Тернопіль, 1 липня 1919.
Вже другий день наш город представляє досить комічний вигляд. Знов вийшла на вулицю уся та публика, що звичайно пильнує домашнього очага і своєі миски; знов загорілося від гуртків всезнайків, стратегіків, діпльоматів і т. д.; знов почалася біганина, метушня, піднявся гомін, появилися похнюплені носи, перелякані очі, всегрібущі погляди.
І що таке сталося?
Появилися обози і корпусна команда в нашому городі. От і все. І відразу пішла понад наші голови мара зневіри, страху і безсильного одчаю.
Ось яка ми порода! Вчера йшли пеани на честь нашоі незчислимоі, здісціплінованоі, хороброї арміі; вчера наша віра в парі з уявою творили лєгенду про здобуття Львова, хоч це було фізичною неможливостю з огляду на час і простір; вчера ми на язики були "непобідимою армадою". А сьогодня стали мізерними, безпомічними червяками, в мент втратили усю віру і пал (на щастє лиш ми, запіллє, не армія), забули про це, що перед нами стоіть наша армія і іі вожди. Як швидко кинули ми нашу армію у Львів, так само бистро протягом одного-одніського дня, перекинули іі під сам Тернопіль. І то не тільки отсі довговолосі старі цокотухи, але й ми, поважні, думаючі громадяни, засталені в огні праці і боротьби.
І що таке сталося?
В одному місці, на одному відтинкови, ворог, відбиваючи наш намірений удар в його серце, окрилююючим несподіваним наступом відсунув наш фронт на кілька кільометрів... Річ на війні така звичайна, така буденна, що розумна европейська публика приймає іі до відома, як щось конечне, природне.
Та треба бути публикою розумною і европейською, тобто треба мати дрібку умілости думання і віри в себе — треба мати нерви. Очевидно ми не маємо ні одного ні другого. Ми заячосерді маловіри з поломіннєм соломяного вогню, примітиви здібні так само до віри в міражі хороі уяви, як і у страхіття, викликані сплетнею першоі-ліпшоі баби. Все те прикмети націі хвороі, не засталеноі вірою у свою силу і незломною житєвою волею, яка запевнює націй істнуваннє; все те хворі нерви націі істеричної, або дуже обезсиленоі. А нам під сю пору не вільно бути нацією хворою. Мусимо мати сталеву віру в побіду, мусимо мати спокій і холоднокровність, мусимо навчитися переносити не тільки успіхи, але і неприємні епізоди і використовувати на нашу користь. Італійці мали своє Таліяменто, Німці свою Марну і т. д. Чим супроти сих европейських поражень є якась дрібна невдача біля Золочева, дрібний епізод, один крок вперід чи взад у великому ході дій нашоі боротьби, в якій ми мусимо зложити наш перший іспит націі зрілоі до самостійности?
Ні, таки кажіть, що хочете, а ми маємо усі прикмети малоі, або староі дитини. А одно і друге річ погана, й що найменше смішна.
Українські вісти
01.07.1919