І.
На Україні нині спіткалися дві сили: правна національна сила українського народу, на чолі якої стоять головний отаман Петлюра і його уряд і брутальна сила насильників, головою яких являється ґен. Денікін.
Ці сили не можуть розійтися, як не можуть порозумітися. І коли не прийде вчасно антанта для посередництва, — крівава сутичка буде неминучою...
Наслідки будуть катастрофальні, бо торжествуватиме хтось третий і цим третим скорше від усього — будуть большевики.
Хто такий Денікін?! Кажуть що він бореться з большевиками... Так це було тоді, коли на чолі добровольчої армії стояли Корнілов і Алексіїв, коли сама добровольча армія складалася з ідейних людей — не тільки старшини і козаків, але й невійськових, і не тільки Москалів, але й Українців, Поляків, Кавказців і инших. Ця армія робила чудеса, бо мала перед собою одну а мету — поборювати большевиків, ворогів волі й культури.
Так тревало недовго. Забито Корнілова, умирає Алексіїв... Стає на чолі Денікін. До армії наїздять ґвардійці — ґрафи, князі, барони, всякі "фаховці" полковники й ґенерали. Вони створюють "білу кость" і полонять "чорну кость" — цих демократичних прапорщиків і поручників, які своїм життям здобули славу й орґанізацію добровольчої арміі.
За "білою костю" приїздять "під охорону" армії всі прислужники царської Росії, яким ніде не було місця, поміщики, бюрократи, сатрапи. На чолі політичного відділу стають Шульгин і Пуришкевич, найбільші вороги московської демократії...
З цього моменту загинула добровольча армія, бо загинула її традиція. Створюється армія Денікіна, яка становить на меті збудувати єдину, неподільну Росію на чолі з імператором, відновити всю стару систему безправности й розбишацтва.
Ідея боротьби з большевиками відходить на другий плян. Замісь цього повстає ідея забору, ідея поневолення. Офіцерські відділи Денікіна захоплюють передовсім Кубань, розгоняють Національну Раду, вводять систему військової диктатури, — насильно мобілізують населення і т. д.
Замісь того, щоб іти на сполучення з Колчаком, що було цілком можливе на весні, замісь того, щоб, захопивши Харків, рушити на Вороніж, Курск, Москву, — армія Денікіна звертає в бік і рушає на Київ, заявляючи, що її "завдання" — "завоювання України", а потім давніща боротьба з большевиками.
Колиб Денікін щиро боровся з большевиками, й щиро бажав здобуття Москви й увільнення Росії з большевицького ярма, — він мусівби сам шукати піддержання з боку Петлюри, який протягом двох років провадить безупинну боротьбу з большевиками. Одначе він нападає і на Петлюру, відбирає від нього Київ, хоч цим самим змінює положення большевиків і погіршує становище антібольшевицької коаліції...
Річ ясна...
Йому потрібно створення "истинно русскаго государства", яке булоб визнано, як держава, як виразник російської великодержавної ідеї. Доти, доки істнує добровольча армія на території Кубані, або доки вона мандрує — по чужих краях, — Денікін є полководець, а не правитель. І тільки з того менту, як він посідає Україну від Збруча дo Кавказу, з 40 міліонами населення, "житницю Европи", Україну, що дає величезний людський матеріял для армії, безмежну скількість хліба, цукру, соли, вугля і т. д. — тільки з цього менту він являється вже головою держави, а його армія — державним орґанізмом. Тільки з цього менту супроти совітської Росії, як державного цілого, виcтупає царська Росія — також як державне тіло. То нічого, що підвалиною цеї Росії стає зовсім не московська країна: "побідителі не судять"...
І як протягом майже півтора року Кубань примушена була годувати Денікіна і його військо для того, щоб дати змогу їм напасти на Україну, так і Україна має бути визисканою до кінця, щоб ударити потім силами чужого, завойованого народу на иншого ворога, і цим ворогом скоріше мають стати Румунія й Польща, чим большевики...
Денікінови, Шульгинови і спілці ходить не за боротьбу з большевизмом, а за створення такого державного режіму, від охороною якого можна провадити "собираніє земли русской". І це "собираніе" розпічнеться боротьбою з сусідами, щоб поставити антанту перед "фактами".
А большевизм — боротьба з ним можлива завжди, на охороні його не стануть ніякі ухвали Ради пяти, ніяка ліґа народів.
[Вперед, 28.09.1919]
ІІ.
