Ігор МЕЛЬНИК

70 років тому, 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького. Протягом 44 років очолював митрополит Андрей Церкву й українське суспільство Галичини, пережив сім державних режимів та трагедію двох світових воєн.

 

 

Народився Роман Марія Александр Шептицький (майбутній Митрополит Андрей) 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Яворівщині. Походив зі стародавнього українського роду, який дав у ХVIII сторіччі трьох святоюрських владик – Варлаама, Атаназія та Льва Шептицьких. Втім, уже в XIX сторіччі рід Шептицьких зазнав полонізації, члени родини стали римо-католиками.  Мовою графської родини була на той час французька.

 

 

У 1875 році Роман вступив до ІІІ гімназії ім. Франца Йосифа І у Львові (тепер вул. Князя Романа, 4). Після її закінчення у 1883 році молодий граф деякий час служив в австрійському війську, але через хворобу змушений був зректися військової кар’єри. Відтак навчався в університетах Кракова та Бреслау (Вроцлава), 1888 року здобув ступінь доктора права.

 

В листопаді 1887 року він приїхав до Києва, оглянув Києво-Печерську Лавру, інші монастирі, музеї Київської духовної академії, познайомився з  Володимиром Антоновичем, професором російської історії університету Святого Володимира. Попереднього року він подорожував до Москви, відвідав Троїцьку Лавру у Сергійовому Посаді. У Москві Шептицький  познайомився з відомим російським філософом Владіміром Соловйовим, який був прихильником об’єднання Східних Церков із Римом і згодом прийняв католицьке віросповідання.

 

Ця подорож студента-правника Романа Шептицького стала одним із чинників його повернення до «віри батьків» – старовинного галицького боярського роду Шептицьких.

 

У 1888-му він побував у Римі, де мав аудієнцію у Папи Льва XIII, який саме тоді планував створити у Львові греко-католицький Патріархат. До нього, крім галицьких єпархій, мали належати також Мукачівська та Пряшівська в Закарпатті. На жаль, цей проект не здійснено й донині. Тоді на перешкоді став угорський  кардинал Шимор, потім інші церковні та політичні діячі з Москви, Варшави, Риму, Праги, Будапешту...

 

Добромиль, 1893

 

 

29 червня 1888 року Роман Шептицький вступив до монастиря Василіянського чину в Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. До речі, цей вибір не був випадковим. 17 травня 1876 року він приймав перше св. Причастя в монастирському храмі оо. Бернардинів Св. Андрія у Львові.

 

Згодом молодий василіянин студіював філософію у Відні та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22 серпня 1892 року був висвячений на священика у Перемишлі, а з 1896-го став ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові.

 

Через три роки цісар Франц Йосиф І іменував о. Андрея Станіславським єпископом. Папа Римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 року).

 

А після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Андрей Шептицький був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юра у Львові.

 

1900

 

 

Молодий митрополит, обдарований надзвичайними духовними харизмами, своєю діяльністю піднімає Греко-Католицьку Церкву на вищий рівень, що відповідає виклику ХХ сторіччя. Він невтомно трудиться, щоби примирити різні етнічні групи і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовності. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів, монастирі Студійського Уставу в Україні й інші релігійні згромадження. Він стає фундатором Національного музею, Богословської академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним і освітнім установам, є ініціатором і засновником Земельного банку у Львові, підтримує діяльність українських культурно-просвітницьких товариств "Просвіта", "Рідна школа", "Сільський господар". У 1903 році фінансує створення Народної лічниці у Львові (її перший будинок, до речі, зруйнували 2014 року за рішенням депутатів Львівської міської ради).

 

Як посол до Галицького сейму і член Палати панів австрійського парламенту бере активну участь у політичному житті. 17 січня 1902 року під час аудієнції у цісаря Франца Йосифа І А.Шептицький порушує питання про відкриття українського університету у Львові. Митрополит Андрей став також покровителем митців, науковців, студентів і речником християнського екуменізму, заснував у Львові Національний музей.

