«...потяги до самозбереження, до влади, до самоствердження [...] є підпорядкованими потягам спрямованим на те, щоб забезпечити організму бажаний шлях до смерті і уникнути усіх інших можливостей повернення до неорганічного існування, крім бажаних. Залишається визнати, що організм хоче померти тільки по-своєму...»¹
З. Фройд
Джозеф Кемпбелл. Тисячоликий герой (пер. з англ. Олександра Мокровольського). — Львів : Видавництво Terra Incognita, 2020
Слово «герой» у сучасному обігу вживається настільки часто та в такому широкому контексті, що втрачає своє первісне значення. Часто чувана нами фраза «герої не вмирають» насправді має глибоке символічне значення певної сили, яка народжуючись одного разу – залишиться вічно живою. Якщо до розуміння слова «герой» додати теорію потягів З. Фройда та метафоричний і глибинний психоаналіз К. Г. Юнга, а ще сотні міфів, казок, сновидінь та життєвих історій, то отримаємо того Героя з тисячею облич про якого у своїй книзі пише Дж. Кемпбелл.
Символізм героїзму у життєвій драмі чи то однієї окремої людини, чи то цілих поколінь, епох, людства розгортається у динамічному вислизгуванні від ймовірної та передбачуваної смерті. Питання смерті чи виживання пронизує життя Героя, так наче кожної миті вирішується його доля. Герой це той, у кому гаряче змагається Фройдівський вроджений потяг до життя з потягом до смерті. Кожну мить тріумфу Героя у ньому мов би народжується нове життя, нова надія, новий шанс, нові сили, які трансформують Героя та допомагають йому впоратися з новими труднощами. Після подолання перешкод Герою вже ніколи не судилось бути колишнім, натомість судилось бути завжди живим. Дж. Кемпбелл у своєму тексті палко наголошує, що: «тільки народження перемагає смерть — не відновлення чогось старого, а саме народження чогось цілком нового. Якщо хочемо жити довго, то в нашій душі і в суспільному організмі мусить відбуватися постійна «повторюваність народжень» (palingenesia), що компенсує ненастанну повторюваність смерті»². Таким чином, потяг до життя обертається імунітетом проти смерті. І щоразу при наближенні до смерті з’являється шанс для народження чогось нового, чогось Героїчного та переможного.
А тим часом смерть спокушає Героя підійти ближче, вона манить і вабить його, кидає йому виклик, та Герой своїми подвигами виказує, що здатен обвести її навколо пальця. Герой у міфах та казках не змагається зі слабшими за себе, йому також немає сенсу боротись із рівними собі. Герой завжди змагається з «нелюдським», адже він зустрічається з інстинктом (потягом) смерті віч-на-віч. У міфах, казках, ба навіть снах ця надлюдська сила інстинкту проявляє себе у символічній формі. Не випадково у кожній казці, міфі описується, як попередники Героя не змогли здолати описаний образ смерті, натомість надлюдська сила Героя долає його: Котигорошко перемагає дракона, Тесей вбиває мінотавра, а Едіп своєю розгаданою загадкою забирає життя у Сфінкса, навіть біблійний Самсон героїчно роздирає Лева. Отож, лише Герою через відкриття своїх особливих та неповторних вроджених сил життя – свого Лібідо – вдається здолати символічного посланця смерті. Така символізація смертоносності лоскоче чуття сновидця, читача міфу чи казки, заманюючи всі емоційні та почуттєві переживання у спільну подорож з Героєм, пробуджуючи при цьому Лібідо. Такий Герой є у кожному з нас, адже кожен з нас проживає щоденну боротьбу за життя зі смертю, що наближається. «Він [Будда] підвівся й пішов широкою [...] дорогою, яку йому простелили боги [...]до великого Дерева Просвітлення, до дерева Бо, під яким мав стати Спасителем Всесвіту. Сів під тим деревом, на Незрушному Місці, з твердим наміром сидіти доти, доки не осягне Просвітлення. Аж тут постав перед ним Кама-Мара, бог любові й смерті»³, пише Дж. Кемпбелл про неминучу зустріч Героя з наймогутнішою інстинктивною парою людського Єства – інстинктом смерті та інстинктом життя, які творять Героя тільки тоді, коли приходять разом. Отож, зустріч життя зі смертю у процесі народження внутрішнього та зовнішнього Героя є неминучим фатумом: «Коли ж він [Герой-Ізнагі] побачив більше, ніж міг стерпіти, втратив свою невинність, пізнав смерть зблизька, — і тоді своєю шляхетною волею до життя воздвиг могутню скелю як захисну заслону, яку всі ми відтоді міцно тримаємо, затуляючи від своїх очей нутро могили»⁴, - продовжує цю думку Дж. Кемпбелл, покликаючись щоразу на інший міф, на нову казку, і у кожній «новій» він знаходить той самий Героїчний мотив.
