Присвячую пам’яті мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?  

Присвячую пам'яті Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.   Сіла, дуже боліло, і лягла.   — Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а  ми будемо коло вас, аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.   Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.   — Та чого в похорон? та чого голосити?  

Присвячую мойому другові Левкові Бачинському   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли, і в селі.   Максим спер коні.  

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ   Було досвіта ще темно. Мале світельце стояло на печі, а баба складала при нім гроші вушками по золотому і кашляла.     Б. Чорновий початок другої редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   І.  

ГРІХ (Думає собі Касіяниха)   А. Початок першої чорнової редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка]   Дуже досьвіта Калина похитувала дитину на подолку, аби чоло­вік і діти спали, бо не хотіла, щоби будилися. На білих стінах, по­нависали чорні тіні, затінені були і образи святих. Прийшов кінець, треба було сказати чоловікови правду і йти собі з дитиною між люди. Перли поту нависли під русявою чівкою як намисто на єї дуже гладкім чолі та над синими очима.      

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   КОВЕРЕЦЬ   І.   — Єрино, вже пізна ніч!   — Ще лиш кілька ниток! На завтра мусить бути готовий. Шелест малого човенця бігав по білих стінах і розганяв дрімучі тіни. Уриване ковтаня і скрип кросен зливалися в таємний стогін, що ніби виринав з-під землі. Врешті притих.   — Богу святому дякувати.