Ти на ніч не дивись!

Ти на ніч не дивись...

Якаб ніч взагалі

Не була на землі, —

Прийде ранок колись!...

Так! Прийде ранок, мусить прийти, в те віримо глибоко і та віра кріпить нас серед темряви ночи і принесе нам спасеннє. Як всі поневолені бажають волі, так і ми її бажаємо, а те бажаннє у нас так кріпке і гаряче, так глибоко врилося в наші серця, що ніякі знущання, ніякі тортури, взагалі ніяка сила світа не зможе нам його вирвати. Бож ніхто не в силі скувати живої душі народа!

Правда, може де-хто з нас знеможений темрявою — неволею, але от-от уже й зоріти зачне, вже й ранок недалеко, ранок волі. Ще темрява царює, але єї царюваннє вже недовге, вона всіми силами змагається зі світлом, та дарма — світла не переможе. От-от і сонце зійде, цариця світа, воля, і своїм сяєвом і нас освітить, нас, знеможених темрявою. Вірмо в перемогу світла над темрявою, в перемогу правди над неправдою, волі над неволею. Кріпім сею вірою друг друга! Горѣ имѣимъ сєрдца!

Так писав один варшавський часопис за часів царського панування-деспотства. А ті слова незнаного автора нехай промовлять до зболілого нашого серця, як щирі уста любячої неньки, коли то ми в хвилях зневіри, сумніву чи невдачі бігли до неї, щоб нас потішила, приголубила, підбадьорила... Нехай ті слова будуть цілющим ліком для нашої душі, що вже так довго страждаєть, і нехай вони справлять наші думки туди, де "край веселий", де "мир хрещений" і де... співають... "Щасливая тая доріженька, куди, куди вони йдуть".

Наші терпіння великі, наше національне життє подоптане, наші чільні громадяни на Сибірі або в словянському Маґдебурзі чи Талєргофі (не пощадила ця доля і наших найкращих жінок!), ми читали до недавна наш часопис, друкований не нашими буквами, чого ніякий часопис поневоленого народа ніколи не зазнав... ні від пруської, ні московської тиранії. Та се пусте — "і неситий не виоре на дні моря поля", а з цього буде хиба отцей хосен, що всесвітна історія збогатиться ще одною темною картиною, на якій безсторонний історик напише ті слова: "Був колись поневолений народ, що скинувши при помочи других народів із себе кайдани, скував їми свойого брата."

Та мимо тих кайданів, проч з зневірою, проч з сумнівом, що морозить своїм студеним жалом людські серця! Наша справа прецінь чиста, за нами, за нашими ділами, не має і зерна неправди, бож не чужого ми бажаєм, а свого то права. Тай наші брати про нас не забули, памятає про нас вся Велика Україна. Вислухає і Бог "у просьбах щирих, у нещасних молитвах, нас бідних невольників", кажучи словами народньої — невольницької думи.

"Тому чоло до гори, засукай рукави" і берімся до відбудови нашого народнього життя в Перемищині! Нехай живіще забється кожне українське серце по сьому боці боєвої лінії, нехай розігнеться спина, придавлена неволею, нехай наше око заіскриться бажаннєм волі, нехай наша енерґія до боротьби з противностями скріпиться огнем національного запалу. Берімся до національної праці бо се наш перший обовязок, якого занедбаннє обтяжує нас великою одвічальністю перед братами, що ось тепер серед пекельних небезпек будують храм волі і складають цій волі в жертву те, що в людини найціннійше. Тому до праці з кріпкою вірою, що від Кубані по Сян лиш один буде лан, його власником народ цілий.

І засіяє нова зоря на весь край, на весь край,

І від Сяну до Кубаня стане рай, стане рай!

Український голос (Перемишль)