Пил доріг в Черемоші обмию,
Як прийду в Гуцульщину мою!..
Я пройшов Яремче, Коломию
У воскреслім з Вересня краю.
Поцілую землю Кобилиці,
Довбуша, Федьковича, Франка, —
І мені розкриються криниці,
Де безсмертна сила протіка...
Ой, ви гори — смарагдові шати,
В цілім світі найрідніші ви,
Не схиляли у віках Карпати
Перед ворогами голови.
Крізь пожари, крізь дороги люті, —
В новому відродження маю
Я пройшов од Вижниці по Кути
Молоду Гуцульщину мою;
Я пройшов од Космача по Жаб’є,
Як в дощі травневому намок;
Пив я шум смереччини і граб'я,
Коломийки лісовий струмок.
З Снятина гукав нам Черемшина,
А Федькович із Буковини;
Довбуша розкрилася стежина
Невмирущим словом давнини...
Бо й сьогодні в спільному поході
Правнуки його устали знов, —
До зорі, що зводиться на Сході
Гулом танків, сяйвом корогов.
Над гірською продзвеніла ніччю
Срібна шабля сина-вояка,
Мов з'єднались браття у сторіччі —
Довбуш із загоном Ковпака...
Ой, ви гори, гори українські,
Стоїте ви казкою в очах:
Скільки слави на дорогах війська!
Скільки сонця блиска на мечах!
Оживають села в ясних шатах,
Наша слава зводиться гірська.
В рідних горах, по гуцульських хатах
Бачив я Шевченка і Франка.
Там гуцул сторіччями молився
До ікон у рідних рушниках —
Щоб з Дніпром його Черемош злився,
Львів до Києва навіки прихилився
Витязем незламним у віках!
[Вільна Україна, 26.12.1944]
26.12.1944