Коли у травні ц. р., після закінчення пятимісячного тяжкого походу в тилах у денікінців і большевиків, сполучились війська ґен. Павленка і Тютюника з новим польсько-українським фронтом, всі ми дізнались від ватажків цієї партизанської акції, як власне приходилось їм воювати, в яких вони були стосунках з населенням — і відомості то були радісні і приємні.
Військо українське весь час опиралось на дійсно прихильну зустріч населення, не лише села, але і міста.
Особливо приємно було чути про заяву ґен. Павленка міністрові жидівських справ, що військо його чисте від погромів і грабунків жидівського населення, що воно є національне, державне, карне військо.
Звіт про похід групи Тютюника підтверджував це загальне вражіння. В цьому звітові, що був переданний Тютюником міністру Красному, докладно зазначені були всі міста і містечки, які проходила ґрупа від листопаду 1919 р. до травня 1920 р., і лише два випадки безпосередньої шкоди жидівському населенню там зафіксовані: вбивство жидівського хлопчика в одному містечку, і пожежа в другому від обстрілу. В першому випадку був винний козак, за це розстріляний, в другому — зроблено все можливе, що б спасти, що можно, силою війська від пожежі.
Всім нам тоді вже здавалось, що дійсно остаточно покінчено з погромною хвилею на Україні, що армія українська позбавилась вже тих дикунсько-козачих і чорносотенно-старшинських елєментів, що шляхом погромів розскладали її і губили ідею української державности в очах цілого світу, що своїми погромними вчинками годували большевицьку аґітацію проти українського національного визволення.
Навіть те, що ні один визначний погромщик не був до того часу дійсно покаранний, навіть те, що у правительства не хватило сили, а у Головного Командування мужности розстріляти тих чорних "героїв", навіть це — якось не згадувалось більш.
Бо хотілось вірити, що погроми в українській армії — справа минулого, яке вже не повернеться більш.
Але цей жах знову нагадав про себе. Нагадав в тих же страшних формах. На терріторії рідної Галичини.
Українські та жидівські часописі приводять назви містечок Галичини, де знов пронеслась завірюха погромів, вчинена чорношличниками Запоріжського корпусу.
Юзуполь, Галич, Буштин, Букачовці, Ямниця, Войнилов — 21, 16, 11, 24 вбитих Жидів; ранених, пограбованих — без числа, поґвалтованих жінок, дівчат, навіть десятирічних дітей — свідчать про відродження в рядах армії Павленка тих самих диких інстінктів, від жахливих прояв яких в придніпрянських містечках рік тому приходила в отчай ціла та інтеліґенція, що працювала коло розбитої державної будівлі українського відродження.
В складі Запоріжського корпусу завше були погромні частини. Це підтвердив лише в травні ц. р. в моїй присутности б. командант цієї групи, полк. Сальський.
Щоби погромні частини цієї групи знов не накоїли лиха, при заняттю Проскурова в травні минулого року, мусів полк. Сальський зарядити спеціальну "жидівську" стратеґію, щоб місто наперед захопили вірні, карні, непогромні частини корпусу.
Приклад карности більшости армії Павленко деякий час всеж впливав також і на погромних чорношличників (в Проскурові червоношличниками дітей ще і зараз лякають).
Але в решті-решт прорвалось. І мусіло прорватись! Бо не було до цього часу в українській армії кари за бувші погроми!
Безкарність, безнаказаність мусіла викликати в козаках вражіння, що Жиди це така частина населення, яких можно, дозволено вбивати, грабувати, палити, ґвалтувати.
Відносно Галичини маємо нове з'явище. Громили не лише Жидів, але також почасти і Українців-галичан.
Насильство над Жидами виховане є безнаказаністю бувших погромщиків. Погроми Галичан — ворожою аґітацією, що ведеться з менту переходу галицького війську до Денікіна.
Хто винен в тій зраді галицьких генералів і політичних поводирів, важко ще зараз розібратися. В свій час це буде зроблено безпристрастним присудом історії.
Але ненавість і велику біль викликала ця акція у всіх колах Надніпрянців.
На жаль, цьому почуттю підпала також політика надніпрянська. Це вже є річь, яка навіть історією не буде прощена.
Коли тридцать тисяч т. зв. "червоної" галицької армії підняли повстання проти большевиків в районі Винницї під гаслом: "ходім до Петлюри" — і тим дали легку спроможність Полякам церемоніальним маршом дійти до Київа, вони, ці галицькі щирі патріоти, ці тридцать тисяч вояків, що могли дати грунт для нової української армії, були без жадного протесту з боку вищої військової української влади, чи правительства, передані на поталу, на розброєння, на інтернування — найстрашному їхньому національному ворогові Полякам.
Це не буде ніколи забуто Галичанами. Це внесло розбрат і в надніпрянські ряди.
Взагалі, в наслідок переходу до Денікіна, потім до большевиків з одного боку, антігалицької аґітації, з другого, приучився надніпрянський козак дивитися на Галичан, як на ворогів.
Це страшно навіть вимовити, але це факт, що ні одна, ні друга сторона не пробує навіть щось протидіяти цьому національному несчастю українського народу.
І коли ми вже дійшли до погромів, до повторювання старих жидівських і до нових українських — то чи не час цілому українському громадянству, цілому культурному громадянству України, без ріжниці націй і теренів, заявити твердо і катеґорично керовникам військовим і політичним У.Н.Р.: погромам має бути покладений рішуче кінець; для цього є один певний шлях — кара мусить впасти на голову погромщиків — швидка і тверда.
Бо погромне військо не може бути військом У.Н.Р., бо з погромним військом не буде істнувати сама У.Н.Р.
[Воля, 18.10.1920]
18.10.1920