Ми не збудували це місто, ми прийшли на все готове. В якійсь мірі ми його відібрали, привласнили. Ми ні в чому не винні. Ґарантом нашої невинуватості є тотальна амнезія, яка стала львівським повітрям. Ми завзято забули, що це не наше місто, що воно нам дісталося не завдяки нашим старанням і не по заслузі. Воно просто в одну мить скинуло, наче змія, свою історичну шкіру, оголилося до останнього ребра – і обросло нами, новими навіть не власниками, а привласнювачами.  

Приречена ніколи не мати своєї влади, Галичина забавляє себе сумнозвісною п’ємонтальною місією – жертвувати собою заради спільного (а не свого) блага. Несподівано виявилося, що галицькі студенти теж спадково інфіковані цим міфом. Будучи справжніми патріотами, вони щиро повірили, що їхня мрія про європейську Україну є загальноукраїнською мрією. І що їхня чистота проб’є зашкарублість Сходу. Ні фіґа не пробило. Вся країна тішилася студентським поривом – крім Східної. Проєвропейський рух молоді не став масовим у Донбасі – в реґіоні, чий обранець і був головним євроінтеґратором.

Яких тільки байок про Європу не доводилось чути! Остання, на яку не можу не зреагувати, особливо потішає своєю інфантильністю. Мовляв, Європа без України мало не задихнеться – і тому нам треба неодмінно вступати в Європу, щоби стати їй легенями. А ще, уявіть собі, міжгалактична місія України (нагадую, найбіднішої країни Європи) – привнести в Європу свої традиційні цінності, і цим урятувати бідну Європу, яка, таке враження, лежить паралізована у хоспісі і чекає на українську санітарку з чудодійним уколом.  

Цими днями дуже світла, витончена і мудра людина поставила мене в тупик простим, людяним питанням. Що робити, коли історія твого народу тобі не цікава? Коли вона аніскільки тебе не окрилює, не мотивує? Коли вивчення історії твого народу перетворюється в надривне гартування нервів – замість того, аби ставати джерелом світла й людяності?    

Є «донецькі» і є «наші». Вони пов’язані путами взаємозалежності і взаємопотрібності. Вони катаються на різних каруселях, але обидва полюбляють стрімкі підйоми. Вони мотивують один одного до нових звершень та успіхів. У них різні скарбнички, але валюта та сама. Вони живуть у різних особняках, збудованих за одним проектом. Вони займаються взаємним підсиленням. Обидва переконані у своїй незамінності. Вони і справді незамінні один для одного. Їх не скоро можна буде замінити на когось іншого. Це тому, що вони, наче змовившись, уміло грають на антитезах.

І хочу писати цей текст – і не хочу. Бо занадто різні емоції виникають, коли читаю інтернет-різанину навколо дискваліфікації «Арени Львів» за неонацизм. Я тричі передивився відео, тричі перечитав протокол претензій ФІФА, тричі подумав, тричі перехрестився – і надіслав скромний емейл на адресу Світової Футбольної Асоціації. Емейл містив слова вдячності. Ні злорадства, ні зловтіхи, ні тим паче задоволення від цього я не відчуваю. Швидше навпаки – мені боляче погоджуватися з рішенням ФІФА.  

В Андруховича є розкішний есей. Про дородного гуцула, якого рекрутували в австрійське військо і намагалися вчити муштрі. Муштрувати гуцула – саме по собі це вже заняття утопічне. Та найгірше було те, що гуцул ніяк не міг запам’ятати імені свого вищого командування. Ним був архикнязь лицар Тосканський. Мовою оригіналу – ерцгерцог-ріттер фон Тоскана. Коли капрал зажадав у гуцула повторити це ясновельможне ім’я, той випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!". Фонетично близько, треба сказати.  

Людство змогло пояснити структуру мітохондріальної ДНК, розробити економічний закон граничної корисності та запустити 64-ядерний процессор — але досі ніхто так і не зміг докладно пояснити дивовижні виверти людської пам'яті. Люди пам'ятають те, чого не було. І завзято стирають спогади про те, що було, заміняючи їх чимось більш вигідним. Те, що відвідувачі мітинґів безапеляційно називають «національною пам'яттю», насправді є сукупністю правд і неправд в одному флаконі. Але кому треба пізнавати різні правди — якщо наша категорична, глуха, героїчна правда так чудово пахне?

Минулого тижня у Львові одна по одній відбули одразу дві великі діаспорянські події: спершу Світовий конґрес українців, а потім і Міжнародний конґрес діаспори. Те, як приймали тут «канадійських вуйків і стриків» і як вони самі «тутка» поводилися, навіяло кілька рефлексій авторові «Z» Остапу ДРОЗДОВУ.