Добрим подихом віяло вчора від сцени. Віджили спомини кращих днів. Станула в моїй уяві мов з каміння викована стать Миколи Садовського як то перед роками устами Івана (Суєта) кинув розбавленій галицькій публиці таку на той час грезію що "в театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської трівожить камяні серця і кору ледяну байдужности на них розбивши проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролиті над чужим горем слези убіляють його душу паче снігом".
Садовський блиснув тоді як метеор на овиді нашого тісного театрального загумінка та не могучи погодитися з нашими відносинами, вернув на Задніпрянську Україну. Як світляну смугу оставив по собі спомин кількох недостижимих креацій та традицію перворядної школи режісерської, якої обломками і відгомонами наш театр ще довгі роки жив.
Як видно Садовський не лукавив; він і сьогодня виставляючи "Бояриню" чи "Останній сніп" вірно виконує Івановий заповіт.
На вчорашню виставу склалися: "Останній сніп" драматичний етюд на 1 дію Л.М. Старицької-Черняхівської та "Ведмідь" Чехова. Нарис Старицької-Черняхівської — се картина нашого минулого з часів панування Катерини II. Є в ній краса споловілого ґобеліна. Є в ній тихий смуток погасаючого покоління, що провело життя в чесній і важкій службі для свойого народу, є й тупа життєва розкіш того другого, що вже... вміло продать неньку за царські соболі і француські строї і є третє — ще в колисці, немовля, що народилось з сліз, викохається в руїні і перед яким життя може колись встелиться "шляхом широким, ясним і далеким".
Садовський грав старого запорожця Андрія Нещадиму. Були у його грі рівновага, спокій та закамянілий біль людини, яка "свій шлях дійшла до краю", перед якою "життя розвіяло всі надії", якому "поросла душа лиш спогадом мов мохом". Для нього вже свят в життю нема, а будні лиш осталися. І він бажав би ще лиш:
Усе списати, все що знав, що чув,
Щоб слава хоч лишилася на світі,
__________________________
Списати все по правді, щоб коли
На те писання глянув хто, дізнавсяб
Хто де й коли і за що умирав...
Та зла доля й останні хвилини його життя окрівавлює.
Він переконується на-віч, що його одинокий син — зрадив Україні "з Текелієм умовився і військо таємними шляхами перевів". За те й нагороджено його. Старий не в силі перенести сього горя і сорому то й нищить свої писані спомини, хоче забрати всю тайну в домовину — а через хвилю й валиться мертвий — як столітній велетень-дуб...
Картина Старицької-Черняхівської мальована вправною рукою. Міняються яви тихі, погідні, спокійні, вплітається в них звук колядки, то знoв на сцену залітає скрегіт і глибокий стон і скорбна дума про руйновання Січі...
Виконання "Останнього снопа" було під кожнім оглядом старанне і вдоволяюче. Хоч майже всі постаті неначе зарисовані, та всі вони на сцені були живими людьми з кровю й серцем. Діяльоґ ведений гарно, настрої видержані. Словом у всім замітні сліди умілої режисерської руки.
З черги виведено Чехового "Ведмедя". Григорієм Стенановичем Смирновим був Садовський. Грав соn аmоrе. Пригадав собі давні літа своєї сили й буйности. Знаменитою партнеркою була йому молода перворядна артистка Іваніва-Валюшко. Вона на сцені — прямо сонішне явище, на яке складаються і exterieur і артистична інтеліґенція і справжній талант.
Поменчі ролі випали майже всі добре.
Громадська думка
15.08.1920