На сторінках віденської "Нає фрає Прессе" отворено на днях дискусію над питанням мистецького образування жінки. Дискусію почав відомий віденський різьбар і педаґоґ проф. Рішард Кауффунґен з приводу допущення жінок до мистецьких студій в дотепер замкненій для них віденській академії мистецтв та школі медалієрства. Автор статті, який протягом двайцяти-пяти літ працює, як учитель в одній жіночій школі мистецтва, висловлює свої уваги з того приводу, при чому іґнорує звичайно в таких випадках видвигані заміти висказувані з точки погляду моральности чи часто оспорюваного мистецького дарування у жінок. Натомісць спинюється він на двох питаннях, які мають yсі ціхи істотности. На мою думку питання мистецького образування жінок не повинно бути байдужим для нас, хочби тому, що серед нашої молоді виринув останніми роками відносно помітний процент жінок зраджуючих коли вже не серіозний талан то здецидоване замилування до мистецтва, та що в першій українській академії мистецтв у Київі були серед студіюючих і жінки. Ходить о те, щоби ті молоді сили не пішли на марне, але найшовши відповідну атмосферу і провід підчас своїх студій могли відтак сказати те, до чого доросли в області плястики. Бо чейже не можна вважати теперішнього стану річий нормальним, але заєдно треба числитися з тим, що нині-завтра прийдеться нам устроювати свою державність, якої одним з головних завдань буде школа, в тім випадку і мистецька школа. Тоді то власне вирине перед нами питання чи отворити для жінок подвої академії, де студіюють мущини, чи може доведеться закладати для них окремі, виключно жіночі мистецькі школи. Питання одно з тяжких і тому не вадить послухати, що на цю тему говорить визначний артист і досвідний педаґоґ проф. Кауффунґен.
Перш за все насувається питання, чому жінки так завзято домагалися допущення до мистецької академії у Відни, де чейже була до тепер мистецька школа для жінок, до якої іще за цісарських часів прилучено академічні кляси, які вповні дорівнували академії, мали тіж самі статути, той сам научний плян, так-жеж кваліфікованих артистів як учителів і тіж самі свідоцтва для дальшої мистецької карієри. Самі жінки поділилися під тим оглядом на два табори — одні з них змагали до рівновартности науки, другі до зовнішної форми рівноправности, до престіжу. До останніх звертається автор з питаннями:
"Чомуж так мало самопошани? Чи школа, в якій студіюють тільки жінки є якраз тому менче вартна? Чи школі придає вартости щойно мущина? Чи студіювання стає в парі з тим цікавіщим?" Чейже ніхто не притакне тим питанням поважно.
Більше рації мають перші, які стоючи на становищі безоглядньої рівноправности жінки, "не хочуть крутитися по академії як терпима меншість, наражуватися на більше чи менче ввічливе трактування з боку учителів і товаришів".
Як небудь мається справа, сталося добре, що обом гуртам дано спромогу бути щасливими на свій спосіб! Зовсім инакше стоїть друге питання, яке виринає найчастійше в формі: чи студіювання жінок в академіях принесе для еволюції мистецького життя щось позитивно нового?
Кауффунґен відповідає на це рішучим: Ні! Поруч енерґічніщого і безоглядніщого талану мущини, жінка, в більшости випадків остане позаду, мусітиме коли не затратити то сильно скривити ориґінальність своєї особовости. Тут не можна брати під увагу університетських студій, де жінки студіюють з успіхом. На університеті, де ходить о наскрізь умову працю, життя жіночого почування може остатися майже незатронутим. Але при мистецьких студіях входить в гру в першу чергу почування. Де не має сильного, особового відчування, там нема мови про мистецтво. Якжеж зможуть жінки, з їх найбільш податливим на зовнішні впливи успосібленням, з їх так часто вродженим співвідчуванням, з їх постійною потребою опори, зберегти свій особистий світогляд, коли їм доведеться працювати в парі з мущинами, обдарованими більшою енерґією і помітно більшою здецидованістю і доцільністю вислову? Чейже тією дорогою передістанеться в жіночий світогляд щось йому зовсім чужого, неприроднього. Тонко відчуваючий вчитель, який тільки проводить а не хоче накидувати себе ученицям, є менче не безпечний, аніж товариш, якого примір пориває за собою. Жінка працюючи в одній атмосфері з мущиною перейматиме його способи вислову, буде з ним конкурувати, замісць його доповняти. А чейже жінка це не одно і те саме, що мущина; між ними заходить основна ріжниця в духовій структурі і йдучи поступови на зустріч треба дати змогу висловитися жінці в її тільки питомий спосіб. Коли вже маємо мати жінок-плястиків, то треба ждати від них жіночої а не підтяганої під мужеську плястичної творчости.
Тимчасом, коли на виставках стрічаємося з плястичними творами жінок, то бачимо з дивуванням, що більшість жінок хоче бути "mehr papstlich als der Papst selbst", більш "мужеськими", аніж самі мущини. Виходить таке, що там, де в мущини бачимо сильний і упевнений відрух, у жінки находимо нервозно насильне, безпомічне тріпання; там де вони хочуть бути модерними виходять перемодернізованими, замісць доцільности находимо в жінок пересаду і наслідування.
Правда, стрічаються виїмки; тут і там можна побачити пластичний твір жінки з ціхами жіночости, але коли спитаємося, де студіювала та чи друга артистка, довідаємося, що в школі, призначеній для жінок.
Таке становище не випливає з неслушного впрочім, погляду, що жінки "не доросли" мущинам під духовим оглядом. Духово вони рівно вартні з мущинами, але їхній дух є відмінний від мужеського і вимагаючи відмінно мірила повинен в парі з тим розпоряджати відмінними засобами вислову. І тоді, коли ідея спільного виховання жінки з мущиною являється бажаною а навіть конечною в багатьох випадках, то в мистецьких студіях треба мущині і жінці іти ріжними дорогами до мети, яка чейже збігається в поняттю індівідуальности і прапитомости. Йдучи тими дорогами найдуть вони себе: мущина найде в собі мущину, жінка найде жінку.
[Громадська думка, 26.09.1920]
26.09.1920