Давно минуло сто літ від того часу, як у Берліні, де ґубернатором був тоді француський маршалок, виголошував Фіхте свої горячі "промови до німецького народу". У тих промовах збереглося до нині стільки живучости, скільки мають її ті ідеї, що були змістом життя цілих поколінь і скріпляли прямування цілих століть. Бо Фіхте своїми промовами створив до певної міри національну свідомість у такому значінню, в якому вона зберігається до нинішньої днини. Властиво він перший зясував се, що "всюди, де стрічається окремішню мову, стрічається й окремий нарід, котрий має право самостійно заніматися своїми ділами та сам собою правити".
Ціле девятнайцяте століття лунав гомін Фіхтових слів, а народи Европи в лихій і добрій годині прямували до визначеної в тих промовах мети. До сеї пори ця мета не осягнена, до сеї пори ясніє вона над народами як добрий привид будучности. Тому промови Фіхте не втратили до нині свойого загально-людського, а бодай загально-европейського значіння, дарма, що вони колись були звернені виключно до Німців і мали за основу тодішнє положення їх, тодішні їх змагання.
Коли Фіхте виголошував свої промови, Німеччина, розбита Наполєоном, переживала найтяжчу добу. Фіхте мав перед собою ясну ціль: розбудити в народі свідомість власних сил і засобів, візвати до самооборони, вказати шлях до здобуття свободи. Дорогу до відродження народу видів він передовсім у духовому відродженню, в перетворенню народньої душі, в нових основах виховання.
Ті далекосяглі завдання одначе не заслонювали перед його очима і щоденних подій. "Навіть буяннє в найвищих світах думки — казав він — не звільняє від загального обовязку розуміти свою епоху. Недбання про се, що дієть ся в наших часах і штучне відвертання уваги на инші справи було би найбільшим ворогом нашої самостійности".
Фіхте вірний своїм прінціпам давав своїм землякам вказівки на ту історичну хвилю. Радив передовсім глибоко призадуматися над положенням народу та не давати себе дурити плитким і поверховним мудрованиям. "Коли — каже він — мати-мемо основність, повагу й дозрілість у нашім способі думання, тоді ці прикмети виявляться і в нашому життю. Ми побіджені; треба ж нам ще стягнути на себе й погорду, а навіть слушну погорду. Чи з утратою всего иншого маємо позбутися і всякої слави, — це залежати-ме від нас самих... Покажім нашим "гостям" примір вірного привязаня до вітчини, непродажної правости і почуття обовязку — цих домових і горожанських чеснот".
Ось так говорив Фіхте в своїх промовах, що стали основою новочасного патріотизму, так говорив він в чорну годину, коли важила ся доля німецького народу. Розум, основність, суцільність і єдність — ось творчі чинники, що ведуть народи до відродження.
Нема такої години і нема такого народу, для якого ці вказівки не були би придатні, та є хвилі й народи, для яких вони конечно потрібні.
Громадська думка
05.01.1920