Так якось склалося, що я завжди був схильним до авантури. Мені хотілося заробляти гроші якомога легшим способом, і я заробляв їх. Просто треба мати таке бажання. Тому дивують мене різні скиглії, які нарікають, що безвіз їм ні до чого, бо й так ніде не поїдуть.  

    Днями на Книжковому Арсеналі мали ми з Віктором Морозовим дискусію про гумор 70-80-тих років. Звісно ж, нелегальний, бо легальний про сантехніків, бюрократів і тещ вільно друкувався в «Перці», і на цій благословенній темі пріли сотні псевдогумористів.  

  Вулицею – віз а на возі дядько вигукує: міняю! міняю! Зносять йому всіляке дрантя а взамін дістають свищики глиняні   Зносять йому душі свої а натомість – свищики приносять пам'ять звички і звичаї захоплення гордість любов а натомість – свищики   Скидають у воза минуле своє імена і прокльони віру й надію виймають серця і шпурляють на воза   І все це щоб заробити свищик

    Життя за совєтів було гидким і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з'ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі каґебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима і вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів, і тільки сни залишалися поза межами їхньої досяжності, сни, в яких я чувся безпечно, міг бути таким, яким є.  

ПАН БАДЗЬО. 3.   (див. попередню частину)   У неділю зранку того дня, коли ми мали їхати на оглядини до доньки директора лижної фабрики, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки і радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.  

  (див. початок)  

  Настав час нарешті розповісти про одного старого адвоката, який мав картотеку дівчат і жінок на виданні та парубків для женячки. Так склалося, що я про нього більше оповідав, аніж писав. Фактично я взагалі нічого про нього не написав, окрім сценарію вистави.  

  Різдво і Великдень завше були пов'язані з домом, повертанням до дому, де виріс, де ще живуть батьки. Але вже давненько я повертаюся до хати моїх батьків лише подумки. Їх нема – нема й куди повертатися. Але дорога на Софіївку в Станіславові стоїть у моїй пам'яті, як вмурована, бо йшов я нею безліч разів, і досі вона часто мені сниться.  

  Минулий тиждень нам подарував дві маленькі втіхи: удар томагавками по бояришниках і удар по ваті безвізом. Об’єднує ці дві історичні події спільне уточнення: «далі буде».   Від обох наших утіх завила розпачливо вата і тупенькі зрадофіли з секти «всьопропало». А на російських сайтах зарясніло порадами, яким чином можна отримати українське громадянство. Що, звісно, повинно нас насторожити, а умови прийняття громадянства варто зробити поважнішими.  

  Прочитав, що коли в когось на Фейсбуку понад 5 тисяч читачів, то ним уже цікавляться рекламні агенції, політики, лобісти, вертихвісти і сатаністи. А коли 15 тисяч, то взагалі ульот – просто засипають грошовими пропозиціями, запрошують на наради, вітають з Днем блогера, дарують комп’ютер, планшет і навіть співучу мишку.