Падіння галицької столиці

Надвечір 21 листопада 1918 року після трьох тижнів боїв за галицьку столицю українське військо й уряд ЗУНР вийшли з міста. Наступного дня весь Львів опанували поляки.

 

 

До 18 листопада у Львові трималася відносна рівновага сил між Галицькою армією та польськими повстанцями. Спроби змінити лінію фронту, що проходила від Стрийського парку й Кадетської школи через Яблоновські касарні (тепер вул. Шота Руставелі), Цитаделю, Головну пошту (вул. Словацького, 1), Галицький сейм, касарні Фердинанда (вул. Городоцька, 40), касарні поліції на вул. Казимирівській (тепер вул. Городоцька, 26), школу ім. Чацького (тепер вул. Таманська, 11), Великі касарні (вул. Замарстинівська, 9), станцію Підзамче та Міську різню (вул. Промислова), не приносили успіху жодній зі сторін.

 

Усі сподівалися на допомогу. Поляки розраховували на приїзд війська з Кракова й Варшави. Українці чекали на допомогу з міст і повітів Галичини та з Наддніпрянщини. Але там загін січових стрільців під проводом Євгена Коновальця, замість того, щоби прийти на допомогу Львову, розпочав 15 листопада 1918 року повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, бо “Київ важніший за Львів”.

 

Натомість 12 листопада польське військо зайняло Перемишль. Мости на ріці Сян не вдалося підірвати, тож відкрився шлях на Львів для польської воєнної допомоги.

 

18 листопада поляки запропонували у Львові перемир’я терміном до 6 години ранку 21 листопада. Українська сторона погодилась. Це перемир’я було вигідне полякам, бо напередодні вони отримали повідомлення з Перемишля, що до Львова вирушила польська "відсіч". Сотник УГА Олекса Кузьма писав у своїй книзі "Листопадові дні 1918 р.": "Дня 17. листопада прилетів аеропляном з Перемишля пор. Стец і привіз від пплк. Токаржевського письмо. В цьо­му письмі Токаржевський повідомляє команду польських військ у Львові, що в порозумінні з ґр. Скарбком приготовив вже для Львова відсіч. Сила цієї відсічі: один курінь піхоти в силі 500 людей, одна батерія пільної артилерії (4 гармати), плютон кавалерії (38 людей), панцирний потяг, два ваґони крісової муніції і ваґон ручних ґранат. Час відїзду означено найпізнійше на понеділок 18. листопада 6. год. вечером з Пере­мишля. Щоби приготовити собі догідні умовини ділання в са­мому Львові, Токаржевський просив: 1) вислати старшин до Зимної Води на зустріч його експедиції з вказівками щодо дальшого ведення транспорту і вжиття панцирного потягу; 2) приготовити пляни вивантаження відсічі і здобуття та обсади міста і 3) зладити список домів, що їх мешканців слід арештувати, та список і короткий опис визначних укра­їнських діячів, які не повинні лишитись на волі, а вкінці збірні для полонених і арештованих. Справа польської відсічи була, розуміється, для української команди у Львові тайною" [1].

 

Як бачимо, поляки відразу бралися навести порядок в місті. Натомість українська влада навіть не думала про арешти чи заручництво провідних польських діячів, які не ховалися зі своїм ворожим ставленням до ЗУНР.

 

Начальна команда Галицької Армії також сподівалася під час перемир’я отримати допомогу для Львова. Того ж 17 листопада до Львова приїхала делегація під проводом громадського діяча з Одеси д-ра Івана Луценка, яка обіцяла "широку допомогу, яка поки що орґанізується". Але в Україні розпочалося в ті дні повстання проти гетьмана, тому про реальну допомогу не могло бути мови.

 

"Тоді, коли противник дістав повідомлення про готову допомогу з Перемишля, українці дістали тільки ві­дозви, заклики і рішення наддніпрянських національних установ, з яких могло вийти щось або ніщо. На реалізацію заду­маної допомоги зі східної України треба було ждати так само, як на виконання всяких закликів і приказів української влади в краю. Всі ті наддніпрянські відозви, домагання, теле­грами, обіцянки та роблені надії не поправляли ані дрібки львівської боєвої ситуації, яка тогож дня сильно для україн­ців погіршилась"  – писав О.Кузьма [2]. 

 

Уряд ЗУНР вимагав допомоги для галицької столиці, про зо свідчить і цей наказ:

 

ПРИКАЗ

до всіх державних Комісарів і військових Командантів Західно-Української Народньої Республики.

В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицю нашої держави: Львів.

Хвиля грізна. Всяке отягання наносить нам необчислимі страти.

Щоби здобути Львів, наша армія потрібує нових і значних сил.

Тому приказуємо всім державним комісарям і повітовим військовим командантам під особистою відпові­дальністю негайно зібрали і вислати до Львова всі зайві військові сили.

Найбезпечніше буде, як ті війська прийдуть крізь Личаківську рогачку, а військову команду слід повідо­мити на кілька годин перед приходом війська окремим післанцем.

Ще раз повторяємо: Львів мусить дістати від Вас негайну збройну допомогу!

Львів, дня 18. листопада 1918 р.

Державний Секретар військових справ: Дмитро Вітовський.

Заступник Державного Секретаря внутрішніх справ: Д-р Роман Перфецький".

 

 

 

Дмитро Вітовський

 

 

12 листопада. у польських руках опинились Зимна Вода і Рудне. Того ж дня польське військо зайняло Перемишль. Мости на ріці Сян не вдалося підірвати, тож відкрився шлях на Львів для польської воєнної допомоги.

 

19 листопада з Перемишля вирушило залізницею на допомогу Львову польське військове з’єднання під командуванням підполковника М.Токаржевського. Українські залоги в Судовій Вишні та Городку не змогли перешкодити їх рухові. Жоден міст не був підірваний, а дрібні пошкодження колії поляки швидко усували і під вечір 20 листопада група Токаржевського прибула на Головний двірець. Таким чином поляки отримали значну перевагу над українським військом у Львові.

 

До того бойовий стан польського війська в місті становив  329 офіцерів та 2707 вояків. З Перемишля приїхало 140 офіцерів та 1228 вояків, отже польська бойова сила у Львові зросла у 1,5 рази. Бойовий стан українського війська у Львові налічував на вечір 20 листопада 120 старшин та 3185 стрільців. Поляки мали також перевагу в артилерії  – 18 гармат проти 11 українських.

 

Перебіг тритижневих боїв за Львів та їх наслідки резюмував військовий історик Лев Шанковський у своїй книзі про УГА (Додаток 1).

 

Зранку 21 листопада, після закінчення перемир’я розпочався польський наступ, який мав оточити центральну частину Львова з півночі і півдня. В центрі Львова поляки не проводили того дня великих активних дій, лише пробували атакувати Цитаделю. На півночі, на Підзамчу та Замарстинові польські атаки були відбиті. Натомість з півдня полякам вдалось прорватись до Личакова. Польські загони зайняли Личаківський цвинтар, Личаківську рогатку, Язловецькі казарми та залізничний двірець "Львів-Личаків" (Драматичні події того дня описав О.Кузьма – див. Додаток 2).

 

Це викликало паніку у Начальної команди Галицької армії (НКГА). Командувач українським військом полковник Гнат Стефанів побоював, що поляки наступатимуть далі на Кривчиці, Кайзервальд, Знесіння і замкнуть кільце навколо українських відділів. Тож наказав почати евакуацію з міста.

 

Дехто зі старшин намагався переконати НКГА, що ситуація не є такою грізною, і втрачені позиції на Верхньому Личакові знову були зайняти українським військом.

 

Сотник УГА Мирон Луцький згадував: "Пізним вечером, біля 8 години, поширилися знову тривожні, на жаль, не провірені вісти з фронту про зайняття ворогом личаківської стації і касарень при вулиці св. Петра і Павла. Ці вісти допровадили в Головній Команді, при вже попередній її оцінці безвихідности положення, до заламання рівноваги і до рішення відвороту та здачі Львова.

Це несподіване рішення Головної Команди прийняли всі листопадові бойовики і лицарі, як удар з ясного неба і це викликало отверті вияви негодування і критики. Така реакція вояцтва була підсилена ще й тим, що від пізних вечірних годин, боротьба на загроженому фронті, крім поодиноких стрілів, майже затихла. Були також побоювання, що наглий і неоправданий відступ зі Львова може викликати заламання духа в ці­лому краю.

