22. січня 1919 року урочисто проголошено Злуку Західніх і Східніх Укр. Земель в одне неподільно ціле. Ясна річ, що цей Акт тільки тоді міг мати силу і значіння, коли настановлення широких кол населення обидвох тих українських територій дало б тривогу й непохитну основу для нього. На жаль, так у дійсності не було!
Була добра воля ліпших українських людей того часу, що використали історичну ситуацію для того, щоб заповітну мрію Українського Народу проголосити у слові з твердою вірою, що це шляхотне слово неминуче обернеться в чин. На жаль так не сталося!
Ще в тому самому році дійсність поставила цю злуку перед іспит, і обидиі сторони, хоч і мали найліпші наміри, цього іспиту не склали. І Злука на час лишилася тільки словом.
Ще в тому самому році Українська Галицька Армія не без порозуміння з своїм Урядом (Диктатора Петрушевича) зробили союз з Москвою, тоді як Український Уряд Східніх Земель зробив союз з поляками.
Багато було кинено взаїмних обвинувачень, багато злої крови утворено! Ба, й досі ми є свідками, навіть сьогодні люде намагаються поглибити різницю між людьми одної матері, дітьми одної Української Землі. І ці люде, оскільки вони не є виконавцями чужої волі, в простоті своїй сердечній думають, що вони роблять найліпше українське діло. Яка фатальна помилка й яка злочинна робота!
І це тоді, коли Український Нарід, рідко як який інший, творить під поглядом етнічним, культурним і мовним одне спільне ціле.
Причина одна: наша недержавність!
З нас сміявся б кожний американець, коли б ми йому доводили, що нема американців, а є англійці, італійці, поляки, негри, українці й т. д., й т. д., що живуть на терені Північної Америки. Чому це так? Бо вони мають свою державу, яка їх обєднує!
Тe саме можна сказати і про Канаду, це з різних етнічних груп на наших очах повстає Канадійська Нація.
Те саме можна сказати і про сучасну Бельгію, де навіть нема бельгійської мови, а сама нація окладається з двох різко відмінних етнічних груп: валонів і фламандців. Те саме можна сказати і про Швайцарію, просто клясичну під тим поглядом, бо там Нація складається з різко відокремлених чотирьох етнічних груп — німців, французів, італійців і ретророманів...
А все ж в усіх цих випадках ми кажемо про націю.
Бо, повторюю, що всі вони мають свої держави! І це їх вяже й oбєднує.
А що ж у нас?
В 1919 році в нас проголошено Злуку. Значить – перед тим була розлука. А що настала така, то мусіла була бути перед нею спільність? Так і було.
Наш нарід прийшов на свою теперішню територію суспільною етнічною масою й розповсюдився на ній від Кавказу по Карпати задовго до Різдва Христового. Припускають, що ті наші предки були арійського походження і вийшли з того міжріччя, що було колискою багатьох етнічних груп. А саме з міжріччя Тигру й Евфрату, з так званої Месопотамії.
Ця етнічна група по приході на теперішню Україну втягла в себе первісне населення цієї території, треба думати — словянського походження, але прийняла мову. По тому ця територія й її населення зазнало різних навал інших етнічних груп, от, як наприклад, ґотів.
На 800 рік по Р. Хр. різні племена хліборобської групи, маючі в себе зачатки державних форм, живуть відокремлено одне від одного. Нема ще того войовничого й політично активного елементу, що міг би цю етнічну групу єднати в одно державне ціле. Тоді зявляються на цій території варяги, що завдяки своїй активности і войовничости відограють серед тих племен ролю звязку, цементу, який і скріплює їх в одне ціле і зводить їх в одну політичну систему, в одну Державу.
Ці племена прибирають собі назву Русь, звідки повстали дальші стародавні назви Червона Русь для Галичини, Підкарпатська Русь — для Закарпаття. Себе ж вони називають "русичі" чи ж "русини".
Самі варяги (найправдоподібніше були вони шведського походження) були не дуже чисельні й мали культуру не вищу за українську, тому вони дуже швидко уподібнилися до місцевого українського населення. І на кінець XI. ст. від варягів залишається вже тільки самі імена та літописні згадки.
Але тут треба зауважити, що міжплеменні різниці та різнорідність етнічних елементів у цій Русі не були ще вижиті так швидко, як вижила сама себе варязька група, що їх усіх обєднувала. Поскільки вона розпускалася в масі основного населення цієї території, остільки вона і тратила значіння цементу. І в цьому лежить основа багатьох дальших нещасть нашої першої Держави.
