Осінь.

Малий фейлєтон.

Соні Федорцевій.

"А вчора йшла нам на стрічу добра осінь...

Стелилася під ноги килимами ржавіючих трав, неслася у подихах холодного вітру, плила з отарами блідих облаків, шелестіла в сухому бадиллю і зазирала в душу очима стужених соняшників.

Молода, добра осінь повіяла тугою вміраючих айстрів, принесла мрії, що колись погубилися на небитих дорогах, завернула тихі спомини і навела перед очі призабуті картини.

В моїй уяві віджило село.

Рівнини стернищ пусті, широкі, далекі як стогін розплаканих дзвонів, безмежні толоки і майдани окутані блідо-ліліовими смерками. І срібна лента гірської ріки і спорохнавілі верби над водою. І знов рівнина, як далеко долітає вір, порізана в кроваві шматки гречки і конюшини та золотого льону...

Серед піль крута доріжка. Часом перехилиться понад неї плакуча береза, часом засміється червона рябина, часом засіріє панщинний хрест окружений корчами чорної тернини.

А там у сумерках похилені, обдерті, курні хати, розвалена церков, гущавиною отулена капличка і дощами побитий Христос на хресті.

За селом сині контури лугів, темніючий ліс, а гень далеко в синяві облаків потапаючі вершки гір...

А понад тим цілим світом симфонія безмірної туги і жалю. І тиха мелянхолія і добрий смуток. І утаєне ридання битого недолею народу.

Прийде завтра дощева днина. Застогне дощ на шибах мужицької хати, місяць сповине стернища і загони в якісь таємні чари, листочки дерев вдарять об себе сумовитим шелестом, а понад хати перелетить вітер і впаде зломаний на полі і плакати ме серед пожовклої трави...

А минеться ніч. Знов встане блідий ранок. З-поза хмар вигляне втомлене сонце.

У гаю крівавитись ме червона калина, а на гилі самотна птаха заспіває пісню — про щастя — загублене на дорозі життя...

Громадська думка