Музей.

(На марґінесі книжки І. Свєнціцкого: Про музеї і музейництво Львів 1920. Ст. 80. 8^о).

Музей це без сумніву "malum nесеssarium сучасної культури. Стоїть собі серед міста менче чи більше величавий будинок, довкола нього бурлить життя, кипучою хвилею обризкує його стіни але до нутра не доходить. Війдеш до середини то повіє на тебе цвинтарним холодом. Зі стін дивляться на тебе облича з портретів та ікон не сюди призначених, кругом тебе розложені предмети, які тут не повстали, сюди не належать. Мертвецька тишина окутала усе кругом якимсь безбережним смутком, одчаяною нудьгою, якої не проганяє навіть соняшне проміння стушоване сірими занавісами на вікнах. Перебігаєш поспішно салю за салею й кидаєшся до виходу, наче лякаючись, що мертвеччина яка царить в тому закутку обійме тебе собою, прикує до місця і вже ніколи не верне тебе життю ні радісному сонцю.

А всеж таки, мимо усеї абстрактности свого відношення до життя музеї істнують і "розвиваються", то значить — з року на рік побільшують число своїх саль і експонатів, які час до часу переґруповуються, відповідно до орґанізаційної рухливости та синтетичного змислу своїх управителів. Не бракує і публики, особливо по неділям, а в музейній робітні завсігди найдеться хтось, кому музейні збірки та архив неминуче потрібні для написання книжки, яка з природи річі опять вертається в музей... Публика ходить до музею з приличности, учені з призвичаєння. Життя кидає музеєви свої недогризки, на яких ростуть докторські дісертації, "причинки" та більше чи менче туманні гіпотези. На думці в нас, очевидно, музеї посвячені археольоґії та мистецтву, які на зразок чужосторонніх повстають і... розвиваються й у нас.

Усе тут такеж як і в "людий", правда в мініятурі але є. Є будинок, є управитель, стіни, ґабльоти, є "безладна систематика" є й "систематичний безлад" експонатів і так далі аж до нюансів.

А отсе на днях вийшла й книжка посвячена музейництву, яка по словам передмови — "складена в 20-ліття музейницької праці автора*) — сповнить своє завдання, коли дасть привід до створення основ українського музейництва".

На нашу думку слова: "українського музейництва" слід було авторові підчеркнути і послідовно з цього виходючи, надати цілій книжці опреділений характер "першої спроби з области української музеольоґії".

Цього підчеркнення вимагають своєрідні умови, серед яких доводиться нам творити мистецьку культуру, якої чинником є по свойому поняте музейництво. Цього не зроблено; поволі чи поневолі позбавлено книжку тієї переломової ролі, яку вона в моменті народжуванняся української державности могла відограти.

В досьогочасну мертвеччину музейного діла не кинуто нової думки, яка наблизилаби музей, цю будь щобудь конечну інституцію, до життя, в холодні стіни дихнула би теплом і сонцем.

Одначе за новою книжкою дра І. Свєнціцкого остає всеж таки цінність інформативно-навчаючого підручника.

Невелика розмірами дає вона українському читачеви в парі з елєментарними вказівками і поясненнями певного рода енциклопедію по музеольоґії та історії мистецтва. Література подана на прикінци кожного з розділів, квестіонар-програма історично-археольоґічного, народописного і культурно-національного обслідування краю та підібраннє "підручної бібліотеки" по археольоґії, історії мист. та музеольоґії, це безсумівно позитивні прикмети нової книжки Свєнціцкого.

Бо коли не кожному з читачів доведеться покористуватися наскрізь технічними вказівками зібраними в розділах про "Музейне діло". "З музейницької практики" та "Інвентаризація і книговодство", то "Підручна бібліотека" повинна послужити основою для познайомлення з питаннями історії українського мистецтва бодай певному процентови читачів. З другого боку "Квестіонар-програма" вибавить з клопоту неодного інтеліґента доброї волі, який хотячи послужити справі, нераз кидав думку про неї не відаючи — з якого боку забратися до діла.

Подавши історію музейництва в Европі в розділі "Що таке музей" за яким безпосередно повинен був піти шестий розділ про "Музеї, їх роди і завдання" автор застановляється чи і на скільки російські музеї, музеї Київа та України, польські та українські збірки Галичини ідуть по лінії наміченого Европою розвитку.

Музей в нинішному розумінню цього слова, як громадської інституції, що має служити "штуці; поглибленню і поширенню естетичного" смаку явище ще доволі нове. Не ставили собі тогді завдання ані перші збірки мистецьких творів в старій Греції та Римі, ані середньовічні "кунсткамери" ані родинні галєрії маґнатських родів аж до кінця XVIII. ст. Всі вони разом і кожна з осібна була назвер до нічого незобовязаним проявом замилування свого посідача, в найбільш відповідаючому його особистим духовим потребам напрямі. Кожен із збирачів мав свою проґраму збирання і свій більше чи менче широкий обсяг заінтересовання так само як і уклад зібраних предметів залежав єдино від його волі і смаку.

