Десять чисел "Українського Голосу" вже в руках нашого громадянства. З нинішнім числом розпочинав він другу десятку свойого злиденного життя. Бо і справді тяжка і нещасна доля нашого видавництва. Воно — як звісно — мусить переходити чистилище двох цензур. Там його "ґрунтовно" чистять, бо як не одній, то другій цензурі щось не подобається. Наслідком цього є, що пять накладів на 10 чисел нашого часопису впало жертвою строгої цензури. Такі часті конфіскати, в так тяжких часах, моглиб привести до руїни і загосподароване видавництво, а щож допіро говорити про наше, що ледви зачало ставляти перші кроки. До того і почта для нас мачухою, тому і наш часопис може розходитися лишень в Перемишлі.
Колиж "Укр. Голос" таки не впав до тепер під тягарем тих катастроф, то це треба завдячити тільки помочі нашого громаданьства, якою воно реаґувало на ті перепони. А це знов доказом, що наш часопис є виразом думок громадянства, його бажаннів, його орієнтації. Бо не є завданням "Укр. Голосу" бути "ляйборґаном" якогось повітового кацика чи кліки, ані проголошувати якусь партійну політичну проґраму. У нас нині нема в життю партій, вони істнують тепер хіба на папері чи на фірмі. Усяка партійна боротьба нині чужа нашому громадянству; воно нині має тільки одну і єдину політичну проґраму, одну орієнтацію, що з давен-давна у нас усталена, перейшла в кість і кров українських мас; вона єдина для усіх нас, інтеліґенції, селянства, робітництва. Випливає вона з закона про самоозначення народів по якому кожний народ, що був досі поневолений, має відзискати свободу і сам має рішати про свою долю і приналежність державну. Ця орієнтація заклята в словах: "Хочемо і мусимо бути вольним народом". Це єдине тепер наше "вірую", супроти якого все інше мусіло замовкнути. В тім єдинім "вірую" є і жерело тієї карности і єдности, що їх виявило українське громадянство в цьому історичному часі. Ми всі нині Українці з одною політичною проґрамою і глибокою вірою в єї здійснення. А нашою девізою по цьому боці боєвої лінії сталися слова Русланового псальму в тій формі: "І вирвеш ми очи і душу ми вирвеш: а не возьмеш цієї віри і любови до волі не возьмеш, а не видреш цієї любови і віри не видреш, бо українське ми серце тай віра українська."
Наш часопис дає вираз цій орієнтації і боронить єї слушности, о скільки — розуміється — дозволяють ті обставини, серед яких він появляється. А завдання його не легке, бо він мусить вдоволяти усі верстви нашого громадянства, не може він бути ані орґаном інтеліґенції, ані орґаном селянства, та робітництва, він був орґаном Перемиської України, а тепер мабуть одиноким орґаном Українців по цьому боці боєвої лінії.
З природи річи, як орґан політичний мусів "Укр. голос" доторкатися і польського громадянства, яке живе островами серед українського народа. Ми старались до нього говорити "Wie Mann zum Mann" чесно і, о скільки цензура дозволяла, отверто, бажаючи його переконати, що український народ не сягає своєю рукою по чуже добро, але домагається лишень того самого, чого Поляки на основі засад Вільзона про самоозначення народів домагаються від Німців. Старалися ми також запевнити Поляків, що український народ згідно з ідеалами всесвітної демократії стоїть на тім, що польське населення, яке живе в меншости на нашій землі, повинно мати змогу плекати і розвивати свою національну індівідуальність. Глибоко подумані артикули проф. Р. Гамчикевича служили тій ціли. Його також артикул в ч. 2. п. н. "Під розвагу" старався виказати, що польсько-українська війна викопає бездонну пропасть між обома народами. Поважна, річева діскусія на порушені теми моглаб багато причинитися до якогось "modus vivendi". Але видко, що вона ще не на часі. В кожному разі ми сповнили наш обовязок.
Також бажали ми вказати польському громадянству на поповнені — висказуючись ніжно — промахи супроти нас, Українців. Це видавалось нам конечним, бо без пізнання тих хиб — який небудь "modus vivendi" виключений. На жаль цензура не годилась на те і дотичні артикули сконфіскувала.
Український голос (Перемишль)