Манна крупа і... Чорногузова Поліна.

Приємно вражає Заміська вулиця міста Самбір. Вкрита густою розкішною гущавиною зелені, вона ніби запрошує відпочити під зеленими шатами дерев, заколисує привітним шелестом листочків. Тут, у цьому затишному, мальовничому куточку, відкрилися дитячі ясла міста. Важко було підібрати для них більш відповідне місце.

Одного погожого ранку на цю вулицю звернула дружина військовослужбовця Надія Миколаєвна Гавриленко. Любовно пригортаючи свою кохану доньку, вона без труднощів знайшла те, що шукала — дитячі ясла.

Чемно привітавшись з завідуючею яслами Чорногузовою Поліною, Надія Миколаєвна попрохала прийняти її дитину в ясла.

— Відпустка вже закінчилась. Час на роботу. Працюю я в міській друкарні складачем, — розповідала т. Гавриленко, розглядаючи все довкола. — Тут же мала знаходитись її єдина донька.

— Прийняти не можемо. Залишіть дитину дома, а самі ідіть на роботу, хто ж вам боронить, — безапеляційно заявила завідуюча яслами.

— Та дома у мене немає нікого. Чоловік в Червоній Армії, а більше рідних немає. Дуже прошу прийміть дитину, пригляньте за нею, поки я на роботі, — прохала мати.

Ну добре, "пом'якшала" завідуюча, — але на ваших харчах. Купіть манної крупи а тоді вже приносьте дитину. — А хіба держава не дає коштів на харчування дітей, —здивувалася т. Гавриленко. — Звичайно, дає. Але зав. міськфінвідділом Поліщук нам їх не дає.

Нічого робити. Раз Поліщук не дає коштів, довелося купити манної крупи за свої гроші.

— Приймайте дитину. Ось манна крупа, звернулася на другий день до т. Чорногузової Надія Миколаївна.

— А цукор де?

— Який цукор?

— Треба ще цукру. Ось тоді вже приносьте дитину, приймемо, — заявила завідуюча яслами.

Купила і цукру на базарі.

— Ось прошу і цукор.

— А молоко?

— Яке молоко?

— Як яке? — розсердилась т. Чорногузова. Що ви за мати, коли не знаєте, що ваша донька хоче манної каші неодмінно молочної...

Зібравши вже всі "харчі" т. Гавриленко знову прийшла в ясла, але і на цей раз даремно.

— Дитину не приймемо, бо нам зарплати не дають вчасно.