[Образок з житя.]
— Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацював ся, заким я заробив 50 риньских... 50 риньских! То не пятьдесять разів кивнути пальцем, не пятьдесять колачів зїсти, а товчи ся цїлу зиму з сокирою по лїсах, по дебрах, коло сажнїв, коло брусів... мерзнути, як собацї, та ще й о жидівску ласку стояти, щоби песій жидовин не пхав чоловікови замість грошей горілки! A прецїнь я заробив і купив тебе, моспаненьку, та веду до дому, дїтям на потїху!...
Так говорив халупник, Матвій Бас, до корови, ведучи єї на мотузї з ярмарку до дому. Корова хороша: попеластої шерсти, з закривленими до гори рогами, з великим вимям... видно, добре перезимована.
Довкола зеленїли поля, у воздусї заливалась жайворонки, а туй при дорозї росла зелена мягка травиця, що так і манила до себе корову. Сонце спустилось уже д заходови, чоловік спішив ся до дому, але корова на се не вважала. Она що кілька кроків ставала і жадібно скубла зелену траву.
— Ну, ну! йди бо! Яка-ж ти уперта! — провадив дальше Матвій свою бесїду, силуючись з коровою. — Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й дїти пасти-муть по межах, по берегах, кілько сама схочеш... І тамту, що-м торік продав, доглядали, тілько прийшла біда... треба було в осени довг віддати, податок заплатити, одежу на зиму посправляти, та й мусїв продати. А добра була корова і молока сипала багато!...
Корова, мов розуміла бесїду свого провідника, бо від часу до часу обертала до него рогату голову і мірила єго своїми великими, чорними очима.
____
На подвірю перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавило ся пятеро малих дїтей в полатаних сорочках і все бігали до воріт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов величезний бальон спускало ся за рубець лїса і червоним проміням обливало хатину з малими віконцями, обливало подвірє, обливало білі голови дїтей, що качались по мураві.
Рипнули двері і на порозї стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, но вже з поморщеним і почорнїлим лицем. Послїдні лучі сонця ще захопили єї, поцїлували в лице, і Матвіїха виглядала через хвилю, наче мідяна статуя.
— Ще не йдуть тато! ще нема тата! — лепетали дїти до матери, — ми хочемо гаму, дайте нам їсти!
— Ах, ви сарань якась! нїчого тілько би-сте їли, а до роботи нема вас! — закликала мати з лагідною усмішкою на лици.
Она знала, що від таких дїтей ще не можна сподїватись великої помочи.
— То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! — сказав з жаром найстаршій хлопчик, семилїток.
Мати винесла з хати кусень чорного хлїба і стала обдїлювати дїти по черзї... а тут і Матвій непостережено зявив ся під ворітьми з коровою.
— Гей! ану відчиняйте! — далось чути з-за воріт.
Дїти, як заздріли батька, так і кинулись прожогом до воріт, лиш одно маленьке зостало у матери на руках.
— Тато! тато! корова! — кричало одно то друге.
Четверо малих люда вчепилось за ворота і в одну мить отворили на встяж. Отворили: і корова з тріюмфом вступила на подвірє, a дїти обступили єї і стали оглядати з цїкавостію.
Матвіїха перехрестила хребет корови і поцїлувала єї в лоб межи рогами.
— Ах моя голубонько! ах моя матїнко! ти певно хочеш їсточки, ти певно хочеш питоньки! — лебедїла она, примилюючись до корови і гладячи єї по боках.
Матвій стояв з боку і гордо дивив ся на ту сцену. Єго очи так і промовляли: "Дивись, стара, якій з мене господар! якій з мене батько! Шануй же мене, небого!"...
— Ну, годї панькатись з коровою! Лучше зробиш, як даси їй хопти або трави. Корова дійна, добра, всї люде говорили. Та й менї дай що хлепнути, хоть борщу, або що, — сказав Матвій до жінки й пійшов до хати.
Матвіїха не спішила ся за чоловіком, бо знала, що він собі дасть раду без неї. Она назбирала вже наперед цїле рядно хопти то трави по берегах річки і стала частувати корову.
Матвій не чекав на жінку. Він знайшов в печи борщ, взяв кусень хлїба, і ту плинну страву справдї "хлептав", що аж на двір було чути. Но коли після дороги ложка єму видалась за мала, то він взяв вінцї горшка межи зуби і пив борщ лакомо, перестаючи лише, щоби відотхнути та закусити хлїбом. Матвій наїв ся (о скілько можна голим борщем наїстись) і положив ся на постїль, що стояла в кутику хати, поклавши собі під голову одиноку брудну подущину, яка в цїлій хатї була.
A жінка годувала корову.
— Гей, стара! a їсть корова? — гукнув Матвій з постелї.
— Їсть, моя маленька! та ще й напоїти треба бідненьку! — далась чути відповідь Maтвіїхи.
Вдоволений Матвій лежав на постели і о нїчім не думав. Се були найщасливші хвилї в єго житю, коли він собі лїг чи то в хатї, чи в лїсї під сосною і пустив самопас свої мисли, що без звязи кружили по єго голові, а відтак розходили ся з шумом лїса, і єго огортав твердий сон... Но такі хвилї були для него рідкими. Невсипуща праця і журба о жінку та дїти займала єго днем і нічью.
