Напружені нерви нашого громадянства шарпають безнастанно легкодушні й заприсяжені сплетники й інтриґанти найбільш ріжнородними й дивоглядними "правдивими" вістями. Від особи до особи, від гурта до гурта йдуть таємні шепоти на ухо "під словом чести" і в найбільшій тайні, що він, себто той інтриґант або бабячий легкодух прямим дротом або "з найбільш віродостойного джерела" одержав такі то й такі "добрі" відомости.
Вчора такі заприсяжені легкодухи розсівали поголоски, немов то наша редакція одержала з Парижа телєґраму про створення із Східної Галичини, північної Буковини, Холмщини й західньої Волині окремої самостійної держави. І не в тім ще найбільше лихо, що розсівається подібні поголоски, лихо в тім, що публика приймає їх безкритично, вірить їм, тішиться ними в своїй наівности і пасивности. Від кількох днів курсують на ріжні лади дивовижні чутки про убиття от. Петлюри то в Тарнові, то в Станиславові. Поруч таких відомостей, що в суті річи являються нешкідливими, доходять нас й такі, що виглядають на очевидну провокацію, що ставлять своїм завданням спровокувати нерозважні й гарячі голови на якісь не-нерозважні, похопні і під цю пору нереальні вчинки.
В кожнім громадянстві є непотріби, своєрідні таємні дипльомати й всезнавці, котрі — замісць сповняти свої обовязки, замісць робити чорну, щоденну, вложену на них працю — займаються "політикою". Це сплетничання уважають вони навіть за якусь чесноту, за патріотизм, бож вони журяться долею Рідного Краю.
У нас "політичне" сплетничання прибрало застрашуючі розміри. Переважаюча більшість деяких верств зробила з нього свою професію. Нічого патріотичного в тім немає. Є це тільки субєктивний суроґат патріотичного примітивізму, дуже шкідливий для суспільности в тім психічнім розбиттю, що наша. Бо й чи є совість яканебудь у заприсяжених сплетників, щоби так розбите і прибите, так важко досвідчене громадянство ворушити виссаними з пальця, видуманими, сфабракованими в ледачих головах домислами? Ще гірше, коли такі поголоски з "достовірних джерел" носять провокаційний характер. Колиб вони впали на менше відпорний ґрунт, тo могли би викликати небажані події, або тим самим рішучо непотрібні наслідки. Мусимо тямити, що на нас працює тепер невблагана історична Немезида.
Уважаємо своїм обовязком звернути увагу громадянства на ці вістки й поголоски. Ніхто не повинен приймати їх безкритично. Зновуж ті, що розносять неправдиві видумки в добрій вірі, в тім пересвідченню, що тим причинюються до піддержання духа, повинні закинути такі непедаґоґічні з погляду на загальну мораль скріпляючі загальні настрої способи. Ми вже перейшли крізь горнило розчаровань і спихати слабші одиниці в пропасть розпуки — се більш злочинна робота, як додатна, — не дивлючись вже на те, що тим чином вводиться певне замішання в суспільну думку.
Постава нашого громадянства супроти надходячих подій повинна бути здержлива. Ми повинні безнастанно тямити, що нинішня й завтрішня історія ставить нас — як націю — між молотом і ковалом, між двох сил. Необережний виступ в якійнебудь формі проти одної з них може дуже гірко пімститися на нас. Тому без ілюзій, без мрій, без самообману, без надій і без розпучливости повинні ми стрічати грядучі дні.
Становище преси в цих переломових хвилях є незвичайно важке. Одначе мимо всього преса сповнятиме взяті на себе обовязки аж до останніх границь можливости. Тому ніхто не повинен присвоювати собі прероґатив преси і розносити безкритичні відомости — тим більше, коли вони з ґрунту неправдиві. Коли будуть відрадні відомости, то преса не залишить нагоди подати їх до прилюдного відома.
Відкиньмо сплетничання, не покладаймося занадто на чужі сили, а грядучі дні стрічаймо з повагою, достоїнством і самопевністю.
Громадська думка
15.08.1920