Отже, Герой очима Автора це той, хто наче фліртує зі смертю, заграє з нею і кожного разу долає її своєю спритністю, хитрістю та непередбачуваністю. Флірт, загравання, спокуса і хитрощі Героя завжди натякають, що ми маємо справу саме з інстинктом життя – саме з Лібідо – основною зброєю проти смерті. Мову Лібідо важко не впізнати, навіть якщо оприявнюється вона в замаскованій, символічній формі. Лібідо виказує себе потребою продовження життя, продовження стосунку з ним, потребою створення чогось нового, пробудженням нестримного бажання народжувати. Основна сила інстинкту життя не є силою в буквальному значенні цього слова, основна його міць – це любов. Отож, сила Героя розгортається у його непідробній і неповторній здатності трансформувати та символізувати один з головних інстинктів нашого буття – Лібідо – здатності народжувати в собі силу творення. Адже коли в життя Героя вривається інстинкт смерті, то єдине, що може бути достойним супротивником цьому інстинкту, – це відкриття свого «Я» для інстинкту життя.
Дж. Кемпбелл почасти покликається на теорію З. Фройда, який у своїх текстах висуває ідею існування в психіці та тілі людини двох потягів – потягу до життя та потягу до смерті. Усе живе на думку З.Фройда тяжіє до вмирання, тяжіє до неорганічного способу буття: «Якщо ми приймемо як факт, який не допускає винятків, що все живе внаслідок внутрішніх причин помирає та повертається до неорганічного, то ми можемо сказати, що ціллю будь-якого життя є смерть, і навпаки, неживе було швидше ніж живе»⁵, – припускає Автор. Такий трагічний реалізм є неминучістю усього буття. Кожне життя рано чи пізно закінчується вмиранням. На боротьбу з цією реальністю, вважає З.Фройд, приходить інстинкт життя – Лібідо. Лібідо є тим інстинктом, який хоче відкласти вмирання на якомога більш пізній час. Якщо інстинкт смерті намагається усе спростити – вбити, то інстинкт життя все ускладнює – народжує. Інстинкт життя є передумовою формування такого образу вмирання, який комплікуватиме життя настільки, що розв’язання цієї комплікації стає основним сенсом життя людини. Лібідо намагається зробити шлях до смерті все більш довгим, а смерть недосяжною. «До цього долучається парадоксальне твердження, що живий організм найбільш енергійно противиться небезпекам, які не могли б допомогти йому досягнути своєї цілі (смерті) найбільш коротким шляхом...»⁶, пише З. Фройд у своєму тексті «По той бік принципу задоволення», наголошуючи на хитрощах Лібідо у стосунку до потягу до смерті. Наче ціль життя Героя померти лише у бажаний для нього спосіб, не дозволити собі віддатися спокусам смерті при першій ліпшій нагоді. Така зухвалість людини з високим Лібідо забезпечує їй тривалість проживання свого життя на противагу смиренності перед смертю. Лібідо наче дає кожній людині можливість протистояти смерті у свій власний та неповторний спосіб, у спосіб свого покликання. У такій констеляції боротьба зі смертю стає не лише неминучою, але й приносить задоволення, адже Лібідо, що отримує шанс реалізуватись у покликанні, додає солоду до гіркоти неминучої смерті. Відтак, ідучи за Фройдівським психоаналізом, Дж. Кемпбелл дещо висміює хепі-енди, як такі, що не мають нічого спільного з трагізмом реального життя: «Щасливий кінець, «хепі енд», справедливо висміюють, як фальш, адже світ, яким ми його знаємо, яким ми його встигли побачити, допускає лише один кінець: смерть, розпад, розшматування і розпинання наших сердець проминанням всього, що ми так любили»⁷, жорстко, проте чесно підсумовує Автор. Героїзм у тексті Дж. Кемпбелла розгортається у потребі та вмінні Героя втримувати ілюзію «щасливого кінця» якомога довше, що відтак корелюватиме з тривалістю його життя.