В цій трагічній хвилині зявився в штабі групи УСС бойовий старшина, поручник Юрко Полянський, командант батерії на Високому Замку, з яким, при однозгідній оцінці ситуації, рішили ми оба ще раз провірити особисто бойове положення на Личакові і на випадок неоправданої три­воги добитися в Головній Команді відкликання наказу про відступ зі столиці.

Удвійку, з кількома стрільцями, ми перейшли попід Високий Замок через Кайзервальд до залізничої стації на Личакові, а в дальшому ході майже до самих касарень при вулиці св. Петра і Павла. На цілому від­тинку було майже спокійно і тільки поодинокі стріли казали нам куди йде лінія фронту. Ми знайшли теж звязок із нашими залогами і ствердили з повною відповідальністю, що залізнича стація і касарні на Личакові знаходяться в наших руках.

По спішному повороті біля 10-ої години з Личакова, ми застали в Головній Команді жалюгідну ситуацію і майже панічний настрій. На­шого звіту про вільний Личаків, ніхто зі штабових старшин не хотів слухати, коли ми представляли катастрофальні наслідки передчаснго відступу, то полк. Стефанів перервав наш звіт і піднесеним голосом заявив, що наказ про відступ вже розісланий бойовим частинам та про зміну не може бути ніякої мови. Штаб Команди виїзджає з міста в 11-тій годині, а залоги всіх бойових відтинків мають розпочати свій відступ о півночі. На місце переходової збірки призначено село Лисиничі.

За хвилину розігралася там незвичайно прикра сцена. До штабу Начальної Команди ввійшов гурт бойових старшин УСС із Цитаделі, на чолі з чет. Ів. Білячем і капеляном о. Ан. Базилевичем та в рішучий спосіб домагалися відкликання неоправданого відступу. Вони заявили, що в порозумінню з командантами інших відтинків рішили остатись на бойовому фронті і дальше боротися. Не легко прийшлося начальникові штабу сот. Горукові втихомирити схвильованих старшин і переконати їх про потребу виконати наказ Головної Команди" [3].

 

Ввечері розпочався відхід українського війська з галицької столиці на Жовкву, Камянку-Струмилову, Винники. Уряд ЗУНР переїхав до Золочева, потім до Тернополя.

 

А зранку 22 листопада поручник Роман Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський підняли на львівській ратуші польський прапор. Багатьох українських діячів, що не встигли евакуюватись, було інтерновано.

 

У північних дільницях міста польські вояки та міське шумовиння організували жидівські погроми, під час яких було вбито 73 мирних мешканців, ще 433 особи важко поранено. Десятки жертв цієї масакри звозили до театру “Колізей” на вул. Сонячній (тепер вул. Куліша).

 

 

НКГА сподівалася, що втрата столиці є тимчасовою, і хоча фронт Галицької Армії оточував Львів з трьох сторін (крім шляху на Перемишль) до травня 1919 року, кілька спроб відбити місто не були успішними.

 

[1]  Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931. – С. 355.

[2]  Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931. – С. 359. 

[3] Луцький М. Останні бої у Львові і відступ 21-го листопада 1918 р. // Українська Галицька Армія: Матеріали до історії. Т. ІІІ. – Вінніпеґ, 1966. – С. 57-58)

 

* * *

Додаток 1

 

Бої у Львові.

 

Бої у Львові, що велись за втримання столиці новопосталої в Галичині української держави в українських руках і тривали три тижні (21 днів), були не тільки першою воєнною операцією Галицької Армії, але з погляду своїх оперативних цілей, були найважливішою в усій польсько-українській війні. Ук­раїнська перемога у Львові, в листопаді 1918 року, мала б була велитенське політичне й стратегічне значення, бо вона б була вирі­шила справу української державности в Галичиніі. Розбиті у Львові польські повстанці, втративши у ньому свою матеріяльну й психоло­гічну базу, навіть, якщо б були уникнули українського полону, то вже не були б здатні до дальшої боротьби і не представляли б для української державности в Галичині жадної небезпеки. Цього значення не мало б було вже здобуття Львова в пізнішому етапі війни, наприклад у січні чи лютому 1919 року, бо тоді існував уже стан польсько-української війни і війська корінної Польщі атакували на кордонах Галичину. Втрата Львова в січні-лютому 1919 року не при­пинила б була б тієї війни, а Польща й далі, з дипломатичною й во­єнною допомогою Франції, була б намагалась здобути Львів і цілу Галичину, що й врешті сталось, коли на польсько-українському побоєвищі з'явилася з Франції польсько-французька армія ген. Галлера.

Перемога над польськими повстанцями у Львові, в листопаді 1918 року, була б остаточна. З цього виникає, що вона була конечністю для молодої української держави в Галичині. Для цієї перемоги по­винні були бути зібрані всі українські сили, що повинні були діяти рішуче й енергійно. В ніякому разі українське командування не могло допустити до упадку Львова, бо цей упадок столиці носив у зародку упадок самої української державности в Галичині.

На жаль, в листопаді 1918 року українські війська у Львові цієї так конечної перемоги над польськими повстанцями не здобули. Нас мало потішає факт, що до цієї української перемоги цілком мало бракувало, бо українська війська у Львові, назагал, виконали свій обов'язок перед Батьківщиною й боролись як леви. Вони навіть не понесли поразки у бою проти польських військ, але залишили Львів на наказ. Дослідник української воєнної історії, який має документи обох сторін, знає тепер, що цей наказ до відходу українських військ зі Львова, в ночі з 21 на 22 листопада, був жахливою помилкою і стався в наслідок непорозуміння, в наслідок хвилевого нервового заломання начального команданта українських військ у Львові, полк. Гната Стефанова і був переведений без порозуміння з урядом і штабом, і всу­переч протестові фронтових старшин. Українські війська, що віді­йшли зі Львова, могли ще й далі втримуватися на своїх позиціях у Львові, а перша допомога для польських повстанців з корінної Польщі, "одсєч" пполк. Токаржевського, не могла ще змінити поло­ження у Львові. Втримавшись у Львові ще впродовж двох тижнів, українське командування могло рахувати на більшу допомогу з краю, з якою можна було приступити до рішальних боїв проти польських військ.

За всяку ціну треба було втримати частину Львова в українських руках, але цього не сталося. Деякі польські мемуаристи люблять хвалитися, що українців зі Львова вигнали польські "жінки й діти", а в інших випадках говориться ще про "львівських батярів", що нібито перевищали боєздатністю українських вояків на ціле небо. Об'єктив­ний воєнний історик, приглянувшись до окремих боїв у Львові, від­повість, що обі сторони диспонували рівнорядним вояком. Численні польські атаки на Цитаделю, казарми Фердинанда чи будинок Сойму заломлювались в огні української оборони. Так само заломлювались в огні польської оборони українські атаки на Кадетську школу. Польська сторона мала тільки ту перевагу, що мала значну кількість стар­шин, чого не мали українці, а теж польські повстанці мали широку підтримку з боку місцевого польського населення, яке виявило було патріотичний фанатизм, безмежну волю до перемоги й безприкладну посвяту для справи. Цієї співпраці з цивільним населенням, по укра­їнському боці, не було і ніхто її не організував, тим самим віддаючи психологічну перевагу в руки польських повстанців.

І ще один психологічний чинник заважив у боях у Львові. Укра­їнська сторона, що так скажемо, вела війну „в рукавичках". Не зва­жаючи на воєнні акти з боку польського цивільного населення, ніхто з українського боку не подбав, щоб згідно з воєнним законом взяті закладників з-поміж цивільного населення, які б відповідали за ворожі воєнні акти, незгідні з воєнним законом. Тим часом, поляки, тільки що здобули будинки св. Юра, проголосили всіх його мешканців закладниками. І в своїй пропаганді проти українців на терені корінної Польщі поляки розповідали про страхітливі жахіття, що їх, нібито, українці стосували у відношенні до польського цивільного населення. Цю свою неперебарчиву пропаганду жахіть мусіли відкликати самі поляки, після здобуття Львова, стверджуючи у воєнному комунікаті з дня 22 листопада 1918 року, що "поголоски про вішання й морди польського населення з боку військових українських відділів вияви­лися неправдивими". Тим часом, на польському боці, траплялися розстріли українців, а грабунки й тероризація були на денному по­рядку.  Польські повстанці зрозуміли від самого початку, що між поляками й українцями ведеться війна, що її виграє, під кожним оглядом, сильніша сторона, коли українці трактували польське повстання у Львові, як якесь переходове непорозуміння, яке можна усунути переговорами й перемир'ями з противною стороною. Оці перемир'я, справді, укладано часто, але польська сторона завжди їх використо­вувала для своїх воєнних цілей.

