(Від нашого власн. кор-та).
Галичина, 2. VIIІ.
День 25. Травня с. р. для Галичини є днем жалю і печалі. В сей день військо і влада України покинули м. Станиславів, куди більш не повертались.
Одход нашом війська на далекому ще від Станіславова фронті був дуже несподіваний для населення. Всі боялися приходу большевицької армії, а фронт польський лічили безпечним. Усі тішилися надією, що от от незабаром буде взятий нами і Львів. Навіть коли Дрогобич і Стрий були уже залишені нами, то ще була віра в нашу перемогу. До армії вступили добровільно професори, учителі, урядники, студенти, громадянство. Орґанізовувалося жіноцтво для помочі війсковим установам, а де хто із жіноцтва підносив думку про утворення жіночих боєвих одиниць. Настрій через щоденне наближення фронту ставав нервовим. Життя завмірало, скрізь говорилися про небезпеку, та оборону.
Тим часом коли тил готувався до оборони, фронт посовувався назад. Настільки в тилу йшла робота по зміцненню фронту, постільку фронт уже не цікавився, що робиться в тилу, а робив одступ. Протягом одного тижня із під Львова фронт перекотився через Станиславів і зупинився лише на якийсь час за Дністром. Такий поспішний одход війська вніс дезорґанізацію в тилу, через що евакуація переводилася без пляну, наспіх і закінчена була недобре, чим і скористувався ворог. Коли в Станиславові уже не лишалося війська, коли із міста виступали останні одиниці, стація желізниці ще була забита груженими і порожніми вагонами, тому мало хто вірив в те, що судьба Станиславова рішена, тим більше, що з боку наступаючого ворога не було чути стрілянини і взагалі ще не помічалося тих обставин, котрі звичайно утворюються, коли бої йдуть близько.
Населення міста було сильно здивовано тим, що в південь 25. числа, це було у неділю, у місті появилися несподівано польські оружні відділи, сформовані з місцевого польського населення, переважно з молоді. Відділи сі трималися досить сміливо, непочували небезпеки від близької присутности нашого війська, що не закінчило ще одходу. Гуртки ґімназістів в 10—12 чоловік затримували на улицях інтендантські вози, табуни скоту рогатого, що слідували через щось в хвості евакуації. На колієвому двірці відділи робітників польських припиняли евакуацію, затримали паровики, сотки вагонів і цілі потяги. Сістеми і орґанізації було так мало, що ніхто не боронив того, що приймали Поляки до своїх рук: всі старалися чим скорше тікати, хоч жадної небезпеки не було ще видко.
Досить було б однієї сотні жовнірів, щоб усі польські відділи обезброїти, знищити, та окрім того, що вони складалися із небоєвого елементу, число озброєнних людей доходило лише до 100.
Коли ці відділи цілком зайняли, без бою усе місто і стацію, то до їх роспорядимости була уже значна кількість зброї, що лишило наше військо. До вечера того дня польська оружна влада була сформована, призначені були керовничі, місця варти і т. п., але війська польского ще не було.
Комендант міста, повітовий староста, урядники зявилися одразу на свої місця; очевидячки у Поляків була добра підготовча таємна орґанізація. Урядників, що служили українському уряду без виключення всіх від разу було усунено від праці. Командантом міста став поручник б. австріськоі армії Данблесельм, а повітовим старостою лікар Добруцкій.
Розказ Nr. І. від командантури вийшов у перший же день; се свідчить про те, що він був виготовлений раніше. Цим розказом населення, без ріжниці націі і віри, закликалося до спокою. Як цей так і слідуючі розкази друкували виключно на польській мові.
Ніч з 25. на 26. травня пройшла у місті в небезпеці. Боялося населення погромів. Причиною цього була відсутність війська і ненадійність охорони, сформованої переважно із учнів і лише з невеликої кількости робітників. Ні 26. ні 27 числа ще не було польського війська і лише тоді населення побачило, що причинною одходу нашого війська не переважаючі сили противника, а росклад наших частин.
Уже в понеділок 26. числа місцеві крамарі почали перемальовувати українські написи на магазинах і заміняти їх польськими. Де вивіски лишалися в українській мові, там озброєні відділи, що блукали по місту, зривали їх, топтали ногами, знищували, а через се крамарям було небезпечно лишати далі на склепах українські вивіски.
Уряди замінили написи та прапори українські польськими відразу, тому що свої написи і прапори Поляки зберігали від листопаду минулою року.
