Відчуття невідомості, страх за близьких та власне здоров’я, втрата фінансової стабільності – усі ці відчуття й переживання до краю загострилися впродовж минулого року, відколи людство стикнулося з проблемами, пов’язаними з вірусом covid-19. Й усе це, без сумніву, позначається на стані суспільства в цілому та психофізичному здоров'ї кожної людини зокрема.
Учені з американського Університету Чепмена одними з перших відстежили, як пандемія напряму впливає на психологічний стан людей. Із понад чотирьох тисяч опитаних 61% респондентів зізналися, що помітили в себе високий рівень стресу, а 45% учасників розповіли, що відчували тривогу, пригнічення або й безнадію.
Але чи це погано – відчувати тривогу в час пандемії? Хіба не вона змушує нас мити руки та носити маски, а відтак і краще дбати про своє здоров’я? Яка природа нашої тривожності і коли вона може бути не на користь? Відповіді – у розмові з психотерапевтом, автором книжки “Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією” Володимиром Станчишиним.
— Володимире, коли людина вперше переживає тривогу?
— Насправді ми з нею народжуємося. Дитина, яка прокинається вночі й починає плакати, просто тривожиться, бо поруч немає мами. Те, що від самого початку ми можемо бути більш чи менш тривожними, – теж факт. Тому інколи може здаватися, що якась дитина дуже спокійна і зовсім не знає, що таке тривога. Але це не так. Таку саму річ можна прослідкувати і в дорослих.
— Якщо тривожність у нас від народження, то вона нам взагалі для чого?
— Тут усе просто: тривога нас хоче захистити від небезпеки. Якщо я боюся йти в темну кімнату, то мені тривожно, що там може бути хтось, хто зробить боляче. І деколи це справді добре.
Коли я їду за кермом і бачу, як переходять дорогу якраз оці “не тривожні” люди, то стаю ще більш тривожним водієм. Якщо людина йде по тротуару, говорить по телефону, займається своїми справами і різко під кутом 90° повертає на дорогу, то вона ризикує не лише своїм життям, а й моїм. А тривога якраз захищає нас від небезпеки – лише її надмір стає проблемою.
— Якщо тривога нас захищає, то як зрозуміти, коли вона все-таки починає грати проти нас?
— Коли тривожність починає заважати, то це вже йдеться про розлад. Адже сама тривога – це норма, її ми не лікуємо, а лише вчимося приймати. Вона є континуумом, тобто може бути дуже різна: від людей, яким взагалі все фіолетово – до людей, яким абсолютно все не фіолетово. Важливо розуміти, що тривога теж може мати дуже різну інтенсивність. Але є три основні маркери, які допомагають зрозуміти, що ми вже маємо справу з тривожним розладом, і з ним потрібно щось робити.
Перший маркер – коли загроза і відчуття тривоги не є співмірними. Наприклад, загроза померти від коронавірусу точно є. Але якщо моя тривога з цього приводу є настільки сильною, що я купую собі будиночок у Карпатах, нікого не підпускаю у радіусі двох кілометрів і сам собі вирощую картоплю, бо все інше інфіковане вірусом, то у такому разі хвилювання не співмірне небезпеці. Якщо у мене завтра іспит – то нормально, що я сьогодні хвилююся. Але якщо я зранку зовсім не йду в універ, бо типу не здам іспит, – тоді моя тривога і близько мене не захищає і не відповідає реальній загрозі.
Другий маркер, за яким можна розпізнати тривожний розлад, – це коли підстав для тривоги немає, але тривога все одно є. Наприклад, коли я боюся, що коли вийду з квартири і першою побачу жінку, а не чоловіка, то у мене буде поганий день. Я розумію, що це абсурдно і не має жодного зв'язку з реальністю, але все ж, ідучи сходами, дуже боюся побачити якусь ні в чому не винну жінку. Ще один приклад – я маю страх, що в моєму будинку станеться вибух, хоча у ньому навіть газу немає. Тобто коли немає причини, але є дуже сильна тривога, то ми теж можемо говорити, що щось пішло не так.
І третій маркер – це коли тривога заважає жити і виконувати щоденні обов'язки. Наприклад, я приймаю клієнта, але зовсім на нього не реагую, бо у моїй голові справжня катастрофа через те, що у мене на шиї вискочив прищик. І я точно знаю, що це рак і я помираю. Я вже, правда, п'ять разів був у лікаря, і п'ять разів він мені сказав, що це просто прищ – але я ж то знаю, що це рак. І я продовжую про це думати щодня. Відтак не можу нормально виконувати свою роботу, чи піти на побачення, чи робити будь-що, бо я постійно у стані тривоги.
— А як себе витягнути зі стану тривожного розладу, як собі допомогти?