 

Характеризуючи пастирські послання Митрополита 1900–1914 років, дослідник Мар’ян Лозинський пише:

 

"Характерною ознакою цих послань була доступна українська мова, яка доносила не лише здорову богословську думку, але також і глибокі філософські вчення. Очевидним є те, що митрополит ставив на перше місце дотримання християнської моралі в житті кожної людини, закликав молодь згуртуватися в обороні своєї віри й свого народу. Літературні прикмети послань Андрея Шептицького, як зазначав Іван Франко у своїй статті “Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм”, від самого вступлення на єпископство почав призвичаювати нас до інших форм, іншого характеру, який панує в його посланнях. Замість запліснілої псевдоцерковщини, якою промовляли попередники, він пише свої листи чистою галицько-русинською народною мовою, а подекуди, приміром, у посланні до гуцулів, не цурається промовляти навіть діалектом – річ досі нечувана у наших церковних достойників" [1].

 

Чикаґо, 1910

 

 

Ще у 1905 році католики східного обряду Російської імперії висловили бажання прийняти патронат Митрополита Андрея Шептицького, який номінально вважався також і єпископом Кам’янець-Подільської греко-католицької єпархії, отже і оборонцем інтересів унійної церкви серед українців, білорусів і росіян у Росії. У 1907 і 1908 рр. Папа Пій Х підтвердив ці повноваження Митрополита Андрея, надавши йому також право самостійно, без попереднього повідомлення Ватикану, висвячувати єпископів для новонавернених.

 

У 1907 році, під прибраним прізвищем, Андрей Шептицький виїжджає таємно в Росію, де налагоджує особисті контакти з російськими та білоруськими греко-католиками і започатковує створення Російської Католицької Церкви, якій він потім допомагав морально та фінансово. Оцінюючи велику роль Шептицького як заступника інтересів унійної церкви серед білорусів, росіян і українців у Росії, Папа надає йому великі права. Однак місійна діяльність мала успіх у Москві, Санкт Петербурзі, а не в українських землях. Є відомості ще про дві таємні подорожі Митрополита Андрея до Російської імперії. Зокрема, у 1912 році Митрополит відслужив у Києві, в костелі Св. Михайла на Великій Васильківській панахиду за Тарасом Шевченком. Та все це не було таємницею для російської охранки (відоме зокрема "Донесення про поїздку митр. Шептицького восени 1908 р. в Росію з метою поширення унії"), що згодом давало привід називати його "австрійським шпигуном". Хоча насправді місіонерські плани митрополита були його приватною ініціативою, узгодженою з Ватиканом, а не з австро-угорським урядом. 

 

1910

 

 

Напередодні вибуху Світової війни, 29 липня 1914 року Митрополит Андрей видав Пастирський лист до вірних з приводу її початку, в якому закликав до підтримки Габсбурзької монархії:

 

"Ніхто з нас не забуде вдячності для сеї Габсбурґської австрійської держави, в якій ми знайшли свободу віри й народності і розвій нашої національної культури. Ми впевнені, що не найдеться ніхто між нашими людьми, який забув би, що з державою та династією Габсбургів в’яжуть нас давні і святі зв’язи: спільна нам доля і недоля і спільна будучність".

 

Після окупації Львова російськими військами митрополит Андрей уже 18 вересня 1914 року був заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де його утримували в Нижньому Новгороді, Курську та Суздалі. Лише у вересні 1917 року він повернувся до Львова і невідкладно поринув у політичне життя краю.

 

За гетьмана П.Скоропадського Всеукраїнський православний собор, що відбувався у Києві 21 червня 1918 року, планував створити Київський патріархат, а кандидатом на його зверхника висували Андрея Шептицького. Але Шептицький мав щодо цього іншу думку:

 

"Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли б він був з'єдинений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі", – писав він у "Листі до української віруючої православної інтелігенції" (1942).

 

Після маніфесту цісаря Карла І про самовизначення народів Австро-Угорщини митрополит Андрей підписав повідомлення Української Парламентарної Репрезентації про скликання 18 жовтня 1918 року в Народному домі Львова Конституанти для відновлення української державності на землях Галичини, Буковини та Карпатської Русі (Закарпаття). 19 жовтня Андрей Шептицький стає членом тимчасового парламенту – Української Національної Ради, а 2 листопада, коли поляки почали у Львові збройну боротьбу проти проголошеної української держави, вів з ними переговори щодо примирення. За кілька днів після того митрополит Андрей був блокований польськими загонами, які захопили Святоюрську гору, а згодом інтернований у Митрополичих палатах.