Ніколи ситуація українських військ у Львові не була безнадійною. Вона не була безнадійною навіть упродовж перших днів боїв, коли бойовий стан української залоги зменшився до 648 старшин і вояків і польські повстанці мали перевагу в числі вояцтва, озброєнні й бойовій ініціятиві. Після приїзду УСС в дні 3.ХІ. і не зважаючи на їх невдачні наступи на головну залізничну станцію, стан обох сторін вирівнявся і з цього часу, аж до кінця, положення у Львові мало тенденції розвиватися в українську користь...

В першому періоді, до дня 9.ХІ. включно, оперативну ініціятиву мають польські повстанці. Вони жваво атакують, намагаючись викинути українців з міста. Найбільшим їх досягненням, у цьому періоді, є здо­буття товарної й особової головної залізничної станції. Тут помстилася разюча помилка організаторів Листопадового перевороту, які, плянуючи обсаду Львова, призначили на залізничну головну станцію зовсім малу залогу. Ця мала залога, не маючи зв'язку з командою й не орієнтуючись у положенні, сама покинула станцію, яку поляки зайняли під час "перемир'я". Військовий матеріял, здобутий у чис­ленних магазинах і складах на товарній станції, уможливив полякам значно збільшити свій бойовий стан, а посідання станції уможливлю­вало зв'язок на захід, який особливо придався тоді, коли "одсєч" пполк. Токаржевського приїхала з Перемишля просто на головну залізничну станцію у Львові.

 

Бій за головний двірець  Львова. Тогочасний рисунок.

 

Упадок залізничної станції вирішив майбутній упадок самого Львова. Українське командування не вміло зорганізувати операції, яка б привела до її здобуття. Наступи УСС на неї не вдалися двічі: перший наступ УСС закінчився здобуттям станції, але одночасно втра­тою її в наслідок підступних махінацій польської сторони, що почала була "переговори". Другий наступ не вдався тому, що був нефахово ведений старшиною, який не мав потрібного бойового досвіду. Причиною цього нефахового керівництва був факт, що деякі стрі­лецькі старшини "революційно" усунули фахового старшину, сотн. Осипа Микитку, від командування куренем, мовляв, він був, нібито, "австрофілом". Це непотрібне політиканство, очевидно, причини­лося до невдачі. Причиною невдачі був теж факт, що по приїзді до Львова легіону УСС з Буковини, його наказом тодішньої укра­їнської команди було поділено й частину леґіону УСС, під командою сотн. Букшованого. призначено на Цитаделю. Сьогодні не важко ствердити, що наступ цілого леґіону УСС на головну станцію, під проводом сотн. Осипа Микитки або сотн. Осипа Букшованого, був би мав успіх, який мав би вирішальне значення для дальших боїв за Львів.

Польська оперативна ініціятива заламалась дня 9.ХІ. в наслідок невдачних польських наступів у центрі міста, зокрема наступу на будинок Сойму, який цілком заломався в огні української оборони, завдаючи полякам великі втрати. З цього часу, поляки вже не про­бували великими фронтальними наступами шукати вирішення в бо­ротьбі проти українців.

У другому періоді, в якому українськими військами командує полк. Гнат Стефанів, оперативну ініціятиву переймають українські війська. Вони завзято атакують противника на обох крилах фронту.

Атаки на лівому крилі, на Кадетську школу, що були конечні для скорочення фронту, не принесли успіху. Для здобуття цього об'єкту потрібно було більшої кількости військ, як було вжито, а теж потрібно було тяжкої артилерії, яку вже давно до Львова прислати були по­винні українські запільні команди. В існуючих умовах, слабими си­лами й без тяжкої артилерії, українські війська Кадетської школи не могли здобути.

Атаки на правому крилі, головно на Клепарові й Замарстинові, мали успіх. Поява наддніпрянських вояків із Загону ім. Івана Ґонти, під командою от. Андрія Долуда, спричинила була паніку серед поль­ського населення на Замарстинові й повне заломання настроїв. У зв'язку з цим фактом насувається питання, чому не використано засобу психологічної війни, і в Золочеві або Тернополі не організо­вано загонів вояцтва в російських уніформах (магазини в Радивилові були повні цього добра) та не післано їх до Львова, щоб перед польським населенням вдавали наддніпрянську допомогу для українських військ, якої так панічно польське населення боялося.

Після прибуття "одсечі" пполк. Токаржевського, поляки органі­зували велику наступальну операцію в дні 21 листопада. На правому крилі, на півночі фронту, наступи польських військ не мали наймен­шого успіху. Зате вони мали цей успіх на лівому крилі, на південному фронті, де зуміли просунутись аж до Личакова. Цей рух противника на південь викликав був розгублення в Начальній Команді, в наслідок якого видано наказ до відвороту українських військ зі Львова. Цей відворот відбувся в зразковому порядку й війська, що уступили зі Львова, відразу створили під Львовом бойовий фронт, не дозволяючи польським військам далі посунутися на схід. Але, здобуваючи Львів, противник накинув теж українській стороні дальшу стратегію у поль­сько-українській війні. Вийшовши зі Львова, українська армія загрязла в позиційну війну проти польської армії, ставлячи собі завдання відбиття Львова, яке, до речі, уважалось престижовим завданням для української армії. Таким чином, українська армія зреклась можливостей ведення зачіпно-маневрової війни на крилах наступаю­чих польських військ на Галичину, що могло принести перемогу, зо­крема тоді, як в наслідок цих дій впав би Перемишль. Майбутнє по­казало, що війни проти польської агресії не можна було виграти за­собами позиційної війни, ані теж вломами в позиції противника. Накидаючи позиційну боротьбу за Львів, польська армія накинула укра­їнській армії стратегію, яка була їй дуже вигідна, бо Львова було легко боронити, а важко на нього наступати і боротьба за Львів від­вертала увагу української сторони від цих оперативних цілей, які дійсно треба було осягнути в польсько-українській війні.

 

(Шанковський Л. Українська Галицька Армія: воєнно-історична студія. – Львів, 1999. –  С. 104-109)

 

 

Додаток 2

 

ЗУСТРІЧА ДВОХ НЕРІВНИХ СИЛ

 

Польський загальний наступ. — Відбитий удар на півночі. — Крівава демонстрація в центрі. — Надзвичайний поль­ський успіх на півдні. — Упадок Личакова і втрата 6 гармат. — Невдачні спроби відобрати Личаків. — Полк. Стефанів рішається на евакуацію Львова — Чи ситуація на Ли­чакові поправилася? — Спізнені мирові спроби. — Нові алярми. — Виїзд цивільного уряду. — Критична ситуація на польському боці і припинення наступу. — Хиби україн­ського військового проводу.

 

Настав переломовий день 21. листопада. З хвилиною, як на львівському ратуші вибила 6 година рано, скінчилось примиря і на цілому фронті закипіла завзята боротьба. Загреміли з обох сторін гармати і противник розпочав заздале­гідь підготований загальний наступ.

Плян польського наступу дасться коротко означити так: при енерґійній демонстрації в центрі фронту одночасний атак на обох крилах з метою окруження. 1) Окруживши Львів, поляки хотіли розправитись одночасно з українським вій­ськом і з українськими політичними діячами. Польський про­від був певний, що якби цей плян удався, булаб зліквідована не тільки українська держава, але й цілий український рух взагалі був би лишився без керманичів. На фронтовий атак, яким був би удар на центр міста, польська сторона не зважилась, знаючи, що це коштувалоб величезні жертви і могло би скінчитися невдачно.

Команду над польськими обєднаними силами, львівськими і перемиськими, обняв пплк. Токаржевский. На основі оперативного пляну ділились вони на чотири ґрупи, з яких дві крилові мали наступати, а дві середущі вести демонстра­ційну акцію. Головне завдання припало ґрупі південній під командою кпт. Борути. Була вона найсильніша і складалась із залоги двох відтинків ("Школи Сєнкевича" і "Дому техніків") та перемиських відділів, а саме одного куріня 5 п. лєґіоністів, ярославської сотні, старшинської лєґії, батерії пільної артилерії та майже цілої кавалерії. Завданням цієї ґрупи було опанувати Гору Яцка і полудневу частину Львова та посунутись на Личаків. Рівномірно з південною ґрупою мала ділати кавалерія, забезпечуючи її перед евентуальною небезпекою зізовні, та виступити за Личаківською рогачкою, в околицях Лисинич і Кривчич.