Матвіїха взяла скопець і стала доїти корову. Дїти не відступали нї на крок і цїкаво та жадібно слухали, як цвиркало молоко. За хвилю був повен скіпець, а Матвіїха не чула ся з радости. Она завела корову до хлївця, що був прибудований до хати, дала їй решту трави, а сама взяла скіпець з молоком і пійшла до хати. А дїти в слїд за нею... им так і пахла молочна каша.
— А що, стара? дала корова молока? — запитав Матвій.
— Дала, дала, та ще й повен скіпець... добре молоко, густе...
— Вари кашу! — закомандував Матвій, лежачи на постели, мов баша турецкій.
Не було то в звичаю Матвіїхи варити молочну кашу в будний день. Така страва — на недїлю, на свято, а будні днї она збувала чим-небудь: борщем, бараболею, кашею на водї або на сироватцї... Але нинї она сама чула в своїй душі якесь свято... Так довгій час не було в них корови, так довгій час дїти не видїли ложки молока, a нинї той пожаданий гість обдарував их на першім вступі цїлим скіпцем поживного нектару. Чи-ж не можна нинї зробити виїмки? Так! Она не дала coбі два рази говорити, розіклала в печи огонь і стала варити кашу. Дїти стояли коло припічка і пильно глядїли в огонь, що жовтими язиками підлизував челюсти, дивились на горщик, що спокійно стояв собі при огни, a найстаршій хлопець притулив крадьком палець до горшка, чи вже череп горячій. Но се єму не уйшло безкарно. Мати спостерегла єго цїкавість і пацнула єго ложкою по руцї та закричала на дїти:
— Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другим попечись? не можеш вичекати хвилї?
Дїти послухали матери: відступили від припічка, посїдали рядочком на лавцї під печею і чекали.
Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, a Матвій лежав на постели й о нїчім не думав... О нїчім не думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував єго звичайно в сон, а сон обявляв ся знов голосним храпінєм, мов-би хто різав пилою соснову колоду. Нинїж Матвій не спав. Він лежав собі тихо зі зложеними на-вхрест руками і водив по хатї очима... він ждав...
Нарештї прийшов кінець і жданю. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столї миску й налила до неї кaші, а молочна пара розійшлась хмарою по хатї. Дїти кинулись до ложечника і кожде взяло свою ложку, позасїдали за стіл і чекали батька. Но батько не йшов до вечері, він навіть не ворухнув ся на своїм леговищи, бо єму конче хотїлось, щоб жінка кликнула на него, що вечера вже на столї.
Матвіїха вистудила в маленькій мисочцї кашу для наймолодшої дитини і посадила єї з ложкою в руцї на долівцї. Дитина їла...
Аж тепер прийшла черга на всїх.
Матвіїха взяла ложку для себе і для чоловіка і сїла коло стола.
— Ану, старий! вставай до вечері! — кликнула она на чоловіка.
— Га? що? вже? — говорив Матвій, мов-би з просоня, піднимаючись повагом з постелї.
Він мав вид зовсїм рівнодушний. Єго неголене лице так і говорило: "Ет, що менї молочна каша?.. все одно, що борщ... чи я дитина?.." Тілько се дивно: чому він на першій поклик жінки зараз встав з постелї? Таж звичайно жінка єго сїпала, щоби збудити до вечері, і дїти тягнули за ноги... Чому він перед тим, заким сїв коло стола, зробив на собі три рази великій хрест і в пояс поклонив ся перед кашею, — коли впрочім він любив з привички лише махнути кілька разів рукою по грудях або здорово позїхнути й перехрестити рот?.. Дїти сего не завважали, але жінка замітила, осміхнулась під носом і подумала: "Дивуй сяж тут дїтям, коли старий, як дитина, аж трясе ся за молочною кашою..."
Стали їсти кашу. Матвій зїв ложку, другу, третю — смакує...
— Добра каша! — каже, — вже-м давно таку їв.
— Добра каша! весело жибонять дїти, їдять.
Сїм рук воружених в ложки бігає то до миски, то з миски, і сїм тїней гойдає ся по стїнї.
Зїли все, що було в мисцї.
Матвій подивив ся з-під густих брів на жінку.
— Ану, стара! досип ще!.. то мабуть не вся.
— Досипте, мамо! досипте! — домагають ся дїти.
Але Матвіїха не досипала. Она хотїла трохи подразнити свого чоловіка.
— Де вже тобі не вся? — каже она,— і горщик вишкробала!.. як хочеш, то заглянь...
Матвій не вірив жінцї. Він не дармо водив по хатї очима, лежачи на постели, він видїв кождий рух жінки.
— Ет, не жартуй стара, не дури, та сип кашу! Як їсти, то їсти!
A дїти й собі:
— Як їсти, то їсти!
Матвіїха насипала ще повну миску кaші, а сама сїла на долівцї коло дитини, вишкрабувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дїтьми чистив з миски.
Коли вже зісталось лише трохи на днї миски, Матвій положив ложку, обтер піт з чола і сказав:
— Ну, нагодувала-ж ти мене нинї, стара, коби так все! Дай же Боже здоровля корові за те, що дала молока!
— Дай Боже здоровля корові! — повторили дїти в один голос за батьком і кінчили вишкрабувати миску.
Матвіїха була дуже рада з того, що нагодувала всїх до сита, але більшу часть тої заслуги она приписувала корові. Тож зараз по вечери вийшла до неї подивити ся, що она там робить "бідненька"...
Ніч була погідна, на небі світили зорі, а корова лежала собі в хлїві та ремигала спокійно...
[Дѣло]
13.05.1891