 

Після закінчення воєнних дій Андрей Шептицький подорожує країнами Європи й Америки для оборони інтересів України, організації гуманітарної допомоги її населенню та продовжує діяльність на шляху об’єднання Церков. У лютому 1921 року Папа Бенедикт ХV підтвердив повноваження Митрополита Андрея щодо душпастирської опіки над католиками східного обряду на території Росії, надані раніше Папою Пієм Х.

 

Ця поїздка викликала незадоволення польського уряду. 23 серпня 1923 року під час перетину польсько-чеського кордону Андрея Шептицького інтернували, вимагаючи, щоби він зробив заяву про вірність польському уряду. П’ять тижнів хворого Митрополита утримували під арештом в римо-католицькому монастирі сс. Шариток у Познані.

 

Варшава, 1925

 

 

23 лютого 1929 року Митрополит Андрій проголосив Фундаційну Грамоту Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, а 6 жовтня того року розпочалися в ній заняття. Митрополит Андрій планував перетворити Богословську Академію в Український Католицький Університет, на якому були би ще факультети права та медицини (останній мав бути створений на базі Народної Лічниці при вул. Скарги, тепер Озаркевича). Для матеріального забезпечення академії митрополит Андрій передав їй маєток у Яхторові. Для оздоровлення та відпочинку академіків і семінаристів створено відпочинкову оселю на Майорівці під Львовом.

 

 

До десятиріччя Академії писав Андрей Шептицький до ректора Йосифа Сліпого у листі від 9 жовтня 1938 р.: «Від десяти [років], серед незвичайно важких обставин, Богословська Академія, ця одинока вища українська школа, сповнює одно з найважніших завдань громадянства, себто держить високо прапор науки і знання і передає цей прапор многочисленним верствам української молоді, якій всі обставини утруднюють, а то й роблять неможливим приступ до осередків научної праці – університетів» [2].

 

У своїх виступах Митрополит обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини та ліквідацію української державності у західноукраїнських землях.

 

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував розбудовувати Греко-Католицьку Церкву. 24 липня 1933 року митрополит видав послання “Україна в передсмертних судорогах”, в якому засуджував штучний голод, організований більшовиками в Україні. А 3 серпня 1933 року – Пастирське послання “Пересторога перед небезпекою комунізму”.

 

Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ митрополит Андрей висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії Йосипа Сліпого та призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території СРСР: Миколу Чарнецького для Волині та Полісся, Климентія Шептицького – для Росії та Сибіру. А 22 грудня 1939 року Папа Пій ХІІ іменував о. д-ра Йосифа Сліпого титулярним архиєпископом Серри та коад’ютором – наслідником Митрополита Андрея.

 

"Всі ми мусимо вважати працю для з'єдинення Церков за наш моральний обов'язок любови до Бога, що проявляється в християнській любові до ближнього, але також за один з найважніших конституційних елементів нашого християнського патріотизму", – писав Андрей Шептицький у своєму посланні в 1940 pоці.

 

Але він був свідомий того, що для цього треба пройти довгий шлях.

 

"Та повна злука греко-католицького і українських православних віросповідань – це справа хіба дальшої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати. А зближення і взаємне пізнання необхідні до осягнення національної єдности. Те зближення може колись довести до з'єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог. I ті з нас, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, – всі почнімо працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному з'єдиненні скористають більше православні ніж ми, греко-католики. З притиском стверджую, що поєднання зі Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відрікатися якогонебудь звичаю, передання чи обряду Православної Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу національну пам'ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв'язків з усіми віруючими християнами цілого світу. Ми названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними. Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили зі свого передання нашого Великого св. Володимира", – ці слова з "Листа до української віруючої православної інтелігенції" залишаються актуальними донині.

 

У грудні 1941 року Андрей Шептицький написав знамените послання "Як будувати рідну хату", у якому, зокрема, йдеться:

 

"На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця, має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи неґативні? Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з'єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми" [3] .

 

Митрополит Андрей з членами Українського Центрального Комітету. Ліворуч від нього – Володимир Кубійович (голова УЦК), праворуч – Василь Сімович.

 

 

Під час німецької окупації Митрополит звернувся з протестом проти винищення єврейського населення до райхсканцлера Гіммлера. 21 листопада 1942 року  було видано пастирський лист митрополита "Не убий", в якому він закликав до примирення політичних сил українського суспільства, засуджував політичні вбивства і попереджував про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів.