Географічна територія, на якій осіли наші предки — це битий шлях зі Сходу на Захід. Схід безнастанно вилонював із себе нові й нові кочові племена, що шукали нових пасовиск і ліпших кліматичних та життєвих умовин.
І коли б наші предки були кочовники, то й вони мабуть не зупинились надовго на цій території, а вандрували б далі на Захід, аж поки не роспорошилися б ударившися об опір осідлого населення Заходу, і не зникли, ось як Гуни під проводом Атіли.
Для наших предків рішав їхню долю той факт, що вони були хлібороби, отже нарід не кочовий, а осідлий.
Щоб схоронити себе, вони мусіли були боронитися перед тими хвилями кочовників. Поки вони жили окремими племенами чи родами, вони могли боронитися тільки пасивно, використовуючи для цього більш сприятливі для них терени, себто, прикриваючися річками, що пливли на південь, як, наприклад, Дніпро, або ж маючи в себе за спиною великі ліси або багна, де вони могли завчасно найти собі захист.
Тому наші предки сидять головно вздовж лісової полоси, почавши від Чернігівщини й далі на Захід через Київщину, Волинь і Галичину, де знова вкриті лісом Карпати дають добрий захист.
Отже — обставини змушували провідних людей наших того часу стати стати чолом на Схід, а це значить шукати собі звязків і піддержки на Заході, який сам почуває себе загроженим з боку Сходу і південного Сходу.
Для новоповсталої князівської держави знайти звязок з Заходом означало на ті часи передувсім увійти з ним у релігійний звязок. І ми бачимо, як за неповних 200 років нововиросла держава приймає за князювання Кн. Володимира христіянство в його візантійській формі. За нього ж до цієї держави приєднуються так зв. Червенські міста, себ то Галичина.
Цей звязок з Заходом дає молодій Державі неабияку силу й розгін. За Вел. Кн. Ярослава Мудрого, сина Кн. Володимира Великого (1019–1054) вона охоплює всі етнографічні українські землі, а її впливи сягають по Краків, по Фінську затоку, по середню Волгу й Кавказ.
Звязки з Заходом і вагу Князівської Української Держави найліпше видко з тих династичних звязків (шлюбів), що їх мали керманичі тої держави чи їх діти.
Великий Кн. Мстислав Володимирович видав одну дочку за шведського принця, другу за данського, третю за візантийського.
Керманичі України — Руси піддержують звязок з Заходом через Візантію, через яку вони на світанку своєї державности ввійшли в систему Заходу, але поруч з тим монтують і інші звязки з Заходом. А це тому, що Візантія вже починає підупадати. Їй що-раз більше починає загрожувати Схід у вигляді турків. І це змушує керманичів нашої держави шукати інших можливостей не втратити звязку з Заходом. І як колись мав велике значіння шлях у Царгород, себто, мали значіння землі понад Чорним морем, ось як Тмутаракань або Берладь, так тепер поволі починав набирати ваги Галичина, як запілля Київа й як міст між Київом і Заходом. І це значіння Галичини залишається за нею й по цей день. В задумах керманичів України — Русі витворюється природня вісь — Київ—Галич, на якій і будується політична роля та життя держави. До Галичини простягають руки мадяри з одного боку, з другого поляки. В цьому їм часто-густо допомагають ворохобні галицькі бояри, що шукають собі чужої піддержки проти нелюбих їм князів, які в імя добра цілости намагаються приборкати тих вольнолюбних ворохобників.
І нарешті з суто українського пня повстає третя небезпека, що з часом прибирає на характеру чисто зовнішнього й стало ворожого Української Держави чинника.
Це князі ростовсько-суздальські, які в середині 12 ст. мають уже остільки сили, що тамошній князь Юрій, син Володимира Мономаха виступає вороже проти свого племінника великого Князя Ізяслава Мстиславича, що сидів у Київі, про якого каже літопис, що по його смерти, за ним плакала вся Україна. Син Юрія кн. Андрій Боголюбський в 1169., прийшовши до Київа з своїми ростовсько-суздальськими полками, перемагає його й руйнує його так, як не руйнували його східні чужинці.
Після цього Київ не міг піднестися до свого колишнього значіння. По короткому князюванні Вел. Кн. Святослава ІІ. він остаточно в 1203. занепадає в вирі міжусобної колотнечі і перестає бути столицею українських земель.