— Наталю, купи собі добру зубну пасту і щітку, чисти зуби правильними рухами потрібну кількість часу – і це тебе вбереже від карієсу. Але якщо у тебе вже карієс – то йди до стоматолога. Те саме з тривожними розладами. У стані природної тривожності є методики, якими можна себе заспокоювати. Але якщо ти відчуваєш, що справді вже щось не окей – іди до психотерапевта. У нас у голові живе міф, що з таких ситуацій ми мусимо вибиратися самі. Але для чого? Із психотерапевтом ви підберете комфортний саме для вас вихід зі стану тієї тривожності, яка вже не йде вам на користь.
Якщо ж ви просто хочете трохи опанувати свою тривожність, то є кілька способів, які можуть у цьому допомогти. Перший – когнітивний. Всі тривоги починаються з думки, ми ніколи не тривожимося просто так. Варто запам'ятати, що не слід вірити всім своїм думкам. Наші думки нам деколи нагло брешуть. Тому їх варто ставити під сумнів, перевіряти. Наскільки це взагалі реально, що ти сьогодні сядеш у ліфт і розіб’єшся до бісової матері? Ймовірність такого перебігу подій – 0,001%. То чи варто про це хвилюватися? Тривожним людям думки часто брешуть, вони нас залякують.
Другий рівень, на якому можна приборкати свою тривожність, – емоційний. Це коли я все розумію, але мені все одно дуже страшно. Тоді нам треба починати вчитися бути зі своєю тривогою через медитації, дихальні практики. Ми вчимося відчувати тривогу в тілі і не втікати від неї – не боротися, а приймати її.
Третій напрям – поведінковий. Це коли ми робимо якісь дуже конкретні речі, щоби подолати свою тривогу. Наприклад, якщо я боюся їхати у ліфті, то сідаю у нього сам і катаюся десять разів вверх і вниз, щоби пересвідчитися, що нічого не станеться. Таким чином я роблю експозицію, тобто стикаюся зі своїм страхом. Але до цього способу треба підходити дуже усвідомлено: розуміти, для чого я це роблю, чому це для мене необхідно.
Але найголовніше: якщо у вас карієс, то ідіть до стоматолога – і якщо відчуваєте, що ваша тривога перейшла якусь межу, то йдіть до психотерапевта.
— Гаразд, якщо зі собою вже все зрозуміло, то як бути зі своїми близькими й оточуючими? Як вчасно побачити тривожний розлад у когось і правильно на нього відреагувати?
— Переважно це дуже швидко стає видимим. Бо людина з тривожним розладом 15 разів перепитає у тебе, чи ти замкнула квартиру, коли виходила. І показуватиме тобі кожку пляму на шкірі, перепитуючи, чи це не рак. І в такій ситуації якщо ми самі не маємо тривожного розладу, то дуже швидко вигрібаємо, що є проблема.
Стосунок – це те, що здатне нам допомогти правильно відреагувати на тривожний розлад близької людини. Якщо у вас із людиною добрий стосунок, то ви можете бути відвертими. Проте завжди варто звертатися до фактів. Наприклад, можна прямо сказати: “Наталю, ти вчора п’ять разів чистила зуби ввечері, а необхідно всього раз. Я впевнений, що з цим можна щось зробити”. Якщо ж у Наталі все добре і вона не реагує, тоді можна зробити наступний крок – розказати про власні відчуття. Я б сказав, що втомився купувати п’ять тюбиків зубної пасти кожен день і більше так не можу. Завжди потрібно виводити людину в діалог, бо ми не зможемо їй допомогти без неї самої.
— Є ще така річ, як міфи про тривожність – поговорімо про них. Чи правда те, що наша реалізованість, статус і фінансова забезпеченість має якусь кореляцію з тим, наскільки тривожними ми є? І навпаки – чи наша тривожність може стати на заваді успіху?
— Це може бути і правдою, і неправдою. З одного боку, якщо я – тривожний тип, то коли у мене мало грошей, я хвилююся, що завтра не матиму що їсти. А коли у мене багато грошей, то я хвилююся, що мій банк збанкрутує. Тобто якщо я тривожний, то залишаюся таким у будь-який момент часу. І бідні люди бувають тривожні, і багаті. Просто вони хвилюються про різні речі. Тому справді можна сказати – певною мірою те, що фінансова забезпеченість впливає на рівень тривожності, є міфом.
З іншого боку, тривога може заважати мені бути успішним. Бо я сиджу і не можу зробити вибір. Або ти, Наталю, вже 15 разів переписуєш текст, бо тобі знається, що він нікуди не годиться. Вже всі тобі сказали, що нормальний той текст, але ти все одно не можеш його завершити. У такому разі тривожність справді стає перепоною успіху.