Денікін не міг зачинити зовсім очей на дійсність. Він також, як і Колчак, проголосив прінцип скликання установчих зборів. Але все це зроблено про людське oкo..., його представник в Парижі, ґен. Драгомирів, в інтервю з співробітником француської ґазети, заявив, що "з початку має бути військова диктатура, а потім установчі збори". Як колись Столипін: "з початку заспокоєння, а потім реформи..." Відомо, що реформи в Росії принесла лише революція, відомо, що й Устан. Збори на випадок перемоги учня Столипинського, ґенерала Денікіна, принесе третя російська революція.
Денікін тип небезпечний для всього культурного світа, що несе "порядок" на дуже короткий час, після чого революція має вибухнути з більшою силою й захитати ще сильнійше европейські держави. Думання ґенерала Денікіна примітивне, як примітивна його політична концепція: задушити революцiю і все те, що з неї повстало. Він ненавидить революцію, бо вона скинула на землю його божків, до яких він призвичаївся й яким молився. Він боїться нового, він боїться демократії... та зрештою, він не може думати инакше, ніж його привчила стара Росія, мати инші ідеали, чим йому дала ця Росія, вірити в инші фази життя, чим ті, що знала Pосія... Він є тільки ґенералом, звичайним російським ґенералом, якого доля виносить на верх політичного життя в Росії. Він волівби бути не політиком, який наказує, а якимсь сатрапом. Але скільки мусить стати політиком, — cтільки повинен провадити в життя те, що дороге йому, старому російському реакціонерови й тих реакційних кол, що його окружують. Він може перемагати, або знищити тільки в імя своїх реакційних ідей, але не тому тільки, що він в їx вірує, а ще більше через те, що вони являються протилежністю революції, всього того, що їм особисто пережито, що їм особисто передумано, що так чи інакше його особисто зачепило...
Тому він так легко вішає й розстрілює тисячі робітників і селян: з їхними іменами звязана революція. Тому він нищить всіх Українців, забороняє українську мову, закриває українські школи, видавництва, наукові орґанізації, пресу: з усім цим звязаний розпад Росії.
Вчинки Денікіна примітивні, ненависть його сильнійша від розуму й такту.
Він не уміє мовчати.
Не завоювавши навіть половини України, — він починає переслідувати все українське. Не відбудувавши Росії — зявляє вже претенсії на Бесарабію, Холмщину й Галичину. Не створивші правительства — вже бореться з російською демократією...
Денікін — речник реакції, а реакція ніколи не відзначувалася політичним розумом. Нею завсігди володіли чуття, а не льоґіка. Тому вона програвала всюди. Тому й Денікін, не вигравши, вже програє свою справу.
Передовсім, програє морально... В очах всеї демократичної Европи. Перед большевиками він стоїть сам. В атмосфері загального невспівчуття й неприхильности. Стоїть, як насильник, а не як борець за праве діло. Бо навіть сама ідея боротьби з большевизмом тратить в своїй привабности після того, як Денікін проти неї висунув ідею голої сили, торжество баґнета...
Але він програє й фактично. Посуваючися на Україні, завдяки допомозі українських військ, він тратить свої позиції на чисто большевицькому фронті. Тим самим він доводить, що є нездатним до здавлення большевиків, що всякі успіхи проти большевиків треба поставити на рахунок української, польської й румунської армії, які одночасно робили натиск на червоні війська.
Напад його на Українців, які здобули Київ і находилися під натиском большевиків, є прямий доказ того, що Денікін робить свої "завоювання" за рахунок иншого, — спосіб, який уживали Росіяне завжди, починаючи з XIV ст. Не має сумніву, що таким робом можна "завоювати" але повстає і питання, чи можна удержати в своїх руках "завоюване"... Примір Гетьманщини, що опиралася на 500.000-ій ґерманській армії, доводить, що ні...
Принаймні, і гетьманщина і німецьке панування розбилися до щенту...
Ні за Скоропадським, ні за Айхгорном, ні за Раковським, ні тим більше за Денікіном ніколи не йшов і не піде український нарід. Він іде тільки за тим, хто являється репрезентантом його національних і соціяльних ідеалів.
А свою волю він виявляв не раз — в центральній раді й трудовому конґресі — сотворити Независиму Українську Републику...
Тільки Петлюра і його правительство зараз бореться за цю ідею; тільки в імя цієї ідеї гинули в боротьбі Українці протягом останніх двох років; тільки вона зараз захоплює стомлені маси українського народу...
Проти цієї ідеї Денікін може виставити тільки силу, тільки насильство гнету... Все те, чим обдарував вже раз український народ, другий російський ґенерал — Скоропадський.
Наслідки — рано чи пізно — будуть ті самі...
І рано чи пізно — Україна виборе собі право на спокійне, творче, незалежне життя!
[Вперед! 30.09.1919]
30.09.1919