Політичний центр переноситься до Галичини. З 1054. року Галичина є окремим князівством у системі Русько-Української Держави. Ліпші керманичі Галицької Землі добре розуміють, що самі вони вдержатися супроти зовнішніх сил не можуть, що тільки звязок з Київом або ж у випадку політичного підупаду включення його у своїй межі може дати їм силу проти зовнішніх сил. Оcь так Князь Роман Мстиславич сполучає в своїх руках Волинь і Галичину. Хоробрий і рішучий, він безоглядно повадився з своїми ворогами, особливо з коромолькими боярами; він отворює нову велику державу від Карпат по Дніпро. Літописець називає його приснопамятним самодержавцем всея Руси, що "подолав усі поганські народи завдяки свому розумові й мудрості і поводився згідно з законом Божим.
Його син Кн. Данило Романович (1237—1243) заволодів Київом і посадив там свого намісника. Але тут зявляється нова жахлива зaгpоза — татари. На терені "болоховців", що заради святого для себе спокою стають по боці татар.
1253 року Кн. Данило стає Королем. По його смерти Українська Жержава котиться невдержимо вділ. Аж нарешті галицькі бояри отруюють у 1340 році останнього свого Князя Ролеслава Тройденовича, з мазовецьких князів, що по переході на православя прийняв імя Юрія. Ще девять років по тому триває правління галицьких бояр, аж у 1349 польський король у пopозумінні з татарами забірає Галичину. Це кінець Галицької Держави, а з тим і кінець Української Князівської Держави. З 1349 року й по час переходу під владу Австрії Галичина ніякої ролі, як український чинник не відограє, ставши звичайною польською провінцією.
Для східних Укр. Земель по понад сто років татарської неволі знова повстає нагода ліпшого життя в межах Литовсько-Української Держави, де українці в силу свого вищого культурного рівня відограють як що не першу, то в кожному разі дуже визначну ролю. Але Люблінська Унія, що остаточно звязує Литву й Польщу в одну Річ Посполіту Польську, куди входять і українські землі. З менту Люблінської Унії українські патріоти починають боротьбу проти полонізації України з боку Польщі. На широких східних просторах повстає нова войовнича хліборобська верства. Козацтво, яке в безнастанних більших і менших сутичках і повстаннях проти поляків остільки прибирає на силі, що в 1648 році під проводом Зіновія Хмельницького, прозваного Богданом, себто, Богом данним, скидає з себе панування поляків і відновляє стародавню князівську державу в новій формі Гетьманства.
Галичина, як цілість, на той час себе не виявляє, тільки ліпші її сини йдуть і собі "козакувати". Зпоміж них зокрема треба зазначити попередника Гетьмана Богдана в боротьбі за волю й долю України славного Петра Конашевича-Сагайдачного (родом із Самбірщини), що був Гетьманом Запорізького війська й організатором Реєстрового козацтва та відновив Українську Православну єрархію.
Отже ми бачимо, що удруге Українська Держава повстає на Західніх Землях, а на Сході, над Дніпром. Це для нас дуже важливе, бо це неминучий закон для наших Земель.
Але на час повстання вдруге Держави на Східних Укр. Землях повстає саме розлука Східних Укр. Земель і Західних не тільки в розумінні територіяльному, але і в психологічному — Західні українці в той час, як східні саме боряться проти католізації й полонізації України, а через те кидають гасло "Захисту прадідівської віри", відходять від православія і йдуть по лінії Унії, що була її авторами подумана, як знаряддя саме полонізації. Одначе на честь нашої західньої галузі треба зараз же ствердити, що той задум, яко такий, цілком не вдався, і Унія замість того, щоб стати знаряддям польщення, стала заборолом Українства. Тут промовила здорова кров українська! Правда, на те, щоб так сталося і Галичина перейшла до активної української лінії, було потрібно майже 300 років, коли взяти початок діяльности славетної галицької трійці — Шашкевич, Головацький і Устіянович, як початок національного відродження в Галичині.
З територіяльним відривом від матернього Східнього пня в 1349 р. і психологичним відривом у кінці ХVІІ ст. наступила таж розлука, про яку я казав вище. Для Східньої України тепер значно утруднився звязок, а далі і цілком урвався звязок з Заходом, якого невідривною частиною все була, є й буде Україна. Не забудьмо, що в Царгороді уже сидять турки. А на місце ростовського-суздальського Князівства з Київського пня й походження на той час виросла Москва з дужим імперіялістичним розгоном і аспipaцiями перебрати на себе ролю Вісантії в характері Третього Риму. І з цього часу поволі, але невдержно Україна мусить так чи інакше що раз більше включатися в Східню систему, що ми й бачимо в формі Переяславського трактату Великого Гетьманa Хмельницького.
Правда, засноване ним Гетьманство проіснувало 116 років, аж у 1764 р. "добровільно" зрікся останній Гетьман Другого Гетьманства Кирило Розумовський, а в 1781 р. Гетьманщину обернено в 1781 р. Гетьманщину обернені в "Малоросійське Генерал-Губернаторство".
