В далекім Цареграді він склепив Орлині очі, сповнений жагою Шукати завжди прі, змагання, бою За сонце, що йому весь вік служив.   Його рука створила диво з див Поему, повну злагоди й спокою, — Але тією ж він хотів рукою Вести народи до гірських шпилів.   Помер герой, борець, поет, пророк, Якому нині ми сплели вінок, Коли неволі впала чорна брама.   Прийми ж від української руки Із нив радянських молоді квітки, Безсмертна тінь великого Адама!  

Не рік, а вік, за всі віки найкращий — Вік щастя, волі, радості, краси... Було життя злиденне і пропаще — І раптом: "прапор сонячний неси! Живи! Радій! Цвіти вишневим цвітом!"   Земля Франка, Федьковича, земля Стрічає чистив і ясним привітом Слова вождя великого з Кремля.   І знає Низина і Верховина, І знає кожний мій трудящий брат, Що Україна — це сім’я єдина, Країна Рад — один квітучий сад.   [Вільна Україна]

Березневий вітер, сонце березневе, — І крилатий прапор у височині... Не дивуйся, Львова стародавній леве, Браму мохом вкриту, відчиняй весні!   Гей, на всі простори, на Карпати-гори Розлітайся, слово, розтинайся, клич, — Сили трудової горе не поборе, Порвано навіки ланцюги сторіч!   Оддзвеніли панські ковані підкови, В камені відбивши свій кривавий слід, — Ти синів найкращих, сивоглавий Львове, Обираєш нині на новий похід, —