Північна ґрупа під командою пор. Сікорського складалася із львівських відділів, що билися досі на Замарстинові, Жовківськім і Клепарові, батерії пільної артилерії, а з перемиських відділів – сотні 10 п. піхоти, чети саперів, чети гавбиць і двох кавалерійських стеж. Ця ґрупа мала зайняти Підзамче і Високий Замок, а відтіля замкнути окружуючий перстень на Личакові.

В склад одної демонстраційної ґрупи під командою пор. Помян-Цєнського ввійшли залоги відтинка "Школа Конарського" й одна батерія пільної артилерії.

Друга демонстраційна ґрупа „Цитаделі" під командою кпт. Тшесньовського, зложена із залоги відтинка "Марії Магдалини", батерії пільної артилерії, одної гавбиці, одного міномету і чети 8 п. піхоти, мала цернувати Цитаделю від вулиць Коперника, Пелчинської і Супінського.

Як запас оставалась на головнім двірці залога цього відтинку під командою кпт. Пєрацкого.

Акцію піхоти мали спомагати артилерія, панцирні по­тяги, панцирний самохід і літаки. Два перемиські панцирні потяги (в дійсности ділав тільки один) мали співділати в північною ґрупою при зайнятті Підзамча, львівський панцирний потяг мав зайняти Сихів і оперувати з напрямі Старого Села.

Після опанування Підзамча панцирні потяги на цій лінії мали розділитись і один забезпечив би шлях на Підбірці та даль­ше на схід, а другий зайняв би двірець Личаків і посунувся би в сторону Винник. Панцирний самохід мав співділати зі середущою ґрупою при здобуванні середини міста. Літаки дістали завдання співділати при здобуванні Гори Яцка і Ви­сокого Замку та бомбардувати український відворот.

У другій фазі наступу мав іти концентричний атак на середину міста.

Енергійна діяльність на всіх польських відтинках при сильній канонаді численної артилерії і поява панцирного по­тягу коло Клепарова дали українцям відразу до зрозуміння, в чому діло. Польську панцирку, що підкрадалася високим залізнодорожним насипом, українці привитали таким гураґаном гарматнього і крісового вогню, що вона, ушкоджена, при­пинилась незабаром біля млина Домса.

Українська Начальна Команда видала приказ:

Пор. інж. Шухевич! Висадити залізнодорожний міст білія Місіонарської площі.

полк. Стефанів.

Цього приказу не довелось виконати, бо екразит, який був до розпорядження, показався нездалим. Зате успішними були стріли українських гавбиць з Високого Замку, що пражили разпораз панцирку з близької віддалі ґранатами. Командант її кпт. Гіцкевіч упав тяжко ранений і панцирка завернула в сторону Клепарова.

 

Польське панцирне авто, підбите українцями

 

 

На північному крилі боєвого фронту противник, як ствердили українські стежі, розташовував цілу ніч свої сили і без огляду на обовязуюче примиря захопив великий терен між Замарстиновом і Жовківською рогачкою, відтинаючи українську позицію в Різні від Підзамча. Щоби викинути звідси противника, команда ґрупи Підзамче перейшла точно в 6 год. рано перша до наступу. Початок зробила залога різні під командою чет. Гачкевича, атакуючи ворога, що окружив її півколесом. Згодом перейшли до наступу дві сотні УСС. на фронті від жовківської рогачки до Замарстинівської вулиці, зміцнені козаками з відділу Долуда. Два українські скоростріли з даху 2-поверхового дому на розі вулиць Зборовських і Мартина засипали вогнем польські зади і при бра­вурному співділанні атакуючих частин викликали між польськими рядами паніку. Вони швидко покинули зайнятий те­рен і завернули на далекі замарстинівські периферії, лиша­ючи багато вбитих і ранених. Звідтам острілювали тільки артилеріею Підзамче.

Коло 11 години розпочався сильний польський наступ, спрямований головно в район між вулицями Замарстннівською і Мартина, одначе стрінувся з завзятим відпорем українських сил і зовсім не осягнув наміченої ціли. Противник суятився тільки у вуличках і городах замарстинівського передмістя, непокоєний збоку українським вогнем з різні. Безуспішна була також акція кпт. Віктора, що пробував атакувати від Голоска Вел. українську позицію у Збоїсках.

Коло 3 год. противник перейшов на цілій лінії знову до наступу. На вулиці Круля Яна прийшло до крівавого бою на штики і третя сотня УСС-ів потерпіла доволі значні страти (7 убитих, між ними вістун Собчак). Тимчасом польський лі­так кидав бомби на українські скоростріли і мостовий при­чілок на Знесінню, не роблячи помітної шкоди. Так само не грізна була також польська артилерія, що густим вогнем острілювала українські позиції до самого вечера. Остаточно українці виперлли противника, не вважачи на його гостру активність, на попередні позиції.

Взагалі наступ польської північної ґрупи на Підзамче і Високий Замок з великим технічним апаратом, панцирками, літаками, артилєрією і саперами не вдався, хоча бої були дуже завзяті і тревали до пізної ночі. Польська панцирка, що мала спомагати пробоеву акцію, маневрували тільки біля Клепарова і хоча мости були ненарушені, держалася весь час у приличній віддалі від Підзамча.

Демонстраційна акція польських середущих ґруп також, не мала ніякого успіху. З гори св. Юра поляки кинули на касарню Фердинанда кільканацять мін, але без ніякої користи. Українські міномети відповідали їм гідно. На вул. Городецькій розсаджено канал, щоб унеможливити повторення, замаху па цю касарню, який поляки приготовляли каналом з горішньої Городецької вулиці (польський замах зовсім не удався, хоча польські публікації подають інакше, а навіть впевнюють про здобуття касарні).

 

 

Коло Цитаделі противник спробував самочинно перейти, від демонстрації до справжнього наступу. Однак атак кпт. Тшесньовського, взятий в концентричний вогонь українських, скорострілів, заломився зі стратою 30 людей, що остались на узбічах цієї української твердині. Не поміг атакуючим скоростріл, уміщений на вежі костела Марії Маґдалини. Українська артилєрія збила його разом з вежою.

 

Головний корпус львівської цитаделі. Під "косметичним" тиньком ще можна роздивитись сліди від польських шрапнелів 1918 року.

 

 

Зате надзвичайні наслідки мав головний польський на­ступ, ведений південною ґрупою. Маючи Стрийський парк і Перзенківку в своїх руках, поляки виринули відразу на Снопкові біля Сихівської рогачки, займаючи цегельні по обох боках гостинця. Звернені проти них дві українські чети в силі 75 людей не могли припинити цієї окрилюючої акції, що пер­ла на Погулянку і Пасіки. Українці поступились в сторону міста і зайняли сильне становище при водотягових збірниках. перед рогачкою. Проти них зайняла боєву позицію ярославська сотня, а решта поляків пішла дальше. Панцирний по­тяг посувався в сторону Сихова, а піхота з кавалерією зайняла без бою Погулянку, звідки одна частина з кавалериста­ми пішла на касарні кавалерії за Личаківською рогачкою, а друга звернулась на личаківський цвинтар, щоби відтіля опанувати касарні 19 п. стрільців при вул. св. Петра.

Нагла і несподівана поява поляків на цвинтарі, що споза гробівців і хрестів почали стріляти просто у вікна і на подвіря касарні, викликала серед української залоги паніку. Командант касарні чет. Караван стратив голову і не знав, що робити. Тільки частина залоги під командою кількох старшин кинулася швидко до оборони загроженої касарні, зай­маючи у вікнах і на стриху оборонні становища, а решта з чет. Караваном подалася через Погулянку в сторону Винник.

Тимчасом інша польська ґрупа підійшла лісом, корчами і ярами під уланські касарні за личаківською рогачкою. В цих касарнях, на половину спалених ще на початку сві­тової війни, був тепер кінський шпиталь, а в ньому кількадесять хорих коней. Крім того містився тут відділ кінної поліції. Українська залога складалася із 30 людей, на половину вояків 19 п. стрільців і омундурованих студентів добровольців, що робили службу також на рогачці.

