...Пригадується, в надрах несамовито гидотного дев’яносто другого або дев’яносто третього року, коли здавалося, ніби всьому от-от настане «возвращение в материнское лоно», бо все навколо (Україна, незалежність, свобода слова, легкість буття тощо) тримається якимось дивом і щохвилини обіцяє минутись, як сон — комусь солодкий, комусь кошмарний, і тих, кому кошмарний,— більше, більше, нестерпно більше, і їх більшає! — так от, у надрах того часу, залишаючись ще в ейфорійній смузі «Московіади», коли мені приверзлося, ніби я вже знаю, як пишеться добра проза, трапився мені новий імпульс. То знову мав бути роман, точніше, такий його різновид, який у літературній традиції називають антиутопією. Я трохи розповім про нього, тим самим раз і назавше відсікаючи можливість його майбутнього написання і просто — можливість його майбутнього.
Отже, все діється у Львові між першим і тринадцятим січня 2000 року. Бо в нас існує два календарі, й ніхто не певен, чи насправді вже настало третє тисячоліття, чи ми тільки переминаємося з ноги на ногу і все ще не спроможні у нього ввійти. Так і плине романне дійство між двома часовими орієнтирами. «в межиріччі». Герой роману — поет, як завжди, блукалець. Карнавал, бруд, сльота, руйнація, інфляція (довідуємось, наприклад, про те, що найдрібнішою грошовою одиницею в Україні виступає т. зв. «мінімальна зарплата», а буханець хліба коштує близько мільярда таких «мінімальних зарплат»). Час до часу радіо (воно супроводжує героя в усіх його блуканнях здичавілим містом — якісь гучномовці, а також останні, ледь теплі приймачі на майже вичерпаних батарейках) приносить інші новини. Червоно-жовтий прапор затверджено державним. Українській мові надано єдино можливий законний статус — її визнано мовою художньої літератури. Поети, змушені суспільством до необмеженої свободи й самодостатності, vzhe perejshly na latynytsju. Необмежений контингент російських військ розпочав широкомасштабні навчання під кодовою назвою «Український вертеп». Львів животіє в руїнах, без води й електрики. Шматки будинків (балкони, архітектурні надмірності, ліпнина, весь цей модерн) лежать під ногами нечастих і заляканих перехожих. У місті з’явилися банди, які під виглядом перебиранців (Пастушки, Жиди, Козак, Ірод, Смерть і под.) вриваються у помешкання і влаштовують грабежі та згвалтування, особливими звірствами відзначається певний маньяк, замаскований під Ангела. На такому тлі й відбувається двотижнева одіссея героя: якісь останні пиятики, якась халепа, участь в абсурдному семінарі, нерозділене кохання, недописаний на замовлення реквієм, арешт і тортурування в міліції (випадково він рушає з незнайомими в перебиранку і — ясна річ — одягається Ангелом), якась в’язниця, втеча, переховування в єдиного на все місто співчуваючого дисидента-шістдесятника, старого гуру конспірацій та самвидаву, читання споловілих документів. Герой знає, що тринадцятого увечері він мусить опинитися в опері, адже його визнано останнім із дванадцяти академіків Бу-Ба-Бу. лауреатом Премії імені Пана Базя.
...На відміну від решти навколишнього міста, оперний палац залитий світлами. Живі квіти, вечірні сукні, фраки, шампанське — максимально можлива антитеза тому, що відбувається поза його стінами. З усіх гучномовців (а їх і тут вистачає) через кожні п’ять — десять хвилин зачитують щойно прийнятий Верховною Радою документ: «смертельна небезпека, що нависла була...», «тисячолітня традиція єдиної сім’ї народів», «утворення самостійної держави — СРРС, союз руських республік-сестер».
Я не знав, чим закінчити цю історію. Вона мала би стати бестселером, але бестселери мусять гарно закінчуватись... А я хотів закінчити чимось негарним. Можливо, гнівною апеляцією до князя Володимира — що ж ти натворив, мудило?!
Бо я знав, як усе це повинно називатися — «Візантійський обряд»...
Малюнок Володимира ТАРАНА.
[Українська культура № 8-9, 1997, с.28]
13.08.1997