Новий етап в державнім будівництві?

По довгих ваганнях і переговорах врешті утворилося правительство У.Н.Р. з виразним демократичним обличчям без зайвих нахилів в право, що одначе дає запоруку не зійти на якінебудь крайні експерименти. Провід в новостворенім кабінеті У.Н.Р. взяли в свої руки соціялісти-федералісти. Кождий розуміє, що назва цеї партії, принята офіціяльно на початку революції, щоби віддати належню данину духови часу, вже давно є незаперечним анахронізмом. Польська преса, будучи в повні іґнорантною в українських справах, роблячи висновки з партійної назви, подала своїм читачам до вірування, що соц. федералісти змагають до федерації з Росією. В початках Центр. Ради не тільки сов. федералісти, але й соц. демократи та й більшість соц. революціонерів не думали про відірвання України від Росії. Соц. федералісти змагали тоді до перетворення російської імперії в федерацію заселюючих її народів, одначе згодом, коли ця думка стрінулася з впертим опором тимчасового правительства і цілого російського громадянства, вступили вони на шлях боротьби за незалежність України.

Соц. федералісти, котрі перший раз з деякою — не тільки інтелєктуальною, але й фізично-персональною перевагою — беруть в свої руки керму розторощеного державного корабля України, це чисто інтеліґентська партія, зложена з поміркованої української інтеліґенції. В Центр. Раді була вона заступлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику, головно в соціялістичній квестії, рішучо виступаючи проти есерівських експериментів. Орієнтація в неї від давна була на антанту. З провідників партії загально відомі: Єфремів, Ніковський, Прокопович, Шульгин, Чопівський, Шелухин, Саліковський, Корчинський і Кушнір. Після гетьманського перевороту партія основно змінилася. Від соціялізму і федералізму партії майже нічого не лишилося. Соціялізм розуміється тепер в партії як здійснення мінімальної соціялістичної проґрами (8-годинний робітний день, забезпечення на старість, охоронне робітниче законодавство то що); федералізм не має ніякого пристосовання, хиба є це пісня далекої будуччини (напр. федерація вільних народів цілого Сходу Европи або навіть цілої Европи). Зїзд партії, що відбувся в днях 10–12 мая 1918 виразно станув на самостійницькім становищі. Метою партії являється створення сильної демократичної української держави.

Тепер ця партія обняла провід в кабінеті. Коли додати до соц. федералістів ще двох правих соц. демократів, (А. Лівицький і Тимошенко) котрі з соціялізмом теж мають дуже мало спільного, то поміркованість кабінету являється аж надто наглядною.

Новоутворений кабінет оголосив 2. червня свою деклярацію, котра в загальнім зарисі може бути приємливою для всіх верств українського народу. До кабінету вправді не вступили ще народні республіканці, дрібно-буржуазна, тепер досить сильна партія, котрій повело ся в останнім часі в значній мірі витиснути з села соц. рев., одначе ця партія підпирає правительство в державнім будівництві.

Насущним завданням поклав собі кабінет створити регулярну армію, сильну і здисципліновану. Та це завдання мабуть довго лишиться тільки на папері в декляративній формі, бо до створення такої армії підібрано мабуть найменше здатну до того людину. Міністр військових справ полк. ґен. штабу В. Сальський, симпатик Денікіна і єдиної, неділимої, що вже не з упередженням, а відкритою ворожнечею відноситься до Галичан, певно не створить сильної армії. Найбільш відповідальні місця і старшинський корпус поповнює він денікінськими офіцерами; про Галичан і чути не хоче. А прецінь галицький старшинський елємент, вихований і законсервований в залізній дисципліні є єдиний під військовим, і під національним оглядом задля створення української армії. Так само не зовсім певними людьми являються деякі старшини, навіть на начальних становищах. Уряд У.Н.Р., коли справді думає будувати українську армію, мусить перш усього подбати, щоби та армія мала українських старшин, — квіт національного війська.

Денікінські офіцери, якими мін. Сальський і шеф ґен. штабу полк. Мишковський пообсаджували найважнійші становища, певно вестимуть широку канцелярську роботу, спишуть багато паперу, одним словом, як це було за міністерства Мартоса і Мазепи, виконуватимуть саботаж на українській армії і українській державности, підготовлюючи ґрунт для якогонебудь Вранґля або иншого Денікіна. Тим шляхом, тими методами і засобами, якими під сю пору розпоряджає новий уряд не збудується української армії.

Як так далі справді підуть, то недалекий час, коли настане нова отаманщина з анархією і бандитизмом. Пан гол. от. Петлюра, що актом тзв. угоди з Польщею свого попередного уряду не тільки заперечив великий ідеал нації, але й дав свою згоду на підірвання підвалин української державности, що найменше тепер, в тій дванадцятій годині, коли цілий світ глядить на державно-творчу здатність українського народу, не повинен відпорно ставитися до участи галицького елєменту в державнім будівництві.

Деклярація правительства з 2. червня говорить також про тверду власть. Є це стара пісня, котру час до часу виспівується на ріжні лади, одначе не то твердої, але майже жадної власти поза російськими бюрократичними прийомами не було слідно від падолиста 1918 р. Найвищий час, щоби слово — тверда власть — перестало бути пустим звуком, а справді сталося тілом, воплотилося в модерній справній, справедливій, свідомій своєї мети, безсторонній і непохитній адміністрації. Обовязком державних мужів Наддніпрянщини притягнути до адміністративної праці галицький елємент, що блукає, як пишуть ґазети, голодний і холодний по всій Україні.

Инші завдання, помічені деклярацією, як: поліпшення народнього господарства, забезпечення робітникам революційних здобутків, сприяння кооперативним установам, оподатковання населення, наладження транспорту, відбудова промисловости, скликання передпарляменту, а опісля парляменту для вирішення най важнійших питань життя й буття українського народу, а в першу чергу так непомірно важного питання, як земельна реформа — самі собою зрозумілі. Годиться одначе звернути іще увагу на два фактори національного і державного життя: на школу і церкву. Новий уряд негайно повинен доложити всіх зусиль, щоби всюди, де розтягається його власть, не було ні одної місцевости без української школи. Занедбати використання цеї найважнійшої кузні національної свідомости було би непростимим злочином. З другого боку пора перевести ліквідацію російської православної, обєдинительної церкви на Вкраїні, цеї станиці російської реакції, закинути гласкання таких ворогів української держави, як еп. Пімен, усунути висвячених ним попів з поміж денікінських офіцерів і створити справжню українську церкву на Вкраїні, по духу і по змісту.

На Правобережній Україні є деяка змога після розгромів творити нову українську силу. Не використати вповні тієї нагоди для закріплення народовласти на тій території, а тим самим не дати змоги хочби морального опертя всім иншим українським землям, що стогнуть в чужинецькій неволі, було би злочинною легкодушністю.

Найблизча будучність виявить, чи це справді новий етап в державнім будівництві, чи тільки відміна сумної памяти анархістично-соціялістичної отаманщини.

Громадська думка