Одне слово, я би не ставив такої кореляції, що тривога у бідних одна, а в багатих – інша. Наявність певної суми грошей не робить вас менш тривожними – це точно. Але і надмірна тривожність може гальмувати ваш професійний і особистий розвиток за рахунок невпевненості – й у таких випадках вона дуже часто пов’язана з низькою самооцінкою.
— Ще одна думка, яку можна часто почути, – що раніше люди не були такі тривожні, попри війни, голод і багато інших об'єктивно непростих речей, які переживало людство. Або що принаймні вони не говорили про тривожність так відверто і багато. Чи це справді так?
— Я тут не наведу якихось точних даних, але можу трохи пофілософствувати на цю тему. Думаю, що тривожні люди були завжди. Вони були і під час війни, й у післявоєнні роки. Як і були різні люди в принципі. Чи могли вони відверто говорити про свої тривоги? Це насправді питання. Але якщо ми чогось не називаємо, то це не означає, що цього немає. Наприклад, таке поняття, як розлад після пережиття травми (ПТСР), з'явилося лише у 60–70 роках минулого століття. Але це ж не означає, що цього розладу раніше не було. За такою самою логікою можна сказати, що геїв та лесбійок раніше не було. І сімейного насилля теж. Але ж це зовсім не відповідає дійсності. Десь так само і з тривогою: те, що про неї не говорили, зовсім не означає, що її не було.
Інший важливий фактор – зараз справді ми маємо швидкий доступ до інформації, можемо легше впізнавати і називати свої стани. Тепер я можу зрозуміти, що у мене тривожний розлад, – раніше ж я б опинився у широчезній категорії “несповна розуму”. Думаю, що зараз ми просто почали більше робити тривожність видимою.
— Якщо, наприклад, взяти почуття гумору: воно може відрізнятися у представників різних країн і культур. І вже точно ніхто не заперечує, що культурні відмінності людству притаманні. А чи можна щодо тривожності простежити якусь різницю залежно від місця, де народилася і в якому середовищі мешкає людина? Чи це більше працює на рівні емоцій: страх – він скрізь страх?
— Я думаю, що страх як фізіологічна реакція – він скрізь однаковий. Те, що ми в різних кінцях земної кулі можемо боятися різних речей – це цілком логічно. Наприклад у “ситій” Німеччині я буду менше перейматися тим, що мені не нададуть якісне медичне обслуговування. У Львові я про це більше думаю.
Але сам механізм страху і тривоги закладений еволюційно. Наша культура насправді ще дуже молода. Тому вона ще не встигла суттєво вплинути на еволюційні процеси, які тривають сотні тисяч років. Механізми реагування організму на тривогу були закладені еволюцією, і вони мало змінилися за час, коли культура розвинулася надзвичайно стрімко. Цивілізація людства прогресувала блискавично, тому ми перевершили еволюцію по інтенсивності розвитку в сотні разів. Але наші реакції залишаються все-таки за еволюцією.
— Якщо я – саме та людина з тонкими нейронами і підвищеною тривожністю, то чи можу бути щасливою?
— Та легко! Просто треба визнати себе тривожною людиною. Коли я це про себе знаю, то мені о’кей. Я чутливіший, я уважніший до деталей, я легше зчитую настрій людей. Тривожні люди можуть мати багато переваг. То чому б їм не бути щасливими?
Так, я тривожний. Так, я беру п’ять банок крему для засмаги, коли їду на море. Але я кайфую від того, що мені комфортно у той час, коли інші ходять з обпеченими плечима. Тривожність – це не недолік. Те, наскільки я тривожний, не має впливу на те, чи я щасливий. Це ще один міф.
— Чому нам, “тривожним пацієнтам”, варто прочитати книжку Володимира Станчишина “Стіни в моїй голові”?
— Я задумував цю книжку не для того, щоби вилікувати тривожні розлади. Я не зцілюю людей і не знаю рецепту “успішного успіху”. Нас вчать того, що таке карієс, тому ми спокійно йдемо і лікуємо зуби. Так само я хочу, щоб ми знали і розуміли природу своєї тривоги. Бо насправді багато людей досі думають, що це недолік. Але це ж насправді норма. Треба просто розуміти, що з нами відбувається у момент тривожності. Знання визволяє. Тому ця книжка потрібна тривожним людям, тобто нам усім, для того, щоби краще розуміти себе.
Ще одна важлива річ – коли людина читає про тривожний розлад і впізнає себе, то відчуває, що вона не сама. Якщо вже є чувак, який про це написав цілу книжку, то він це ж не вигадав, і були люди, які це досліджували. Значить, я не сам – і з цього є вихід. Тому головним завданням цієї книги є психологічна освіта. Ну, і мені хочеться посіяти трохи віри в те, що тривожність – це ок, а з тривожними розладами можна і треба боротися.
Розмовляла Наталя СЕРЕДЮК
30.03.2021