 

Вигнання гітлерівців з Галичини і повторний прихід більшовиків, відновлення Сталіним у 1943 року. Московського патріархату та дозвіл на відкриття церков вселяли деякі надії на позитивні зміни, на визначення статусу Греко-Католицької Церкви в СРСР. Навесні 1944-го А.Шептицький навіть писав до Риму: "Прихід більшовиків, можливо, буде корисним в тому значенні, що він покладе край анархії, яка панує тепер на всій землі".

 

А у своїй промові на Соборі духовенства Львівської архиєпархії 7 вересня 1944 року говорив, що "по трьох літах застаємо тих людей зміненими і ціле положення відмінним. Це предмет правдивого здивування і щирої для нас радости… Нам позволяють працювати, проповідати, виховувати дітей, обслуговувати шпиталі".

 

Сподіваючись налагодити діалог з більшовицькою владою та відвернути сподівану ліквідацію УГКЦ А.Шептицький навіть продиктував восени 1944 року листа до Сталіна, у якому складає "Йосифові Віссаріоновичу Сталіну, Великому Вождеві побідної Червоної Армії, належну Йому честь і поклін". Та лист так і залишився у чернетках.

 

На той час Митрополит уже був важко хворим. Ще з 1931 року через подагру він був прикутий до інвалідного візка. А в останню осінь свого життя вже не міг встати з ліжка.

 

Радянські керівники розуміли, що А.Шептицький посідає величезний авторитет в Галичині й у світі. "Вплив митрополита Шептицького й авторитет серед віруючих і духовенства уніатської церкви в Західній Україні – величезні. Без перебільшення можна сказати, що такого безапеляційного авторитету і впливу не має жоден глава церковної течії в СРСР", – рапортував керівництву у серпні 1944 р. підполковник держбезпеки Сергій Даниленко-Карін.

 

Але, сподіваючись на немічний стан Митрополита, "влада таки почала впроваджувати радянське законодавство про релігійні культи, яке, згідно з принципом відокремлення церкви від держави і держави від церкви, повністю витісняло останню з ряду суспільних сфер, зокрема освітньої (заборона уроків релігії в школах) та медичної (заборона відправляти літургії у каплицях лікарень і сповідати хворих, працювати монахиням медсестрами, тощо)" [4].

 

Як згадував о. Йосиф (Єремія) Кладочний, вночі 31 жовтня промовив Андрей Шептицький свої останні пророчі слова:

 

"Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давної, та буде обнімати цілий наш нарід. Україна, - продовжував дальше говорити Митрополит, - двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єдиненою, величною, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка Божа тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі в вірі, витривалі і ревні в служінню Господу Богу. І більше мого голосу не почуєте, аж на Страшнім Суді"  [5].

 

Біля хворого постійно пе­ребували його брат Климентій (Казимир) Шептицький, лікар Олександр Барвінський та монахині. Помер митрополит Андрей у середу 1 листопада 1944 року.

 

Історик Михайло Гайковський пише про той день:

 

"Вже о 16 год. в митро­поличих палатах зібралися на засідання отці Митрополичої капітули та архикатедральне духовенство. На засіданні були присутні: митрополит Йосиф Сліпий, єпи­скоп Никита Будка, прелат Л.Куницький, отець-доктор Г.Костельник, отець-канцлер М.Галянт, священики І.Котів, В.Грицай, К.Стисловський, К.Горчинський, А.Ковальський, С.Рудь. По молитві митрополит Йосиф подав до відома сумну вістку про смерть митрополита Андрея Шептицького і, наголосивши на його ве­ликих заслугах перед церквою й народом, запропонував проект похоронних учтів, який був схвалений присутніми. Службам митрополії було доручено повідомити про смерть і похорон митро­полита Андрея ієрархів Греко-Католицької Церкви, латинський єпископат, вірмено-католицького адміністратора, деканів галицької митрополії. Цим мали зайняти­ся отці Микола Галянт і Володимир Грицай. Світську владу – "начальника Львівської області п. Козирєва, генерала міста Львова п. Смирнова, представника у справах культу і релігії п. Даниленка та начальника м. Львова п. Бойка" – мали поставити до відома Гавриїл Костельник та Іван Котів. Вони отримали доручення просити владу передати повідомлення про смерть митрополита по радіо" [6].

