Паолі і Бонапарт залишаться в історії антагоністами – один бажав свободи для рідного острова, інший намагався створити наймогутнішу імперію своїх часів

–о дванадцятій плюс-чи-мінус– на вузенькій вуличці, як мізинець, коли проминуть і весни, і зими, коли повернеться князь і доп’ють поети.

«Перепишеш, каже, заповіт?» І перепишу! Із онука на онука. Воює Юрко, а цей сучонок – ухилянт. Глібушком колись його, гадьонка, кликала

Навіть розуміючи, що втрата певної здатності означає одночасно набуток несподіваної властивості, щоразу сумуєш через відчуття текучої втрати

Не треба Латиніної чи Табачніка, є свої патріоти, які час від часу вигулькують з темних щілин і починають волати, що обидві імперії однакові, обидві гнітили, і галичани були такі ж пригноблені

Так, я щаслива. Бо моя країна чинить спротив нелюдам. Бо моя нація – попри сотні років утисків і боротьби – зберігає живими свою ідентичність і мову

Можливо, саме туга й біль споріднюють людей від найдавніших часів; саме від болю, вчать стародавні, мудріє людина. Мудріє, добріє...

Європа наших часів нагадує хвору людину, яка не може змиритися з фактом хвороби, переконує себе, що завтра все якось само собою зникне й не треба хвилюватися. Треба