Плєбісцит у Східній Галичині.

Останній тиждень приніс певний зворот у справі Східної Галичини. Рішенням парижського мирового сінедріона Польща дістала мандат для військової окупації Східної Галичини і заведення там своєї адміністрації. Рішення це однак не пересуджує справи політичної приналежности цієї країни до Польщі, а навпаки в доволі туманних словах висказана в ньому думка про те, що населення Східної Галичини матиме змогу висказатися про свою політичну приналежність. Иншими словами це означає що у Східній Галичині переведено буде плєбісцит. Однак ні про строк, коли його буде зроблено, ні про те, хто повинен його перевести, в ньому не говориться. Навіть Падеревський, вернувши з Парижа, висловився перед співробітниками польських ґазет дуже неясно, мабуть через те, щоби не зрадити своїх плянів; він тільки підкреслив, що Східна Галичина через довший час належатиме до Польщі. У ній заведено буде областну автономію так, що у Східній Галичині буде скликаний областний сойм, в якого компетенцію входитимуть справи освітні та адміністраційні; в усіх польських міністерствах в Варшаві будуть окремі секції для справ "руських" і буде утворено посаду міністра для Галичини, який правдоподібно буде "руської" національности. Що до цього, як буде виглядати ця автономія, то рада Чотирох пропонувала польським делєґатам такий проєкт автономії, який приняли Чехи для Угорської України. Однак польські делєґати вважали цей проєкт для себе за неприємливий, бо він грозив цілости польської держави і вони мають виробити та предложити мировій конференції свій окремий проєкт.

Таке вирішення справи Східної Галичини (о скільки його можна зважати вирішеним) не вдоволяє однак польські політичні кола і польська преса бє трівогу. Польські націоналістичні партії, які ведуть тепер ворожу політику проти кабінету, не виключаючи вже навіть особи Падеревського, для якого вони мали завше певного рода слабість, постараються використати цей факт задля зміцнення своїх впливів серед польського громадянства, яке майже все настроєне супроти Українців дуже шовіністично, а навіть мають на меті устроїти переворот, про який в Варшаві говорять цілком голосно.

Падеревський і Дмовський, підписуючи вексель що до Східної Галичини, відразу не вірили в те, щоби його коли небудь можна було зреалізувати. Вони добре знають настрій польських кол в цій справі і жаден польський уряд, який би то він не був, на виконання такого зобовязання ніколи не згодиться і його не переведе. Бо для Поляків, від крайних правих аж до Дашинського, Галичина це країна польська і всяку діскусію на цю тему вони виключають. Мрія Бобржинського про те, щоби сім міліонів населення Галичини почуло себе яко мога скоріше Поляками, стала їх національним заповітом і вони стремітимуть до цього завше, не дивлячись на ніякі приречення і зобовязання.

Підписавши зобовязання, польські політики зараз же думають про те, щоби його не виконати. З ріжних уривків та вісток у польській пресі, які нам вдалось зібрати, бачимо, що замір свій проводитимуть вони пляново і негайно. Знаючи, що українське населення ніколи не згодиться на те, щоби остатися під польською владою, вони ґальванізують добре відомого нам трупа — москвофільство. В цей час, коли тисячі української інтеліґенції та селян перебувають в польських тюрмах та казаматах, коли Поляки замкнули усі українські товариства, школи, ґазети, коли робиться погром усього того, що має українську марку, до Галичини повернули старі "рубленосці" Черлюнчакевичі. Маркови і др., які тішаться прихильністю польської влади і від грудня минулого року видають у Львові (мабуть за польскі гроші) "Прикарпатскую Русь". Ці панове починають знову грати свою улюблену ролю "porządnych Rusinów" і видали у Львові відозву в імені "руського" комітету, в якій заявляють, що бажають жити в згоді з Поляками і бути льояльними громадянами польської держави. І Падеревський, коли говорив про "руського", а не українського міністра, мав певно на думці цих "льояльних", яких можна купити дуже легко. Метода "divido et impera" часів Бобржинського і Потоцького віджила знову, тим більше що третий чинник — українство — в тюрмах, підполлі або на еміґрації.

Та польські політики не є на стільки наївні, щоби повірити в те, що москвофільство зуміє запанувати в Галичині над українством і утворити там чинник, який відіграв би якусь важнішу роль серед українського народу. Навіть колиб москвофільству, при польській помочі, вдалось стати на ноги і витворити певного рода силу, то всеж таки українське селянство, коли не з мотивів національних, то із мотивів соціяльних, висловиться проти польського панування, яке відчуло воно добре на своїх плечах за часів б. п. Австрії.

І тому метода "puścić Rusina na Rusina" обчислена тільки на найблизший час, щоби перед Антантою похвалитися свідоцтвом льояльности і гуманности супроти українського населення. А таке свідоцтво мають достарчити їм москвофіли за ціну повернення їх знову до життя.

В цей спосіб Поляки зможуть уникнути цього, щоби в справу плєбісциту у Східній Галичині вмішався третій якийсь чинник, н. пр. комісія Союза Народів, якої контроль для польських махінацій був би невигідний. Рівночасно покажеться світу, що українська справа у Східній Галичині не істнує, подібно, як це стараються вчинити на Угорській Україні.

Польскі делєґати на мировій конференції вибороли собі те, що справа з плєбісцитом в Галичині відложена є "ad calendas grecas" і про строк його не говориться цілковито. Таке відсунення цього строку потрібне їм було з двох причин. Перша це та, щоби вичекати, чи може цей штучний витвір, яким являється Союз Народів, не вмре передвчасною смертю, бо маються вже і такі ознаки. А тоді розуміється і підписане зобовязання буле тільки клочком паперу. А друга причина ця, що коли Союз Народів справді покажеться інституцією живою і буде мати якийсь вплив на світові справи, треба мати доволі часу на відповідне "підготування" населення Східної Галичини до плєбісциту. Підготування це буде вестися під фірмою земельної реформи, яку недавно ухвалив польський сойм. У Східній Галичині є багато землі, яка належить поміщикам, що майже всі є Поляками. Багато землі мають теж польські костели, манастирі та епископства. Земля ця має бути примусово викуплена і розділена між селян, які розуміється будуть мусіли за неї добре заплатити. Та біда в цьому, що закон признає за правительством, коли воно ввжатиме це потрібним, право кольонізації великої посілости. І от український селянин, коли схоче дістати за свої гроші землю, буде змушений дати свою згоду на польську суверенність над Галичиною, а коли її не дасть, дістане в своє сусідство Мазура-кольоніста, а сам терпітиме на своїм клаптику землі злидні. Кольонізація панських земель в Галичині це річ не нова її від кількох вже літ проводив польський селянський банк в Ланцуті, а тепер цю справу перебере на себе уряд. Але можливо, що проти польської кольонізації видвигнено буде протест і його Антанта, чи може Союз Народів вислухає. Та і на цей случай Поляки забезпечилися і земельний закон, передбачаючи це, дає право великій посілости в східних областях задержати скількість землі аж то 480 гектарів (майже 1000 польських морґів — понад 500 десятин). І от, і в одному і в другому випадку, український селянин не ністане нічого.

Українське громадянство цього рішення мирової конференції приняти до відомості не може. Коли у Східній Галичині має відбутися плєбісцит, то він повинен відбутися не відкладаючи його, а до цього часу заряд Східною Галичиною повинен перейти в нейтральні руки, щоби в цей спосіб покінчити з польською нагінкою на українство.

[Воля, 2 серпня 1919, т. 2, ч. 1]