У молодому віці, коли смерть, а тим паче її усвідомлення, десь далеко за горизонтом, енергія Лібідо майже завжди «танцює соло» (не враховуючи травматичних чи кризових ситуацій). Натомість у зрілому віці смерть стає дедалі більш окресленою, зримою, впізнаваною та відчутною в тілі, у вигляді розгортання процесу старіння та розпаду. Отож, у певному віці, на думку Юнга, Лібідо починає витримувати метаморфози. Метаморфози Лібідо відображаються в перетворенні буквальної сексуальної енергії у певний символічний та творчий зміст. У контексті психоаналізу К. Г. Юнга життєва енергія Лібідо в першій половині життя реалізується у більш буквальній дітотворчій та сексуальній енергії, натомість у другій половині життя – Лібідо розмінює здатність продовжувати рід та «створювати дітей» на здатність створювати «дітища» – плоди своєї діяльності. Таке створення реалізується у тому, що сьогодні ми називаємо покликанням, а Г. Сковорода свого часу назвав це «сродною працею», що є чи не єдиним та найбільш щасливим способом продовження безперервних народжень аж до самої смерті. У цій точці, власне, і може розпочатись «шлях Героя» – шлях змагань та перемог з невідворотним. У Дж. Кемпбелла такий перехід знаменується покликом: «Але без огляду на те, чи поклик спонукає до малих справ, чи до великих звершень, без огляду на те, в яку пору, на якому етапі життя він з’являється, — поклик завжди зриває завісу з тайни перетворення — обряду чи моменту духовного переходу, який, у випадку завершення процесу, виливається і в смерть, і в народження. Звичні життєві обрії стають затісні для героя, старі засади, ідеали і норми втрачають чинність — настає пора переступити поріг»⁸. Тримаючись близько ідей Дж. Кемпбелла можна сказати, що «переступання порогу» часто проявляється у невеликих помилках, які заставляють Героя зрозуміти, що вороття назад вже немає, що життя вже ніколи не буде таким, як було раніше. Приходить час прощатись з минулим. Якась частина Героя починає вмирати у цей момент, але щось, що народжує Герой, ідучи за своїм покликанням, приречене залишитись на віки живим. Таким чином, правда Героя також у тому, що смертоносний символ можна здолати, лише відкривши свої власні неповторні сили нового життя. Їхня оригінальність та самобутність і буде найпотужнішою зброєю Героя. Не дарма в міфічних описах про Золоте Руно кожен з героїв, які здобули його, отримували цей скарб у свій неповторний спосіб – Ясону допомогло кохання, Фріксу – сила та хоробрість, а Психеї визнання власного безсилля. Тільки відкриття Себе – своїх здібностей, своєї самобутності, свого покликання в житті може долати найсильніший потяг буття – потяг до смерті.
Натомість найбільше горе може спіткати того, хто відмовляється від свого покликання: «Тільки ті, хто не знає ані внутрішнього поклику, ані зовнішньої доктрини, перебувають у відчайдушному становищі, — себто більшість наших сучасників, заблуканих у тому лабіринті, що в серці й поза серцем»⁹, метафоризує Дж. Кемпбелл про трагізм тих, кому не вдалось розпізнати покликання у собі та підняти внутрішні сили Лібідо в боротьбі з зовнішніми та внутрішніми викликами смерті. Тож найбільш гірким у контексті героїчної боротьби є, певно, відмова від змагання, а тому відмова від Лібідо. Прийняття програшу у цьому контексті передує початку гри. Така відмова може бути провісником швидкої та неминучої внутрішньої смерті – внутрішнього краху, глибокої меланхолії.
Отже, ніхто не може стати Героєм доти, поки немає з ким/чим змагатись, так само як ніхто не може стати Героєм, не змагаючись. Про Героїчність кожної окремої людини чи групи людей можна говорити лише тоді, коли відбувається явна чи уявна конфронтація із загрозою життю, загрозою чомусь живому в собі. Це викликає у психіці переживання ймовірної явної чи уявної смерті. Зустріч інстинкту життя та інстинкту смерті на полі бою психіки є тим, що, згідно з теорією К.Г.Юнга, реалізується і в процесі індивідуації. Героїчне «Я» кожної окремої людини у кризі середнього віку стає тим місцем, де інстинкт смерті та інстинкт життя організовують свої побачення/змагання. У психіці підіймаються ті вроджені сили людини, про, які вона не могла навіть здогадатись, аж поки інстинкт смерті не потрапив у царину Его. Дж. Кемпбелл, покликаючись на думки К.Г.Юнга, так описує свої роздуми, про Героїчні поклики душі людини у кризі середнього віку: «К. Г. Юнг, з іншого боку, робить наголос на кризах другої половини життя, коли наше сонячне коло, щоб рухатися вперед, мусить скотитися вниз небосхилом і щезнути зрештою в темному лоні могили. Нормальні символи наших бажань і страхів обертаються в надвечір’ї нашої біографії на свої протилежності, бо тепер уже не життя, а смерть кидає нам виклик. На старість тяжко розлучатися вже не з лоном, а з фалосом, — якщо, звісно, втома від життя не пойме нам серце завчасу і смерть не покличе обіцянкою того блаженства, яким раніше манила любов. Ми проходимо повне коло: від могили лона до лона могили, отак незрозуміло і загадково вторгшись у світ щільної матерії, яка незабаром починає вивітрюватися, як сон»¹⁰.