Ледви стало свитати, як там счинився алярм з причини польського наступу. Польські вояки в залізних шоломах заатакували касарні одночасно з двох сторін зі сумежних лісів: під півдня і від сходу (бувшого бровару Ґрунда). Невеличка українська залога ставила завзятий опір, відбиваючи до полудня три польські наступи, хоча командант касарень, пор. Галушка щез зараз на самому початку. В тім часі поляки зайняли рогачку й окружили касарні зі всіх сторін, не могучи їх приступом здобути. Боротьба за цю позицію тревала. з короткими перервами до полудня. Тимчасом було відомим, що інший відділ поляків зайняв личаківський дворець. Не бачучи іншого виходу, знеможена залога касарень, ослаблена втратами, вкінці піддалася. Вже після здачі поляки привитали українських вояків крісовим вогнем, наслідком чого 15 було тяжче або лекше ранених.

За личаківською рогачкою стояло 6 українських гавбиць: чотири праворуч гостинця, за двірцем, а дві ліворуч, на Ялівці. Командант цієї артилерії був цілковито здезоріентований щодо ситуації по ворожому боці. Безпосереднього телефонічного звязку з Начальною Командою не було, бо дріт був перерваний, а зрештою вона сама не знала правдивого напряму польського наступу. В результаті українська артилєрія за личаківською рогачкою стріляла того дня дальше як перед примирям, а саме на головний дворець, Копиткове, школу   Сенкевича,  Вулецькі  касарні,   кадетську  школу, Стрийський парк. Від рана минулося вже які дві сотки набоїв.

"Аж тут несподівано — оповідає командант цієї арти­лерії у своїх споминах — залопотіли стріли від сторони ліса і з уланських касарень прибіг хтось з вісткою, що поляки наступають з ліса коло Ґрунда. Як вони там взялись на на­ших задах і яким чудом обійшли наше ліве крило, годі було зрозуміти. Не було часу довго над тим роздумувати, бо вже й в Личаківському парку озвалися крісові і машинові стріли. Загули два, три гарматні стріли нашої лівої чети. І тут надбіг підхорунжий М. з повідомленням, що його дві гавбиці попали в руки ворога. Деж наша охорона гармат? Де дівся командант рогачки пор. Галушка? Ми ладилися привитати ворога гаківцем, але касарні і доми заступали поле вистрілу. Попри це ще донесено, що українці з Винник і бровару Ґрунда наспівають на підмогу. Краще зовсім не стріляти як попасати у своїх.

Ще ніхто не здавав собі справи, що цей випадок рішає про долю Львова. Хлопці похапали кріси, кількох виправле­но на стежу. Чекаємо на прояснення. За нами по ярах зі сто­рони Винник снуються якісь люди, лопотять стріли. Це мабуть наші з підмогою (Була це акція невеличкого українського відділу чет. Калиновича, висланого ще попереднього дня з Народного Дому за личаківську рогачку, щоби забезпечити і держати дорогу зі Львова до Винник. Цей деташований відділ обганявся тепер якийсь час перед поляками, аж сполудня, чуючись окруженим, продерся кривчицьким лісом на горішній Личаків, де розбили його поляки, а сам командант дістався в полон). Коло Личаківського двірця грає скорозстріл, ба впало кілька ручних ґранат. Аж тут надбігає командант двірця, чет. Губіцький, зі сумною вісткою, що дворець саме зайняли поляки.

З огляду на брак муніції (вона находилась у ваґонах на двірці) і брак коней я рішив оставити гармати. Наприхапці забрали хлопці всі круговиди з мірників і розпочали відворот. Малими гуртками поволи перекрадалися серед свисту куль в сторону Кривчич і Підборець".

 

  Личаківський двірець після Першої світової війни

 

Щож сталося на личаківському двірці? Невеличку залогу цієї позиції творили вояки з 19 п. стрільців. Від самого рана польська артилерія острілювала дворець і батерію, що стояла сто кроків дальше на схід. В часі цього острілу на двірці йшла нормальна служба, з маґазинів видавано муніцію, по яку приїздили з міста, а навіть харчі (бараболю). На жаль, командант двірця чет. Губіцький подівся десь зараз після перших ворожих стрілів, а його заступник, чет. Лотоцький так представляє дальшу ситуацію:

"Телефонічний звязок з касарнею 19 п. стрільців і з Народнім Домом був перерваний і нізвідки не було ніяких приказів ані вияснень щодо ситуації. А від уланських касарень за рогачкою доносилась гостра крісова пальба. Нараз чую стріли з Личаківського парку (положеного напроти двірця, яких двіста метрів на південь), а згодом бачу кількох вояків, що ховаючись поза дерева, наближилися до Личаківської вулиці. Невже це наші? Але в нашу сторону починають свистіти кулі. Щоби впевнитись, хто це, висилаю до парку стежу, зложену з одного вістуна і трьох стрільців. Незабаром вони й виринули в парку. Гримнули ворожі стріли і наш вістун паде на землю, а решта стежі пішла в розтіч. Кулі почали бити в дах двірця, в парку лопотів ворожий скоростріл і ми станули до оборони. Я наказав розстрільну попід горбок, фронтом до парку. Обосторонній остріл тревав з пів години. Нараз дістаємо крісовий вогонь з лівого боку, від рогачки. Мої хлопці позривались і назад, на стацію. Зайняли позицію за ваґонами, але й тут не були безпечні. Ворожий скоростріл сипнув вогнем від сходу здовш шин і яких десять наших вояків повалилось на землю, убиті або ранені. Ми бачили польських вояків, як заходили нас з двох боків: від парку і від Кривчич. Що сталося з нашою артилерію, ми не знали. Вона мовчала. Прибігло до мене кількох вояків і з жахом питають, що робити. А тимчасом бачу, як решта моєї залоги розбігається і поза ваґонами та маґазинами шукає відвороту до міста. Моє положення було безнадійне і я також подався крізь паркан, дроти і яруги поза доми і городи до міста. Здалека чув, як поляки з криком "гурра" зайняли дворець.

Дістаюся на якусь вулицю, мабуть Крупярську, хочу вийти на вулицю Личаківську, але звідси посипались на мене стріли. Коло церкви св. Петра і Павла на цілу ширину Личаківської вулиці ступає густа польська розстрільна з крісами готовими до стрілу. Значить, горішній Личаків був уже цілий в руках поляків. За пів години я був у Народнім Домі і доніс про все головній команді".

І так на протязі чотирьох годин довершилася траґедія столиці української держави. Львів був відрізаний уже від сходу, тратячи останню комунікацію з краєм. Вправді лишалось ще Жовківське передмістя з гостинцем на північ і залізнодорожною лінією з Підзамча на схід, одначе з ґеоґрафічних оглядів ця комунікація не могла грати більшої ролі. До того жовківський гостинець був загрожений близьким сусідством польської позиції в Замарстинові.

Українська воєнна ситуація у Львові була в цьому моменті катастрофальна. Надії на визначну допомогу з краю завели. Невеличкий відділ зі Золочена, що прибув до Підборець (була це вислана наперед охорона батерії, що під командою от. Воєвідки вирушила зі Золочева й находилася тогож дня в Краснім, але під Львів на час не прибула) і 30 молодих рекрутів з Перемишлян, з якими не знати було що робити (передано їх до санітарної служби у військовому шпиталі), були іронією солідарности і почуття обовязків українського народу супроти своєї батьківщини в часі найбільшої небезпеки. На цілому фронті кіпила дальша боротьба і катастрофа могла кожної хвилі прийняти ще більші розміри.

Особливо грізна була українська ситуація наслідком утрати більшої половини артилєрії. Про такий несподіваний і надзвичайний успіх поляки навіть не мріяли. Помогла їм сама українська команда, концентруючи за личаківською рогачкою шість гавбиць без достаточної піхотної охорони. Проти польської артилєрії, що греміла тогож дня з 18 гармат, пять осталих українських пушок представляло вже зникаючу силу. Три полеві канони на Цитаделі були всеціло зайняті відбиванням льокального ворожого наступу і на проломаний фронт на півдні та на сході не могли звернути як слід уваги. Осталася замкова батерія, але вона мусіла спершу пильну­вати польської панцирки біля Клепарова, а коли її приборкала, мала важке поділене завдання.

 

  95 років тому на Цитаделі стояли три українські польові "канони".

 

 

Поляки уставили спеціяльно проти неї в ліску на Янівськім чотири гавбиці, які з цілою форсою вогня вдарили на дві українські гармати, що стояли зовсім отверто. Прийшлось боротися на дві сторони. Одна гавбиця била безнастанно в Стрийський парк, звідки йшов польський наступ на гору Яцка, а друга відповідала ворожій батерії на Янівськім. Та було ясно, що українська 2-гарматня батерія мусить скоро улягти перевазі 4 польських гармат. Вже на самому початку двобою українська батерійна обслуга мала одного вбитого і 8 ранених. Опісля цілий день оставала батерія під пильною ворожою контролею і острілом, так, що годі було не то стріляти з позиції, але навіть витягнути гармати зі становищ, щоби змінити місце (Із записника гарматчика. Календар "Червоної Калини", 1922).