 

 

Було оголошено жалобу до 11 листопада, а 2 листопада труну з тілом А.Шептицького виставили на катафалку в соборі Св. Юра. Протягом трьох днів тисячі вірних приходили до храму, щоб попрощатися з Митрополитом.

 

5 листопада відбувся похорон. Служба Божа проходила під проводом наступника Митрополита – Йосифа Сліпого. Він виголосив також проповідь з балюстради перед собором Св. Юра.

 

Похоронна процесія на вул. Сапіги (нині С.Бандери), 5 листопада 1944 року

 

 

Потім жалобна процесія з труною пройшла через місто теперішніми вулицями Листопадового Чину, Університетською, Січових Стрільців, проспектом Свободи, вул. Коперника, Бандери і за Політехнікою повернулася до пл. Св. Юра. Відтак труну тричі обнесли довкола храму Св. Юра і поховали в крипті собору поруч  із саркофагом карди­нала Сильвестра Сембратовича (1836–1898).

 

Фрагмент фільму "Світильник істини", у якому розповідається про смерть і похорон Митрополита Андрея Шептицького.

 

За легендою, був навіть вінок від Й.Сталіна, а з вікна Картинної галереї за процесією спостерігав тодішній перший секретар КП(б)У Микита Хрущов.

 

М.Гайковський писав у своїй статті: "У листопаді 1944 р. митрополит Йосиф надіслав подячного листа "Голові Уряду СРСР і Великому Маршалу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну", в якому писав: "Нинішнє позитивне ставлення Радянської влади, зокрема благосклонне відношення в часі похорон покійного митропо­лита, яке служить нам залогом майбутнього... З цього приводу вітання і поклін від себе, духовенства і віруючих... і надіємось, що буде забезпечена свобода релігії і засоби для її ісповідування і нашій вселенській Греко-католицькій церкві..."

Тоді ще жевріла надія на нормалізацію державно-церковних відносин. Митрополит Йосиф писав: "Мені самому заявив, мене запевнював Предсідатель Комітету для релігійних справ у Києві при Раді Міністрів у 1944 р. після смерті митрополита Андрея Шептицького, що забудьте те, що було, воно не вернеться. Вам будуть підчинені вірні Греко-католицької Церкви в Польщі", обіцяв інші полегші, зокрема повернення будинку Академії, друкарні і т. ін."

 

Але вже 11-12 квітня 1945 року заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні: наступника Андрея Шептицького митрополита Йосифа Сліпого (1892–1984, перебував в таборах до 1963 р.), єпископа-помічника Никиту Будку (1877–1949, помер у таборі в Караганді), єпископа Волині Миколу Чарнецького (1884–1959, після сибірських таборів повернувся до Львова), Станиславівського єпископа Григорія Хомишина (1867–1947, помер у в’язниці в Києві). 19 вересня польський комуністичний режим ув’язнив Перемиського єпископа Йосафата Коциловського (1876–1947, помер у в’язниці в Києві) та його єпископа-помічника Григорія Лакоту (1833–1950, помер у с. Абезь біля Воркути). А псевдособор 8-10 березня 1946 р. "ліквідував" Греко-Католицьку Церкву в Україні, яка змогла вийти з підпілля щойно у 1989 році.

 

Хоча беатифікаційний процес митрополита Шептицького був розпочатий ще у 1958 році, досі Він ще не зарахований до числа Блаженних. Зібрано вже десятки свідчень людей, які отримали допомогу, заступництво та зцілення від хвороб завдяки молитвам до Андрея Шептицького.

 

 

ПРИМІТКИ

 

[1] Лозинський М. Митрополит Андрей Шептицький і василіянське видавництво "Місіонар" // Вісник Львівського університету. Серія журн. 2011. Вип. 35. – С. 149.

 

[2] Світильник істини – Торонто–Чікаґо, 1983. – С. 128.

 

[3] Фільм на основі цього послання можна побачити тут 

 

[4] Світлана Гуркіна. Напередодні вічності: митрополит Андрей Шептицький в останні три місяці свого архієрейського служіння 

 

[5] Цит. за: Гуркіна С. Напередодні вічності: митрополит Андрей Шептицький в останні три місяці свого архієрейського служіння // Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». – Одеса, 2007.

 

[6] Гайковський М. Похорон Митрополита Андрея Шептицького // Людина і світ, жовтень 2004, №10.

 

 

 

01.11.2014