Одні збирали для краси збираного, другі для рідкости, треті для збирання самого, але кожен з них замикав двері своїх збірок перед людьми з улиці. Що правда ці останні не почували себе тим надто покривдженими. Коли ходило о твори мистецтва, то доволі було їх в церкві, на публичних площах, фасадах домів і т. д.

Та наспів суспільний переворот кінця XVIII. ст. а в парі з ним прийшла... демократизація мистецтва. Блакитно-кровні збирачі мистецьких творів найшлися в неприємному положенню під ґільотиною або за межами краю. Їхні палати розграблено, обдерто з матеріяльних цінностий а зібрані в них скарби мистецтва, за недостачею другого призначення, постягано до загально-доступних музеїв. Мистецтво, що досі було володарем "сильних міра цего" опинилося в ролі служки на громадському етаті. З мистецтва для вибраних, стало воно "мистецтвом для усіх". З мистецтва що було окрасою життя одиниць з культурою, стало воно безплатним інструктором для "широких кругів загалу". Те, що було радістю життя, стало матерялом для студій, предметом певного рода фільольоґічного запалу.

Так було в Европі. У нас діялося дещо відмінно.

Перш усього умови нашого життя не дали нам розвинути свобідного мистецтва. Ледви не від самих первопочинів було наше мистецтво служкою реліґійного культу. Це мало свої добрі і лихі сторони.

Условність і канонізований шабльон витиснув на нашому мистецтві пятно одноманітности і безконечного повторюванняся. В межах тієї условности рідко коли приходив до слова ориґінальний відрух творчого духа. Не можна сказати, і це наше щастє, щоб тих відрухів не було, але було їх мало. Щож отже природніщого для українського музеольоґа, як — покинувши систему безрозбірного збирання, що чинить сучасний музей цминтарищем мистецтва, убрати під увагу тільки те, що зарисовується на загально-сірому тлі як щось істотно-ориґінальне і своє?

Чейже наша кожна стара церква це до певної міри комплєтний льокальний музей. Усе в ній на свойому місці, самозрозуміле і що найважніще — живе. Здерте зі стіни, видовбане з місця з яким все те зрослося, тратить зразу змисл свого призначення, стає мертвим і депримуючим.

Правда, руйнуючий зуб часу, убожество місцевих засобів рідко коли дозволяє на консервацію тих церков-музеїв ненарушеними, алеж є на те рада. Централізація усього того, що хоч не виходить понад звичайну уровень, всеж таки зраджує певні мистецькі чи другого рода цінности, є безумовно вказана. Тільки зібраний тою дорогою і тою системою матерял не можна вважати музеєм. Буде це єдино тимчасовий маґазин, якого збірки дожидати муть своєї клясифікації та умілого розміщення. До того часу не можна говорити про який небудь виховуючий характер такої збірки. Очевидно, що навіть тоді, коли все буде зроблено науки ради, для мистецтва всеж таки місця в музею не буде.

Бо коли законсервуємо в ньому те, що відігравши свою ролю в життю не втратило ваги для історії, то рішуче було би гріхом, коли би ми почали зносити туди річи, які не порвали іще звязків з життєм. На думці в нас твори сучасного і недавнього ще мистецтва, які ми розуміємо і відчуваємо ще без провідників та катальоґів.

І з того тільки згляду — консервації того, що в силі іще ожити пройшовши горнило сучасного світогляду ми вважаємо музей "malum necessarium". Колиб не було тієї евентуальности, музеї втратили би рацію свого істновання.

Маючи це на увазі думаємо, що книжка дра І. Свєнціцкого являється потрібною і корисною.

*) З давніших праць дра І. Свєнціцкого по музеольоґії згадаємо тут:

— Церковно и русско-славянскія рукописи публ. библ. Народнаго Дома во Львовѣ. Петербургъ 1904.

— Описаніе иноязычныхъ и новѣйшихъ карпаторусскихъ рукописей библ. Нар. Дома Львовъ 1905.

— Опись Музея Ставропиґійскаго Институтa во Львові — Львовъ 1908.

— Каталогъ книгъ церковно-славянской печати — Жовква 1908.

— Дещо про церковну старину — Львів 1909 p.

— Провідник по Національному музеєви. Львів 1913.

— Національный Музей во Львовѣ 1905—1915.

— Галицько-руське церковне малярство XV—XVI. ст. — Львів 1914., та поменчі статі і звідомлення по часописах.

[Громадська думка, 25.01.1920]