Українське життя завмерло. Ті Українці, що лишилися в Станиславові в невеликій кількости, ховалися по хатах, а коли й виходили до міста, то небезпеки ради розмовляли по-польски. Ґазети українські перестали виходити.
Через три дні після одходу нашого війска дійшли до Станиславова польські відділи. Організаційний комітет зустрічі польскої армії закликав населення запастися наліпками на вікна, з видрукованим словом "честь", а для того, щоб такі наліпки були не лише на польських будинках, то по місту пішли комітетські аґітатори, котрі не тільки закликали, але й погрожували, що військо буде стріляти у ті вікна, де не буде наліпки "честь". Перелякане населення особливо Жиди, та урядники, корилися і запасалися наліпками.
На равті в честь прибувшого війська повітовий староста Добруцкий промовляючи висловився, меж иншим так, що на його думку українського населення немає, бо жадної України не істнує, що на тій частині польської землі, котра звется Галичиною, є лише польский нарід; поділяється він по релігійних визнаннях і що з рештого Русини не є окремий нарід.
З приходом війська вся влада у місті і повіті перейшла до рук війскової команди. Почалися реквізіції у селян збіжжа, безрогих, птиці, коней, возів. Замість грошей видавалися лише квитки. Де і хто має платити по сих квитках, не пояснювалося. Почалися ревізії помешкань, арешти і інтерновання українського населення. Були випадки, що людей хапали в місті лише за те що вони говорили по-українські, так був інтернований професор Щерба. Арештовували і Галичан і Наддніпрянців. Усіх арештованих вивозили негайно, навіть без побачення з родиною, або до Львова, або до Кракова. Українські кооперативи теж замикалися, крам реквірувався, тоді як приватні купці таким самим крамом вільно торгували.
Український горожанський комітет на чолі з доктором Бачинським силкувався захищати інтереси і права українського населення, але його не слухали, а навіть члени комітета попали в списки до інтерновання і були примушені перейти на нелегальне становище.
Поруч з українським комітетом орґанізувався ще комітет "Восточних славян", що обєднав москофильське населення. На чолі сего комітету став б. рос. полк. Серебряников, а до орґанізації комітету прикладав руки б. війсковий комісар у Румунії полковник Білецький. Сей комітет, не дивлячись на підтримку польскої влади, діяльності не проявляв, бо було мало бажаючих записуватися у "Восточні славяне", а навіть, коли комітет з властного почину брав кого із інтернованих під свою опіку, то самі інтерновані проти сего протестували і не давали комітету права клопотатися за них. Так було наприклад з інтернованими директорами кооперативних установ Штефаном і Стіборським, котрі рішучо відмовили цьому комітету в праві опікуватися над їх судьбою.
Єдиною здається роботою цього комітету була опіка над епископами Антонієм і Евлогієм, котрі таку опіку прийняли радо, бо властиво сі особи і комітет були одного поля ягоди.
Репресії і переслідування до українського населення побільшувалися в часи успіхів українського війска на фронті, а коли фронт був знову надійшов близько до Станиславова, то на Українців почався буквальний терор. Хватали людей дома, на вулицях, в каварнях, а були випадки, що шукали і арештовували людей в лазнях.
Через такі обставини почалася сильна еміґрація українського населення на Покуття, на теріторію, що окупована румунськими військами. Румуни до Українців відносилися цілком лояльно, жадних переслідувань не робилося. Таке відношення Румун до Українців викликало обурення з боку Поляків, котрі очевидячки були невдоволені добрими Українсько-Румунськими взаємовідносинами на Покутті.
Властиво в сей час уся українська інтеліґенція Галичину покинула, лишилися лише селяне, робітники, та позбавлені посад урядники, через що українське життя в краю замерло.
Що до відносин меж Поляками та Жидами, то ці відносини теж злі. Поляки закидають Жидам їх співчування і сімпатії до Українців.
Проти Жидів ведеться такий же терор, як і проти Українців. Беруть жидівську інтеліґенцію до чорних робіт. Були випадки, що жовніри польскі хапали у день більш багатих Жидів, вели до казарм, там над нами знущалися, грабили, роздягали до білизни і викидали на улицю.
Одна із таких несчастних жертв польського насильства, вирвавшися від звірів — польських легіонерів лише в одній білизні, так і поїхала впрост до повітовою старости, а коли увійшла до останього у кабінет, то промовила, звертаючися до старости: "честь" — се те слово, котрим Поляки вітали свої війська.
Воля
16.08.1919