Таким чином численна польська артилєрія була попросту без противника.

Щоб ратувати ситуацію на Личакові, команда українських військ висилає такий телєґрафічний приказ:

Військова команда у Винниках. Вислати три сотні на Личаків і прогнати звідтам ворога.

21. XI. год. 10.45.      Полк. Стефанів.

Минули дві години, які не принесли ніякої зміни. Вправді з Винник вирушили в сторону Львова дві сотні добровольців, що прибули були попереднього дня з Жовкви, але далеко не зайшли. Біля Чортівської скали ждала на них засідка. Поль­ська кавалерія, що оперувала в околиці Маріївки, під засло­ною залізничого насипу наготовила на похідні чвірки жовківських добровольців два скоростріли. Вивязалася з обох сторін довша стрілянина, після якої противник сховався в ліс, все таки здержавши на кілька годин похід винницької допомоги. Командант її львівського терену зовсім не знав і щойно під вечір зайняв бровар Ґрунда та обсадив залізничий шлях.

Щоб не пустити поляків у місто, замкнено в полуднє кінною поліцією Личаківську вулицю коло церкви св. Петра, і Павла, відкинувши поляків в сторону рогачки. Таким чином боєвий фронт ішов від касарень 19 п. стрільців вулицею св. Петра поперек Личакова до вул. Крупярської. Терен на північ від личаківського двірця був ще вільний.

А команді ґрупи Личаків, що самовільно "перенеслася" з частиною 19 п. стрільців до Винник, вислано такий приказ:

"Всіми силами, якими тільки розпоряджаєте, вдарити в напрямі личаківської рогачки й очистити личаківську дорогу.

21/ХІ. год. 12 м. 50.  

вз. Букшований сот. УСС.

Рішено скомбінувати наступ на личаківську рогачку з двох сторін: від Винник і з міста. Основою міської ґрупи стала "пробоєва сотня" пор. Черевка в силі 40 людей, яких уживано досі до спеціяльних завдань у місті. Цим разом скріплено її трохи добровольцями і в силі, що доходила до 50 людей, вислано на Личаків. Ярами і дебрами біля т. зв. Кайзервальду підсунулась вона під сам личаківський дворець, але не могла нічого вдіяти з огляду на сильну з природи польську позицію. Що більше, поляки, діставши допомогу, вислали стежі в напрямі Знесіння.

Тоді з Начальної Команди вийшов такий приказ:

Команда Підзамча.

Польські відділи прямують з личаківського двірця через Знесіння на Підзамче. Всі сили, якими розпоряджаєте, вислати проти них і відбити.

21/ХІ. год. 1. м. 45.    Полк. Стефанів

Був це найкритичніший для українців момент цього дня. Противник намагався стягнути оба кінцеві крила свого фронту довкола міста разом і замкнути свій окрилюючий перстень на Підзамчу. Не могучи зробити цього від півночі, пробував осягнути свою ціль від сходу.

 

  Двірець Підзамче. 1912

 

Командант ґрупи Підзамче, пор. Носковський вислав на Личаків одну чету УСС-ів з підхорунжими Кашубою і Шереметою. Чета вийшла зпід Замку вулицею Войтіха і крізь Кайзервальд підійшла аж під залізничий шлях на Личакові. До самого двірця не дійшла, бо дістала сильний ворожий огонь і з двірця і з Личаківського парку. Тому вкопалася на другому боці залізничого шляху і тут пролежала до 8 год. вечером, чекаючи на український наступ від Винник.

На жаль Винники цього дня цілковито не дописали. У хвилі, коли рішалась доля українського Львова, ні командант розбитої ґрупи Личаків, чет. Караван, що схоронився до Винник, ні інший місцевий старшина не зорґанізував та не перевів допомоги для головної команди, щоб ратувати втрачену позицію, хоча людського матеріялу у Винниках дещо було (Тудиж подалася частина залоги касарень 19 п. стрільців). А преці основа до успішного протинаступу з Винник була покладена, під личаківським двірцем засіли українські відділи і тільки треба було смілого, енергійного удару від Винник, щоби зліквідувати противника в цих сторонах.

Організаційні хиби Начальної Команда не виступили ніколи так сильно на яву, як 21. листопада. Недостача справжнього оперативного штабу і концентрація стратегічного проводу в одній особі команданта могли вистарчити тоді, коли ініціятива виходила від нього. Тоді невдача операції в одному відтинку не стягала бодай негайної катастрофи на цілий фронт. Інакша була справа, коди противник заскочив Начальну Команду наступом і то на цілому фронті. Тоді треба було бути дуже здібним тактиком, щоб самому вибрати влучні протиміри, або мати доброго шефа штабу до помочі, бо часто один промах команданта, подиктований зденервуванням, хибним розумінням ситуації або фальшивим звідомленням, рішає про вислід цілої кампанії. Полк. Стефанів був, як відомо, занадто ексклюзивний, шефа штабу не мав і взагалі ніякого співділання в командуванні не хотів знати. Прикази видавав звичайно без попереднього обміркування з кимось другим, пляни укладав сам і на швидку руку а то майже на коліні, так, що крім нього ніхто більше не знав його намірів. У критичних моментах така самодержна тактика головного команданта, оскільки він не є першорядним стратеґічним талантом, являється дуже ризиковною і небезпечною.

 

Полковник Гнат Степанів

 

 

Полк. Стефанів переживав 21. листопада від самого ранка такі критичні моменти, спершу з огляду на ситуацію на пів­ночі, опісля на сході. Грізну ситуацію на Личакові приймав до відома сам один, сам один пробував її зліквідувати, не вислухавши нічийого голосу а навіть не перевіривши алярмуючих донесень як слід, А коли в полуднє ситуація на Личакові була того роду, що противник зайняв залізничий дворець і намагався посунутись в напрямі Знесіння, полк. Стефанів рішився на дуже важний і далекосяглий крок: евакуацію цілого українського Львова. А що був свідомий величезної далекосяглости свого рішення, цим разом відповідальність за цей стратегічний крок розложив на колектив. Він скликав у Начальній Команді воєнну раду при участи також от. Ґорука, сот. Букшованого та ще кількох старшин, що були під рукою. З огляду на грізну ситуацію на Личакові всі згодились на плян полк. Стефанова. Розуміється, про якусь плянову евакуацію матеріяльних засобів не могло бути й мови, на це було вже за пізно, отже він рішився вивести зі Львова бодай український уряд і українське військо.

Про критичне положення українського фронту цивільна влада до цієї пори не знала. Перед полуднем відбулося ще 2-годинне засідання Української Національної Ради, на якому преспокійно раджено над проектом закону про судівництво й ухвалено задержати покищо всі австрійські закони й розпорядки, приноровлюючи їх для охорони прав і інтересів Західно-Української Народньої Республики. Опісля прийнято до відома звідомлення д-ра Ганкевича про вчорашнє розбиття мирових переговорів з подяками та рішено передати Державному Секретаріятові лист ґр. Скарбка, що приїхав до Львова разом з Токаржевським і іменем Ліквідаційної Комісії хотів продовжувати мирові переговори. Рішено також на домагання головної військової команди видати до народу відозву "До зброї!" Була це нова спроба військової влади стягнути з краю більші збройні сили тоді, коли прикази до військових команд у краю не принесли бажаного успіху. Дискутовано навіть над тим, до кого головно апелювати в цій відозві, до інтелігенції чи до широких робучих мас. Рішено закликати до зброї все українське громадянство.

Засідання Національної Ради скінчилося пів до 1-ої в полуднє, тоді, коли Львів був уже відрізаний поляками від сходу. Коло години пів до 2-ої попол. зібрався Державний Секретаріят на спільне засідання з Національною Радою. Та заки воно зачалось, прийшла грізна несподіванка — повідомлення головної військової команди, що воєнна ситуація вимагав того, щоб український уряд виїхав негайно зі Львова. Для представників цивільної влади, які досі не мали поняття про грізне положення й знали тільки, що поляки наступають, повідомлення військової влади було справжнім ударом грому.

