І. Кедрин

 

Жмінка споминів та спроба характеристики над свіжою могилою Миколи Голубця.

 

"Може б ви написали що, Мольо?" — я не мав відваги до Вас приходити — казав саркастично Микола Голубець, підсміхаючись прикметною йому усмішкою, — але коли самі питаєте — напишу". Урочисто обіцював, що "напевне" принесе замовлену рецензію чи статтю і — здебільша не приносив. Згодом з'являвся у редакції "Діла", як би нічого, з усмішкою приймав лайку та з стоїчним спокоєм доказував, що "не мав часу", бідкав на злидні та захоплювався плянами.

 

Плянів мав усе повний мішок. То хотів видавати свої переклади німецьких романтиків, то знову писав історію української шляхти, то думав про енциклопедію українського мистецтва, то знову не давали йому спокою замазані й затерті надписи на старих памятниках львівських цвинтарів. Той, хто порпатисьме в його залишених паперах, знайде напевне десятки розпочатих та незакінчених творів. Не мав ніколи часу. Мусів все думати про написання кількох чи кільканадцяти листків, які негайно пішли б до друку та за які негайно міг би дістати бідний гонорар, такий, що його діставали українські робітники пера. Був жертвою українських обставин, які не дозволили (й по нинішній день не дозволяють) розвинутись ні поглибитись неодному великому талантові, кажучи йому розмінюватись на дрібну монету та розтрачуватись на маленьку щоденну заробіткову працю.

 

Не мав зрозуміння для політики, по суті не цікавився політичними справами, хоч щоденно ковтав масами часописи та й писав інколи статті на політ. теми. Зате жив літературою, мистецтвом, старовиною. Любив архіви, але був типом новочасного богеміста. Ніде, в ніякій редакції та в ніякому видавництві не міг загріти довго місця. Був надто великим індивідуалістом, надто звисока глядів на такі дрібниці, як години праці, визначені реченці, виконання узгіднених умов. Надто підлягав настроям та з надто великим презирством ставився до всього, що звязане з буденщиною, з грішми, з так званою життєвою стопою. Мав надзвичайну легкість пера і коли б хотів, міг був стати просто незаступною людиною у кожній редакції кожного часописного чи книжкового видавництва. Не був лінивий, бо заєдно щось писав, заєдно кудись швендявся, де було щось цікаве підглянути та записати. Лише просто фізично був нездібний вбгати себе у рямці систематичної праці за столом. Був духом надто неспокійний, дарма, що назверх навіть серед найбільших турбот та найбільш неспокійних часів був завжди спокійний, завжди готов філософувати на тему марноти світу.

 

Ця сумішка іронічного скептицизму й романтичного ентузіязму була мабуть найбільш прикметною рискою його вдачі. Був найбільш товариською людиною, яку можна собі явити. Не був усилі на нікого довго гніватись, з ніким не ворогував, не мав і ніяких ворогів. Знав власні хиби та не порпався у чужих. Був одним із найінтеліґентніших українців, яких видала українська земля. Сам звик казати, що не ділить людей ні на багатіїв і бідних, ні на розумних і дурних, лише на "інтеліґентних і неінтеліґентних". Знайомі та приятелі знали вже його з такого підходу до ближніх і коли хотіли зразу приєднати його до якоїсь справи, починали розмову від слів: "Мольо, ви інтеліґентна людина..." Мольо був такий симпатичний і так людей розброював своєю богемічною добродушністю, що прощали йому всі прогріхи. Але й Мольо не був мальконтентом та не мав жалю до "громадянства" як деякі Молодо-музівці, його попередники з літературної богеми.

 

Близько приятелював колись із Федем-Федорцевим. Стрінуться, бувало, у "Центральці", що на Бернардинському майдані, на 1. поверсі, та заводять суперечку. Один другому витягає "до слуху" всі його прогріхи, спокійно, не підносячи голосу, а всі довкола стола лягають зі сміху. Із Федорцевим та Михайлом Струтинським видавав "Життя й Мистецтво". Сьогодні ніодин із них вже не в живих, хоч усі ще могли б жити. Приятелював близько з Павлом Ковжуном, що був також по душі-крові мистцем богемістом. Однаково з Ковжуном тратив стільки часу на орґанізацію мистців та їхньої творчости (вистави й видання АНУМ-у), що терпів на цьому сам та власна його творчість. Павло Ковжун також уже не в живих, забравши в могилу один із найбільших мистецьких талантів, що їх ми мали й будемо мати. До старших його приятелів із мистецької братії зараховувався Петро Холодний (старший), великий громадянин, великий, артист і таксамо як Ковжун та Голубець — усе привітний, милий, товариський. Помер також багато швидше, як цього потребувала українська культура.

 

Останній раз бачив я Миколу Голубця вчасною осінню минулого року. Стрінувся у Львові на вулиці, вперше після розвалу Польщі. Схуд, постарівся, важко сував ногами, опертий на палиці. Подобав на старця, хоч мав малощо більше 50-ти років. "Що з Вами, Молю?! Ми так часто згадували Вас на еміґрації, як Ви з своєю вдачею наломитесь до большевицької системи, що не признає людини та лякається людської інтеліґенції". І Голубець зрадів зустріччю: "Бачите, тиф перебув. Але вже краще. Можу лазити. І я вас часто згадував та завидував. Завидував, що ви навіть не хотіли подивитись на большевиків, лиш зразу першого дня втекли. Як мені жилось? От, люди ставали щораз подібніші до скотин і чоловік соромився дивитись у дзеркало". Розказував й ту свою стрічу приятелям і вони казали: "Шкода було б Голубця, коли б не підвівся; це таки небуденна людина й багато у нас таких нема".

 

Минуло з того часу кілька місяців і Миколи Голубця таки не стало. В очах всіх його приятелів та знайомих він був усе молодий і тому ніхто його з нас ніколи інакше не кликав, як "Мольо". Не стало Моля, справді небуденної людини, одної з тих, що в інших умовинах могла стати великою культурною індивідуальністю. Але й серед наших бідних можливостей була справді неабиякою появою. Не стало ще одного діяча українського пера з тієї середньої української ґенерації, з якої відходять приспішеною ходою один за другим. Відійшов знову один із тих діячів, які не думають, що поза ними світа Божого нема, та проте відійшовши — залишають по собі пустку.

 

[Краківські вісті]

23.05.1942