Як можна було надіятися, за мировою пропозицією большевицької Росії з дня 2. лютого ц. р. наспіла теж нота до польського уряду і від совітської України. Бо невеличка заява у спільній пропозиції іменем совітської України занадто різко виявилаби суперечність з численними заявами, які нераз висказував і проповідував большевицький уряд про самостійність української совітської републики. Хочби формально, треба було ту заяву скріпити, надати їй більшого значіння перед цілим світом, і в тій виключно ціли появилася українська нота інспірована московським большевицьким урядом.
Попередив її маніфест до урядів і народів всього світу з датою 19. лютого, в якому уряд совітської України підчеркнув "непохитну постанову берегти незалежність і недоторканість соціялістичної України" та необхідну конечність заключити мирові договори з Польщею. Під маніфестом бачимо підписи совітського уряду України, а саме президента ради народнix комісарів Раковського, комісаря рільництва — Мануїльського, освіти — Грінко, апровізації — Владимірова, юстиції — Терлецького, суспільної опіки — Падеріна, гіґієни — Кости, делєґата найвищої федераційної ради для господарства — Томбара, комісаря без теки — Затонського.
Найхарактеристичніщою чертою як маніфесту, так і ноти це стремління в найчорніщих красках представити уряд У.Н.Р., називаючи його реакційним, а українську армію "бандою білої ґвардії Петлюри". Для нас це не новість. Таке освітлення справи звикли ми бачити вже від давна, ще від тої хвилини, коли началася оружна боротьба між большевицькою Росією і демократичною українською народньою републикою. Совітська Московщина, яка так часто голосила і ще тепер голосить клич про самоозначення народів, ніколи не зуміла пошанувати його у відношенню до українського народу і його волі, виявленої чи то в Центральній Раді, чи врешті в ухвалах трудового конґресу. І хоч недавно тому воєнний комісар Троцький так красномовно заговорив про самостійність українського уряду, мирова нота уряду Раковського, ясніще як можна було сподіватися переконує нас, як далекою є теперішність від колишніх гарних слів.
Гарні фрааи. Але як невміло оперує ними автор ноти, в якій суперечности стоїть один рядок від другого. Вже в маніфесті стрічає уряд У.Н.Р. закид, начебто він "ворог українських робітників і селян" шукав допомоги в деяких реакційних та шовіністичних кругах польської републики. Приймім що так. Та питаємося, до когож властиво звернена нота совітського уряду України і з ким на ділі думають говорити і укладатися про мир замасковані представники українського працюючого люду? Невжеж найшли вони другу Польщу, менш реакційну, з якою так бажають навязати добросусідскі взаємини і мимо заяви про недоторканість української теріторії, зовсім спокійно згоджуються на демаркаційну лінію, пропоновану союзним урядом совітської Росії? (Границі 1772 р. Ред.!)
З цею самою Польщею вони хочуть говорити, як говорять вже з иншими капіталістичними державами Заходу Європи, а навіть не понехалиб навязати взаємин з катом мадярських робітників Гортім, зате з соціялістичним урядом України вони ні разу не заговорили тоном поєднання і згоди, вважаючи його причиною всіх національних конфліктів, "штучно ворогами обох народів сотворених" і ворогами українських робітників та селян.
Чи не чується в тих словах, взятих дослівно з ноти, один з арґументів, яким досі послугувалися московські царські імперіялісти і шовіністичні круги польської суспільности? Чи не послугується тут большевицький уряд тим самим оружієм, щоби тільки здискредитувати визвольні змагання українського народу, для осягнення цею дорогою порозуміння з державою, проти якої була звернена вся його ненависть?
Цікаве в ноті це місце, де з повним патосом говориться про те, що теперішний уряд України, це вислід волі працюючих мас, які з оружєм в руці повставали проти всіх, що бажали завести инші форми влади, чим совітські. Підчеркуючи це забувають автори ноти додати, що і проти них ті самі працюючі маси двічі повставали, двічі їх проганяли, і що тепер за третім їхнім приходом повторюється та сама історія, а доказом цего повстання на Полтавщині і Катеринославщині. І ті повстання є маркантним доказом, що большевицька влада в тому виді, в якому вона зараз являється на Україні не находить такого довіря, на яке покликується нота.
Карти відкриті. Для нас були вони відкриті вже в той час, коли московські большевицькі війська йшли перший раз походом на Україні, були вони відкриті й тоді коли, після слів Троцького, несли вони на кінцях своїх баґнетів самостійність українським робітникам і селянам. Ще більш вони для нас відкриті тепер з нагоди появи мирової ноти.
Тепер ясно бачимо, що для московського большевизму, навіть у київській інсценізації, який так завзято відпекується від аґресивної політики і мілітарної пресії у відношенню до своїх сусідів, найкращий арґумент, це мілітарна наємна сила. Український народ не може вдоволитися тільки визнанням його культури, як це дотепер зробили большевики. Раз він вивісив стяг політичної і економічної самостійности, від цего домагання він не може ні на крок відступити і консеквентно та льоґічно мусять піти за гарними словами, діла. Доказом цего резолюції камянецької, берлінської і варшавської конференції членів У.С.Д.Р.П., в яких на першому місці поставлене домагання безумовного признання большевицькою владою цілковитої самостійности і суверенности українського народу. Український народ бажає мира. Про це бажання дав він нераз доказ. На жаль большевицький уряд не йде тим бажанням на стрічу своїм поступуванням в роді останньої ноти збільшує тільки непорозуміння і допускає даремний пролив крови.
Остання нота до польського уряду — це визов, кинений в очі цілому українському народові. І він цей визов приймає. Не в імя якоїсь дрібноміщанської ідеольоґії, але в імя історичної конечности своєї самостійности, що є випливом потреби цілого народу, але не фабрикатом кремлівських дипльоматів. Цего ні большевицька Росія ні її "pendant" совітська Україна не хочуть зрозуміти і тим самим ослаблюють тільки ті трівкі підвалини які так потрібні для успішного закріплення нових форм суспільного устрою на Сході Европи.
[Вперед! 09.03.1920]
09.03.1920