Голова державних секретарів д-р Кость Левицький зажадав потвердження цієї вістки самим командантом, полк. Стефановом. Тоді прийшло до нього двох старшин, які на доручення головного команданта заявили, що воєнна ситуація у Львові є для українців дуже критична, поляки дістали кілька тисяч свіжого війська, українцям грозить цілковите окруження і тому вони мусять покинути місто, а в першій лінії мусить це зробити Державний Секретаріят.

Наслідком такої заяви державним секретарям не оставалось нічого іншого, тільки послухати військової команди. До виїзду були приневолені також члени Національної Ради, щоби після виходу зі Львова творити українську державу в краю. Тоді заступник голови Національної Ради д-р Л.Ганкевич звернув увагу присутніх, що хтось з українських провідних людей повинен остатись у Львові для охорони українського населення, полишеного на поталу хвилевих, як усім здавалось, переможців. До цієї місії зголосились добровільно сам д-р Ганкевич і д-р В.Охримович.

А тимчасом д-р Кость Левицький пішов ще до Начальної Команди поговорити особисто з полк. Стефановом. Цей заявив йому тепер устно, що з огляду на грізну ситуацію він зі стратеґічних мотивів рішив вийти зі всім українським військом зі Львова. Не може допустити до того, щоби противник знищив осередок української армії. Тому зажадав також, щоб і державні секретарі виїхали в найближчих годинах зі Львова і в тій ціли дає їм до розпорядження потрібні авта.

— Може ще так зле не є — говорив д-р Кость-Левицький — може ситуація ще дасться направити... Треба перевірити ще раз ситуацію, бо це дуже важний крок, на який військова команда рішається.

Тоді в команді сказали урядові стриматися ще на дві години, аж справді виясниться ситуація.

Саме тоді прийшла з Личакова вість, що від Винник чути український наступ. Ведений був, що правда, малими силами і дуже осторожно, щоби на карки українців не впала польська кавалєрія, але все таки збентежив противника. Успіх був такий, що противник, боячись відрізання від своєї бази на півдні, не тільки занехав свій натиск з Личакова на Знесіння, але й подався в сторону Пасік, так, що личаківська рогачка лишилася зовсім вільна. Факт, про який в Начальній Команді довгий час не знали, а як довідались, то не хотіли вірити.

На всякий випадок виготовлено плян військової евакуації та прикази для фронтових відтинків. Година виходу зі Львова лишилась не означена.

Тимчасом рішено держатись останками сил і вислано на всі позиції відповідні прикази. Тліла ще іскорка надії на ратунок, може від Винник, а може — з краю. Врешті рішено вхопитись останньої дошки рятунку: роздобути запасну силу таки у Львові! Аж тепер загадала Начальна Команда зробити те, що вже давно повинно було статися. Витягнути з кожної позиції якусь часть залоги, оскільки не потерпить на цьому її оборонна сила, і з вибраних вояків створити ударну ґрупу для рятування Личакова. Розуміється, в першу чергу рішено стягати з фронту УСС-ів.

До цього завдання призначено сот. Букшованого, який коло 4 год. удався на фронт і надіявся вишкробати з ріжних відтинків бодай 100 людей. До його повороту полк. Стефанів зобовязався не підписувати і не висилати приказу до евакуації.

А тимчасом Начальна Команда вислала до команди польських військ письмо Української Національної Ради до Польської Ліквідаційної Комісії на руки ґр. Скарбка з повідомленням, що українські делегати готові дальше переговорювати з поляками. Мончинський пише, що це письмо доручено полякам щойно в год. 6.30 вечір, а початок переговорів назначено на 5 год. того дня, отже ґр. Скарбек не міг ставитися.

В тому часі надійшли алярмуючі вісти з району сихівської рогачки, де оперувала польська панцирка, що посунулася крізь Сихів в сторону Давидова. До української стадійної команди в Старому Селі вислано такий приказ:

Зірвати мости на лінії Львів—Старе Село.

21/XI. год. З, м. 15 пп.        Начальна Команда.

Виконати цей приказ не було кому або не було чим, бо за дві години Начальна Команда видала такий приказ:

Стаційна Команда Старе Село.

Залізничу дорогу між Старим Селом  і Сиховом в кількох місцях знищити.

Згодом занепокоєння в Начальній Команді почало знову зростати. Серед понурої атмосфери непевности ніхто нічого вже не радив, не рішав, ніхто не старався перевірювати ві­стей. Про якісь спроби поважного, плянового протиділання не було мови.

Аж прибіг хтось з донесенням, що поляків на Личакові вже нема. Самі старшини побігли перевірити цю вістку, бо було також відомим, що й касарні 19 п. стрільців при вул. Петра, ба й ціла гора Яцка держаться.

Швидко вернули вони в Начальну Команду, але тут не було вже з ким говорити. Їхніх слів про загадочну ситуацію на Личакові ніхто вже не слухав, бо й пощо, коли відворот українців зі Львова був уже постановлений.

Зрештою Начальна Команда була під свіжим вражінням такої телеґрами, що наспіла від окружної команди в Жовкві:

В Раві Руській вибух залізничий страйк, наслідком чого потяги не курсують. Міст у Сорочині в польських руках. Страчені три скоростріли. Останки українських військ завертають поспішно в напрямі Рави Руської. Є непровірені чутки, що від Любачева наступає ворог більшою силою та з гарматами. Чекаємо на приказ кон­центрації наших сил в Раві Руській або Жовкві.

На добавок всього лиха приходить від команданта Підзамча пор. УСС. Носковського таке звідомлення:

"Повідомляю, що ситуація в мому районі чимраз гірша. Нас зі всіх сторін окружують і на рано готові нас зовсім відтяти. Поляки острілюють Підзамче зі всіх сто­рін. Я забезпечуюсь на всі боки, але район такий, що лучба все більше утруднена. Ворожий панцирний потяг стоїть перед нашими позиціями і кожної хвилини може дістатися на дворець. Жадного мосту не можна було висадити, бо екразит нідочого. Люди здезорієнтовані, не роблять служби, зачинать втікати. Як не буде наказане зайняття нових позицій поза містом, з війська зробиться банда".

Пор. Носковський був одним з найкращих відтинкових командантів і ще того самого дня відбив наступ польської північної ґрупи. І тому його вечірнє звідомлення, навіяне крайнім песимізмом, зробило як найгірше вражіння. З нього теж промовляло зденервування та недовіря у власні сили. На­чальна Команда вправді рішилась була на відворот зі Льво­ва, але всетаки загадочні вісти з Личакова робили слабоньку надію на поправу ситуації. Вечірнє звідомлення з Підзамча згасило й цю іскорку надії та зробило рішення загального від­вороту невідкличним.

Треба було великого гарту духа, надзвичайної самопевности, віри в свої сили, а вкінці залізних нервів, щоби при таких ударах і алярмах зі всіх боків ставити чоло грізній небезпеці і зважитись на дальшу оборону Львова, якої ще дехто домагався. Головному командантові на жаль того вже не стало. Він був психічно зломаннй.

Але за порадою цивільних чинників спробував ще од­ного виходу. Вислав до польської команди парляментарів з таким письмом:

Сьогодня, 21. листопада 1918 р. год. 2.30 пп. пере­слав я письмо Української Національної Ради до Поль­ської Комісії Ліквідаційної на руки Вп. ґр. Скарбка.

З причини, що досі я не дістав відповіди, можливо тому, що воєнна акція не дає змоги скомунікуватися, пропоную негайне примиря на 24 годин задля порозуміння обох воюючих сторін.

Начальний кмдт укр. військ полк. Стефанів.

Українські парляментарі дістали відповідь, що ґр. Скарбек, оскільки буде на час повідомлений, кожної хвилини перейде крізь боєвий фронт при льокальному і хвилевому при­пиненні боїв. Щодо пропонованого примири на цілому фронті є воно — була відповідь — в теперішньому стані операцій неможливе.

Тоді полк. Стефанів повідомив український уряд, що ситуація без виходу і зараз треба виїхати зі Львова.

Коло 6 год. вечір в комнатах Начальної Команди явився президент українських державних секретарів, д-р Кость Левицький з іншими представниками цивільної влади — попращатися. Прийшов з похиленою головою під важким ударом, що спадав на молоду українську державу при траченні столиці. Для українських державних керманичів не було вказаним оставатись у Львові.

Прощаючись, цивільні українці все ще недовіряли, що положення українського Львова таке безвихідне, і випиту­валися про подробиці. Полк. Стефанів давав інформації, потішаючи, що українське військо після виходу зі Львова скрі­питься негайно допомогою з краю і до кінця місяця листопада опанує знову столицю краю.

