"Історія є учителькою життя" каже латинська приповідка. І колиби наші передові люде і іх партійні приклонники поглянули у нашу історію то стільки примірів, стільки порівнань знайшлиби в нашій минувшині з сучасним положеннєм. Коли би хоч троха призадумались і покинули всякі амбіціі, всякі особисті справи і лише з горячоі любови до рідноі неньки Украіни взялись за діло, то справа нині инакше би представлялася... Коли би они застановилися, куди веде ix вічне політикування, то хиба серця в грудях би не мали, щоби заплаканій неньці Украіні до тисячних ран, що іі власні сини завдали, ще нові рани, нові муки завдавали.
Народ наш непросвічений, затуманений довгою неволею, з запертим віддихом прислухуєся до голосу інтелігента або і півінтелігента, чи несовістного агітатора: а та наша інтелігенція розділилася на десятки напрямків, а ті знова на десятки течій. А народ прислухуєтся і питається сам себе, кому тут вірити, бо звісно, що шукаючи приклонників один напрямок чи течія представляє другу в найгіршім світлі. І кождому з них здається, що його лиш напрямок, його течія зможе народ ущасливити.
У далекій мраковині сяє золотоверхий Киів. Краса стелиться довкруги.
Візантийська культура немов нову знайшла столицю. А серед загального блеску могучий володар "ясне сонечко" "ласкавий пан" справляє бенкети для народу. А далекі окраі могучоі держави звертають очи на столицю на серце своєі держави і пильно прислухуються до єі живчика. Володар той, те ясне сонце дає ім мудрі закони, добра ix навчає, воно ix захищає перед хижими ордами Печенігів та Половців.
І здавалось немов сам Дажд—Бог—сонце приклонився до народу і своім теплим животворящим промінням огрівало те сонце Русь Україну.
Та не довго сонце гріло, ні довго молилось... Запекло... почервоніло...
Почервоніло у крові, у братній крові. І став брат на брата меч підіймати, стали самі на себе крамоли кувати.
Посварились князі між собою... "Це моє, а це теж моє"...
"Застогнав Киів тугою і напастьми, від численних претендентів що захотіли володіти золотоверхим містом.
Де далі биться стали над кождим городом, селом, руйнуючи, рабуючи все подорозі. Забули, бачте, що одноі матері діти. А вона понурена, заплакана безрадно дивиться на своі діти нерозумні а тимчасом хижі орди Половців, а далі і татар користаючи з княжих особиць наступають на Украіну і ширять руку і знищення, а народ запроторюють в неволю.
Жажда війни, зависть, захланність, приватні амбіціі, повне нерозуміння державности і брак щироі любови до рідноі Краіни — це характерні риси княжого періоду.
А наслідки звісні. Такі, які мусіли наступити. Загальний занепад, загальне поневолення.
Ляцькою неволею розбурханий народ ще раз повстав до державного життя. Славне козацтво ще раз високо підняло прапор свободи. І знов заяснів золотоверхий Киів, а братерськая наша воля "без холопа і пана" розгорнулася весела, а "ясновельможний на воронім коні" вказує народові дорогу.
І весело і мило стало на Вкраіні. Але не довго, бо вже нові особиці зводяться між козацькою старшиною о гетьманську булаву, а народ закріпощується і бідному "козаку нетязі" хуторі віднимається...
А тим часом добрі сусідоньки Польща і Москва неситі руки простягають. А народ зневірившися у свою старшину, як за княжих часів, так і тепер не піддержав змагань за свободу рідноі Краіни.
І знов приходиться повторити слово в слово: жажда впасти, захланність, приватні амбіціі, брак щироі любови до рідноі Краіни це характерні риси козацькоі старшини.
Часи зміняються... Так змінялися часи, змінились форми, але люди лишились ті самі, як були за княжих, і за гетьманських часів.
В місце князів, козацької старшини стали партіі і ix течіі і ті жеруться між собою не гірше князів і гетьманів і своіми приватними амбіціями руйнують державу.
А наслідки ми вже бачили у нашій минувшині, приведеться нам і в третє на власній шкірі зазнати.
Тому час схаменутися, час заперестати сварів і усобиць та щиро працювати над будовою держави.
Нашою девізою, нашою метою, нашим гаслом, першою і послідною точкою нашоі програми повинна бути "Самостійність Украінськоі Держави" і то лиш Самостійність!..
Українські вісти
11.05.1919