Але найважливішим кроком у житті Героя є не поклик і навіть не перемога – важливим є повернення Героя з перемогою. Після внутрішньої боротьби справжній Герой має нездоланну потребу/обов’язок розділити з іншими людьми своє вміння боротись зі смертоносним, бути взірцем того, як можна продовжувати жити та насолоджуватись звабою створення чогось нового. Це той етап, коли внутрішній спосіб встановлення балансу в житті починає створювати зовнішню структуру у світі. Герой, що «повернувся» має нездоланну потребу творення того, чого раніше не було, поділяючи з іншими істину життя яку осягнув у подорожі до пари своїх інстинктів – життя та смерті. Герой немовби ділиться віднайденим скарбом свого Лібідо з іншими, наповнюючи любов’ю ті частини світу, де панує розпад. У кожного наче своя Героїчна дорога до внутрішнього золота – до скарбу, – яку він ділить з суспільством. «Коли герой відповідає на поклик і відважно рушає в путь, і йде на той поклик все далі й далі, то рано чи пізно, долаючи все нові й нові перешкоди, герой переконується, що при ньому і з ним виступають всі сили несвідомого. Сама Мати Природа помагає героєві виконати той подвиг, на який він наважився. І якщо спільнота, до якої він належить, готова прийняти його чин, тоді героя підхоплює і виносить нагору хвиля історії»¹¹. Після повернення Герой наче позбавляє інших потреби знаходити розв’язання в тих життєвих ситуаціях, які він вже одного разу здолав. Так, наче він, Герой, відкрив у собі Ісуса – спасителя, що подолав у собі смерть. Своїм поверненням та діленням Герой неначе робить життя людей легшим, даючи їм нитку, як Аріадна, що виводить Тесея з лабіринту. «І тепер ми навіть не мусимо рушати в ту ризиковану мандрівку самотою, адже герої всіх часів уже відбули її перед нами, добре вивчили лабіринт, і нам лишається тільки триматися нитки і далі торувати героїчний шлях. І тоді там, де боялися натрапити на огидне страховисько, ми знайдемо бога; де думали вбити когось іншого, потнемо самі себе; де гадали вийти поза мури, дійдемо до осердя самого нашого єства; де сподівалися бути на самоті, опинимося разом з цілим світом»¹² – пише Дж. Кемпбелл. Тим Героєм, що своїми пройденими випробуваннями дарує життя іншим, може бути кожен – той, хто прямо зараз змагається на фронті за безпеку Українців, а також той, хто колись винайшов пральну машинку, і той, хто вчора закінчив книжку про 7 кроків до успіху, і звичайно, той, хто в цю хвилину у переповненій палаті лікує хворих на коронавірус. У руках, думках, серцях цих людей щохвилини борються дві найсильніші сили живої матерії – життя і смерть. І тому, тихо наголошує Дж. Кемпбелл на завершення своєї праці: «не спільнота має нині вести і рятувати героя, а якраз навпаки. І тому кожен з нас нині проходить найважче випробування — несе хрест спасителя — не серед тріумфальних згуків у моменти великих перемог свого народу, а в тиші своєї самотності»¹³.
Ірина Семків,
кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології та психотерапії Українського Католицького Університету, керівник магістерської програми з клінічної психології з основами психодинамічної терапії, рутер Міжнародної Асоціації Аналітичної Психології (IAAP)
____________________
¹ Зиґмунд Фройд. По той бік принципу задоволення / пер. з нім. В. Б. Чайковського; худож. оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків: Фоліо, 2019. — С.36
² Джозеф Кемпбелл. Тисячоликий герой / пер. з англ. Олександра Мокровольського. — Львів : Видавництво Terra Incognita, 2020. — С.22.
³ ibid., С.35
⁴ ibid., С.192.
⁵ Фройд З. По той бік принципу задоволення..., С.35
⁶ Фройд З. По той бік принципу задоволення..., С.36
⁷ Кемпбелл, Джозеф. Тисячоликий герой..., С.29
⁸ ibid., С.56
⁹ ibid., С.27
¹⁰ ibid., С.18
¹¹ ibid., С.74
¹² ibid., С.28
¹³ ibid., С.365
25.04.2021