніж 50%; потім зросла до 60% і 59% відповідно 2005 і 2006 років; 2008 і 2009 років знову впала до 52%; упродовж наступних років зростала й суттєво впала вже в липні 2013 року. Після Майдану, 2015 і 2019 років, підтримка незалежности підскочила до 72%. Але в серпні 2020 року впала до близько 68%, за даними опитування, яке спільно провели Центр Разумкова і Фонд «Демократичні ініціативи». Соціологічна група «Рейтинґ», яка також проводила опитування про незалежність у серпні 2020 року, повідомила, що 61% респондентів «безумовно», а ще 20% «скоріше» підтримують незалежність. Чи мають нас утішати (задовольняти) такі показники?

Для тих, хто й далі наполягає на тому, що ідея «двох Україн» є «мітом» (на цей мем часто можна натрапити і в українських медіях, і в аналітичній літературі.), повчальними можуть стати дані про реґіональний розрив у питанні підтримки незалежности (Таблиця 2). «Контрарґументом», якщо його наводять, є твердження, мовляв, реґіональні поділи в Україні перебільшено, а справді суттєвим це питання стає лише під час виборів, коли політики штучно розпалюють реґіональні антагонізми задля власної електоральної вигоди. Те, що чимало українців не хочуть усвідомити реальність проблеми «двох Україн», зауважив іще п’ятнадцять років тому Домінік Арель у статті, представленій на конференції в Києві в Інституті історії України в жовтні 2005 року і згодом опублікованій (див.: Dominique Arel, «The Hidden Face of the Orange Revolution: Ukraine in Denial Towards Its Regional Problem», Revue d’études comparatives East-Ouest, vol. 37, nr. 4, December, 2006.). 2016 року підтримка незалежности в західному макрореґіоні трималася на рівні 85%; на Донбасі ця частка становила 33% (!). У південному макрореґіоні підтримка дещо перевищувала 43%, а в східних областях становила 58%. Знов-таки, не забуваймо, що ці дані не враховують Криму та окупованих частин Донбасу. Але були й певні підстави для оптимізму: 31% мешканців Донбасу заявили, що їм складно вирішити, хочуть вони незалежної України чи ні.

Таблиця 2: Якби референдум про незалежність України відбувався сьогодні, як би ви проголосували? (Макрореґіони, серпень 2016 року)

^{Джерело: Фонд «Дем.ініціативи», «Україні—25: досягнення та поразки (громадська думка)», 22.08.16}

Таблиця 3: Якби референдум про незалежність України відбувався сьогодні, як би ви проголосували? (Макрореґіони, серпень 2020 року)

^{Джерело: Фонд «Дем.ініціативи» і Центр Разумкова, «Україні—29. Де ми зараз та куди прямуємо», 21.08.20}

Таблиця 4: Як ви ставитеся до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі? (1998–2019)

^{Джерело: Українське суспільство: Моніторинг соціальних змін, в.6(20), К.: Інститут соціології НАНУ, 2019, с.425}

Станом на серпень 2020 року підтримка незалежности зросла в усіх макрореґіонах, але контраст між західними і центральними реґіонами, з одного боку, та південними і східними — із другого, залишився відчутним (Таблиця 3).

Іще одним тривожним показником є виразно прихильне ставлення серед українців до так званої російсько-білоруської союзної держави, що, з-поміж іншого, є всуціль вигаданим конструктом; ця ідея здавалася багатьом привабливою аж до появи в Україні російських солдатів у «відпустці» (Таблиця 4).

Більшість часу між 1998 і 2012 роками підтримка цієї «уявленої спільноти» коливалася між 56 і 63%. 2013 року (!), себто напередодні Майдану, вона становила 49%; а 2014 року, як і можна передбачити, впала до 25%.

І наостанок декілька риторичних запитань.

— Упродовж справді тривалого часу в українців було позитивне або дуже позитивне ставлення до Росії: в діяпазоні від 80% до 90%. Після російської аґресії на Донбасі ці показники впали до 30–40%, але тільки на певний час. Станом на лютий 2019 року відсоток українців, які заявляли, що позитивно ставляться до Росії, зріс до 57% (!). А у лютому 2021 року думки про Росію розділилися навпіл: 41% мали позитивне і 42% — неґативне ставлення. І це тоді, коли Київ офіційно визнав Росію аґресором у війні проти України. Чи можна це вважати за «нормальне»?

— У лютому 2019 року 77% українців заявили, що позитивно ставляться до росіян — себто до громадян країни, що палко підтримують своє керівництво, яке розпалює і людьми, і військовою технікою заворушення на Донбасі. А це можна вважати за «нормальне»?

— І чи нормально, що у лютому 2021 року загалом 49% українців прагнули відкритих кордонів із Росією?

— Чи, може, «нормально» те, що 32% (серпень 2020 року) українців уважали, що розпад Совєтського Союзу був чимось поганим, і лише 34% (квітень 2020 року) погоджувалися із засудженням Совєтського Союзу як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору проти своїх громадян; а не погоджувалися із цією тезою 31%?

— А що робити з тим фактом, що станом на червень 2018 року 39% громадян хотіли б, щоб Україна повернулася до ситуації перед 2014 роком?

— А в підсумку таке: через майже тридцять років, які віддаляють нас від 1 грудня 1991 року, опитування в Україні далі ставлять респондентам запитання, чи вони підтримують незалежність своєї країни. Можливо, нам слід запитати себе: а чому?

Продовжувати цю лінію можна й далі, хоча підозрюю, що читачі вже збагнули, до чого я веду. Як і для Володимира Паніотто, генерального директора КМІС (який, на відміну від мене, є професійним соціологом), для мене також залишається загадкою «нерозділена любов», яку українці, здається, досі відчувають до росіян. Мене також тривожить популярність партії Віктора Медведчука «Опозиційна платформа — За життя». Чи українці вже забули, якими були впродовж чотирьох років президентства Віктора Януковича?

Ми знаємо, чим закінчилося обрання шоумена на найвищу державну посаду в Сполучених Штатах. З огляду на це, можу лише сподіватися, що США й Україна, як кажуть в Одесі, це «дві великі різниці».

Роман Сольчаник, колишній старший аналітик з міжнародної і безпекової політики в RAND Corp. у Санта-Моніці, Каліфорнія, фахівець-ветеран стосовно України.