Галичина ввесь цей час мовчить, але там іде повільна глибока внутрішня боротьба й пасивне одстоювання власного обличчя, як "руського".
З цього часу українці стають недержавним на Заході народом.
Східні українці здобувають собі з боку москалів признання в формі назви "самоотвержених малоросіян" а західні йдуть по лінії "тірольців Сходу" в австро-угорській державі, де вони по упадку Польщі, як держави, опинилися разом з частиною суто-польських земель.
Після появи Тараса Шевченка й останнього політичного виступу "Кирило-Методіївського Брацтва" (Книга Битія Українського Народу) наступає в Східній Україні повний занепад державно-політичної думки. Час, що його Драгоманів назвав "пропащим часом". Це той час, про який Тарас Шевченко написав:
"Од молдованина до фіна
На всix язиках все мовчить...
Бо благоденствує!...
І ось тут по довгих внутрішніх переживаннях Галичина знаходить себе й подає голос.
Вона стає осередком, де існує українська думка, де плекається і кріпне український дух!
Це розуміють ліпші українські люди зі Сходу і вони всіми силами піддержують ці змагання Галичини. Досить тут тільки вказати такі прізвища, як Симиренко й Єлисавета Милорадович із Скоропадських, тітка пізнішого й останнього Гетьмана всієї України бл. пам. Павла Скоропадського, що своїми великими грошевими дарами уможливили повстання у Львові "Наукового Т-ва ім. Шевченка", що стало баштою Українства й речником його на Заході. І тут особливо треба піднести ту ролю, що її Галичина виконала впродовж другої половини XІX і початку XX століть.
Нарешті приходить Російська Революція 1917 року, і знову відроджується Українська Держава, але — це треба підкреслити — в Київі над Дніпром. Трохи згодом — по розпаді Австрії — повстає Українська Держава у Львові.
Так приходить до проголошення Злуки, про яку була мова на початку цього викладу. Але упадок Держави у Київі тягне неминуче за собою й упадок Держави у Львові.
І знову ми вертаємося до попереднього стану з тою тільки різницею, що замість Австрії, на історічній арені, як пан Західніх укр. Земель, виступає нововідроджена Польща. Східня Україна знова лишається в східній системі, а саме під Москвою.
І тут знову Галичина, що повязана все ж з Заходом знову виконує ролю кустоса й оборонця Українства аж до Другої Світової Війни.
Яку ж науку з того всього ми можемо зробити для себе?
І. Попеpше, що ми всі діти одної Матері України. Нема ніякої різниці між херсонцем і киянином, так само нема різниці між волиняком і галичанином, як рівно і поміж всіми ними разом.
Але є різниці психологичного характеру, що повстали історичним порядком на тлі втрати нами нашої власної державности, себто нашої недержавности, а тому й нашої слабкої історичної памяти.
2. Подруге — ці різниці ввесь час намагаються використати для себе ворожі нам наші чужинці, що панують і хотять панувати на нашій землі.
Треба памятати, що чужинцям потрібні наші Землі, але їм не потрібні на ній українці, що дихають одним українським духом, що творять одне національну тіло з одною думкою й одним чином.
Тому ті чужинці все будуть використовувати кожну нагоду, щоб ті психольогiчні різниці між нашими людьми різних галузів нашого пня поглиблювати, незалежно від того, чи то різниці релігійного, соціяльного чи хоч би мовного характеру.
3. Потретє — ми зможемо себе захоронити від занику, тільки у власній Державі ми зможемо жити полюдськи.
4. Щоб ту Державу здобути й удержати, ми всі маємо творити одне залізне ціле, що буде здібне ставитися проти всіх спроб чужих сил нас поділити й розпорошити.
5. Українська Держава може повстати тільк в Київі над Дніпром, але вона зможе вдержатися тільки тоді коли вона ввійде знов у звязок з Заходом, якого історично органічною частиною є.
А це без Галичини не можливе! І в цьому її велика вага і значіння.
Тепер усі українські землі зєднані докупи. Інакше кажучи — досягнена максимально соборність Українських Земель про яку казала Злука в 1919 році.
Але іронія долі! Ця Соборність здійснилася не в Західній системі, не в Европі і з Европою, а в Азії з Москвою. А це означає повільний занепад Українства, як такого!
Це Соборність так би мовити негативного порядку. Завданням нашим є перетворити цю негативну Соборність теріторіяльного порядку з чужим нам східним духом у Соборність позитивну психологічного характеру, себто, насичену Українським духом і Українською волею, що є продовженням духу Европейського.
[Український Літопис, 1946, №4]
10.04.1946