[Нервова руского непогрішимого редактора. — Як реалісти рускі вихісновують в користь народу конституційні закони? — Pięćset walecznych в борбі за свободи горожаньскі. — Дива дїють ся на світї!]
Вже хто як хто, але редактор єдино-спасительної на Руси часописи не повинен нїколи жалуватись на свої нерви, бо-ж они сплетені з таких посторонків, що реаґують лиш тогди, наколи фонд диспозиційний обявляє несупокій. Мене незвичайно здивувало, що така дрібниця, як згадка за величанє рабства і власти, вивела пана редактора з рівноваги. Я думав собі, що такі річи, як величанє рабства і власти — се дуже честна поведенція для всїх "реалістів" маючих розбуджений змисл до житя державного, а тимчасом пан редактор відхрещуєсь від тих річей руками і ногами і помовляє мене, що я підсуваю єму гадки, котрих анї у него анї в єго орґанї не було. Місця богато в фейлєтонї не маю на докази, однак не пошкодилоби пану редакторови для відсвіженя палати прочитати собі в своїм орґанї цїлу серію статей під заголовком "Принципіяльна політика на кацапскій розчинї... Навіть і новокурсною мірою дасть ся змірити, кілько в сїй статьї є славословія для правительства, котре слушно зробило, що виперло опозиціоністів з сойму, і рабскої радости по причинї переведених виборів до сойму. Фе! пане редакторе! Хто-ж видав вирікати ся своєї рідної дитини?
Ся нервоза нашого непогрішимого редактора-поета так уже розбрикалась, що він думаючи, що пише в своїм орґанї самі поезії, не знає вже міри для ліценції поетичної, і тому-то виходять з-під пера чоловіка "з широким поглядом і з глубокою освітою" такі чудові образи, як в числї 74-ім: "Романчук лиш оближе ся і запросить редактора "Галичанина" п. Маркова яко мужа довіря" — або в числї 78-ім, де відповідає на заяву одного народовця з Чернівцїв, поміщену в "Дѣлї", що заява єго: "се витвір зблязованого, оглупілого при горівцї студента". Страх як се файно написане! Я, коли б намагав ся цїлий тиждень щось подібного зложити, так не втну, — ну, та й не диво! я собі самоук, а там ти небоже вишколений чоловік в правительственній дневникарскій школї, ходячій такт! Ще ж коби то у нас була бодай така громада як в Чернівцях, що то найперше обдумує і урадить, що і як друкувати, то може би з часом і чоловік навчив ся писати з таким одушевленєм і такі хороші образи виводити... А так, лишений самому собі, змарнує ся на нї на що...
*
Після "реальної політики" нам не слїд добивати ся розширеня політичних прав і свобід, але повинні ми визискати ті права, які нам дають конституційні закони. Як жe-ж воно має ся розуміти по реальному? Як? — а так, як роблять наші реалісти! Приміром був там якійсь закон шкільний, після котрого шкільна рада місцева навіть на Руси мала право мати в cвoїм складї більшість руску. Той конституційний закон голова реалістів вихісновує так, що прилюдно в соймі заявляє: "Закон сей є лихій для руского народу; треба єго зміняти в той спосіб, щоби до шкільної ради місцевої ввести властителя більшої посїлости і делєґата польского бецирку; a щоби не було обави, що якась шкільна рада місцева все таки мала би мати більшість руску, то дає ся окружній радї шкільній право лучити поодинокі місцеві ради в ради збірні, і то в спосіб, якій покаже ся відповідний і вигідний." Чи-ж не чудесне вихіснуванє конституційного закона для народу руского, переведене реальним політиком?! На подібний бистроумний дотеп не здобув ся нї один опозиціоніст... Або ось яка річ: Є також якійсь закон о праві збору. Відома річ, що по староствах у всхідній части краю нема блянкетів позволяючих на збори, а є лише блянкети на заборону зборів. Що-ж наші реалісти на се? Кажуть: Се нїчого; головна річ, щоби ви дістали папір, а коли на нїм написане, що вам не позваляють радитись, то оно й лучше, як не буде зборів, бо через се не буде й коштів... і нехай ще хто скаже, що рускі "реалісти" не головачі!
*
"Pięćset waleсznусh!" Ви думаете певно, що я хочу писати о половинї з того тисяча, що то в пісни "opuszcza Warszawę". Ой нї! Я хочу писати за тих пятьсот хоробрих лицарів, котрі підписали отверте письмо до посла Лєваковского, щоби зложив мандат до ради державної з міста Львова длятого, що поважив ся голосувати инакше як "коло" польске в справі візваня правительства, щоби на нарушувало закона о праві збору. Тим хоробрим лицарям [між котрих, мимоходом сказавши, мусїв влїзти для декорації рускій професор карного права] видало ся вопіючим гріхом: жадати чогось подібного від правительства, а відтак не могло помістити ся им в голові, щоб одна голова могла мати розумнїйшу гадку, як помішані до купи голови цїлого "кола". Де-ж подїла ся відвага тих лицарів тогдї, коли Леваковскій став перед виборцями? Лишила ся мабуть на папері... і що ж дивувати ся "колу" з пятьдесять і кількома головами, коли тут пятьсот голов не то що нїчого путнього не могли видумати, але потому нїодна з них не знала що сказати, хоч були між ними... світочі університетскі. Се певно найновійшій модель відваги горожаньскої!
*
Дива дїють ся на світї! Хто дав би був віру, що оба визначні політики нового курсу — против засад проголошених яко доґмати органом "всеї Руси-України" — пійдуть вкупі з опозиціоністами і иншими деструктивними елєментами та й — проти волї правительства, ба навіть против бажань такого поважного тїла, як "коло" польске — станугь домагати ся наглого трактованя Романчукового внесеня в справі заборони віч?! Як же-ж се погодити з голошеною новокурсною засадою, що віча не приносять для Русинів пожитку, лише шкоду? Чого-ж тут було им ити проти правительства, коли як-раз поступованє правительства відповідає не таєним бажаням руских "реалістів"? Отже — чи голосованє их було лише гляданєм грунту під ногами котрого що-раз менше им лишає ся, чи може такою страшенною відвагою, як звістний протест брідского посла в соймі проти переведеня виборів — богатий в слова, але без дїл, — се певно незадовго пояснить орґан "всеї Руси України". Менї-ж таки видить ся, що після "реальної" політики — Романчук не повинен був ставати свого внесеня, а "реалісти" не повинні були голосувати за наглим трактованєм єго, — але повинно було стати ся ось-як: Pyскі "реалісти", коли вже так конче домагає ся край, нехай би була приватно поговорили в сїй справі з премієром міністрів і спокійно вижидали, що він зробить... А коли так не зробили, то до чого-ж здала ся цїла "реальна" політика? Хиба до самодуроства без кінця!...
Дѣло
25.04.1896