Врешті представники української влада виїхали з важ­ким серцем зі Львова на Жовкву, Камінку Стр. і Золочів до Тернополя. Виїхали майже всі члени Державного Секретаріяту і більшість членів Української Національної Ради.

Погляньмо тепер на відворотну сторону медалі. Як пред­ставлялася того дня ситуація по польській стороні? Чи справді так знаменито, як це здавалось українській команді і чи справді українцям заходила потреба покидати Львів? Ось як представляють свою ситуацію самі поляки.

Офензива польської північної ґрупи була відразу спараліжована завзятим відпорем українців і про здобуття Висо­кого Замку не було бесіди, як сказав сам пплк. Токаржевський у свому рапорті. Також в центрі боєвого фронту ніодна польська ґрупа не рушилася з місця. Південна ґрупа тільки частинно сповнила своє завдання. Посунулася вправді аж на Личаків, але не осягнула наказаного затіснення луку здобуттям Гори Яцка з Яблонівськими касарнями і касарень при вул. Петра. Далеко на Зеленій була сильна українська точка опори у водотягах. Цілий день на південному поль­ському фронті була величезна діра, якраз напроти гори Яцка і не було чим її "залатати". Українці могли виконати без перешкоди протинаступ аж на Перзенківку і відтяти польські відділи, що пішли на схід. Між оперуючими від­ділами не було звязку, так, що команда не мала про них довший час відомостей. Польська кавалерія не могла посунутися дальше на схід, боячись українських військ на лінії Винники—Личаків. "В цілости ситуація грізна — пише Мончинський. — Не пішло нам на півночі, а тут проклята діра і частинно несповнене завдання на півдні. Не зайнята досі ані Гора Яцка, ані водотяги, ні касарні при вул. Петра. Такої лінії при українському контратаку не вдержимо. А тре­ба з ним рахуватись, бо вже розвинувся на півночі і ворог пре знову на славний залізничий міст. Хоче мабуть відтяти крило. Якщо спробує цього на півдні, піде як по маслі". Побоюючись українського протинаступу, пплк. Токаржевський хотів під вечір уже стягнути ціле південне крило на давні вихідні становища. Сильний опір українців з од­ної сторони і розпорошення та перетомлення польських во­яків з другої сторони давали вражіння справжньої невдачі, пише Рутковський.

Коли запала ніч, сам командант пплк. Токаржевський поїхав на Перзенківку і Снопків рятувати ситуацію. Тут ділав уже його шеф штабу пор. Блешинський. І хоч лучбу на прірванім фронті сяк-так навязано, Токаржевський припинив бої до дальшого рішення. Одначе пор. Блешинський лишився на місці і пхнув ярославську копманію до наступу на водотяги, які українська залога, не маючи звязку зі своїм фронтом, покинула без вистрілу і подалась до міста. Цей несподіваний польський успіх рішив про дальший хід кампанії, бо причинився до того, що Токаржевський затримав південне крило на місці, щоб на другий день продовжувати наступ.

Такий був вислід важного, довго очікуваного дня. Поляки не осягнули наміченої ціли, задля якої дістали з Перемишля допомогу. Вправді посунулись від півдня аж по Личаківський цвинтар а навіть Личаківський парк, але їхній фронт був такий поперериваний, такий рідкий і слабий (доказом факт, що чет. Караван зі своєю ґрупою так легко перейшов до Винник), що кожний сміливіший український удар міг його знести. Не поправляли польської ситуації дві сотні свіжого війська в силі 180 людей, які пізним вечером привіз ґен. Роя з Кракова. Цікаве, що ґен. Роя разом з пплк. Токаржевським був за тим, щоби взагалі припинити цілий польський наступ і зачекати на дальшу допомогу зі заходу. Аж пізніше, коли українці покинули водотяги, дався намовити до продовжування акції. Привезеними двома сотнями зміцнено південний фронт напроти Гори Яцка.

Все те діялося на польському боці тоді, коли українці рішались евакуувати Львів. Траґікомічне обосторонне непорозумініня, наслідком чого обі ворожі сторони однаково себе боялись і однаково почували себе загроженими. Мало бра­кувало, а був би стався воєнний куріоз, що пплк. Токаржевський був би стягнув своє південне крило на вихідні становища або й зовсім припинив наступ на цілому фронті, а тим­часом українці покинули Львів, боячись окруження на Личакові. А чейже всякі дані промовляли за тим, що українці могли зліквідувати польський загальний наступ і вдержати свої позиції з 17. листопада. Якщо була причина до якоїсь евакуації, то тільки матеріяльного добра, що найбільше ева­куації цивільного уряду, але не війська, яке, хоч хвилево слабше, мало знамениті оборонні позиції в місті і сильнішу основу в краю.

Але до того треба було кращого і справнішого воєнного проводу. Сам полк. Стефанів, старшина енергійний і підприємчивий, впав жертвою хибної орґанізації оперативного штабу. Його еґоцентричність і бюрократизм у веденні воєнного діла не дозволили йому опанувати як слід складної ситуації, бо спричинювали з одної сторони непоінформованість, з дру­гої сторони ізолювали його від найближчого окруження, робили неприступним для всякої ідеї кооперативної співпраці і в критичних хвилях засуджували на ризиковне експериментування. Він ані сам не видів як слід свого фронту, ані не любив послугуватися членами оперативного штабу, якого властиво не мав. Як інакше було це у поляків!

На своє оправдання він покликувався на некваліфікований склад цього штабу, який він застав уже менше-більше готовий, так, що в разі потреби мусів скликувати воєнну раду зі старшин споза штабу, хоча й це бувало дуже рідко. Однак від чого він був головним командантом? Вінжеж міг кожної хвилини змінити склад оперативного штабу і скомплєтувати його наново до вподоби, підібрати собі людей, що відповідалиб свому завданню. Не було з кого? Ні, радше не було охоти, а зате хотілось грати ролю воєнного самодержця. І ця система пімстилася на ньому.

Багато пошкодив йому його „приятель", „атаман" з власного авансу Караван, головний винуватець усіх дотеперішніх невдач на Стрийськім, сумної слави герой у боях за кадетську школу. Полк. Стефанів з дивною впертістю держав його на становищі команданта залоги касарень при вул. Петра, мабуть на те, щоби він тепер своєю нездарністю стягнув ще катастрофу на цілий фронт. Якби на його місці був інший командант, що відповідав би краще свому завданню, польські успіхи на Личакові булоб можна легко зліквіду­вати. Такі самі вигляди отвирались українцям на Стрийськім, де можна було нанести противникові розторощуючий удар. А так Караван завіз справу українського Львова в могилу (За таке поведення перед ворогом винуватець у кожній іншій армії станув би перед воєнним судом. Чет. Караван вийшов із львівської катастрофи зовсім безкарно).

Що правда, не він сам, помагало йому багато старшин і стрілецтва, що попали в зденервування і надмірний страх перед противником та його свіжими силами. Через те уда­лось противникові так легко зайняти уланські касарні за личаківською рогачкою, атакуючи їх головно кавалерією, через те й пропала відразу більша половина української львівської артилєрії та впав личаківський дворець. Поспіх у здаванні цих позицій виявився дивним, коли згодом ситуація на Личакові зовсім автоматично оберталася в користь українців, однак українці не спромоглися на відповідне зусилля, щоби корисні моменти зміцнити і поширити.

Словом, польська сторона висіла на волоску, але втри­малась і виграла кампанію тільки через українське безголовя. Якби українці вміли були держатися 21. листопада, в першому дні польського наступу, не страшний був би для них наступ і другого і третього дня, як видко було по настроях польських військ та їхніх командантів. А тимчасом українцям могли вже раз прийти більші підкріплення: з краю. (Один курінь українського війська був уже в дорозі з Відня до Львова. (Ґен. Антін Кравс: Віденський курінь і його переїзд до Галичини. "Літопис Червоної Калини", Львів, 1930, ч. 2). Одночасно зі Золочева їхала артилєрія під командою от. Воєвідки.) На війні рішає той, хто має сильніші нерви — сказав Гінденбурґ — і його слова справдилися тут в цілій основі.

Німці в нашому положенні були би вдержалися панами ситуації й виграли справу. На жаль, польські леґенди про німецьких старшин і вояків у тодішньому українському війську були тільки леґендами.

 

(Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931. – С. 400-422)

21.11.2013