Чому?

(Міркування і питання).

Прочитуючи сторінки історії України чи перегортаючи джерельні матеріяли нашого минулого, мимоволі огортає нас почуття гордости за цей великий, хоч повільний похід уперед в нашому куліьтурно-політичному розвитку за останніх кількадесять літ. В кожній ділянці неабиякий поступ. Література, мистецтво, чи інші ділянки духового життя виказують такі досягнення, що є чим похвалитися і перед світом. Всі ці надбання повстали у важких умовинах, нераз усупереч всім намаганням ворожих чинників. Тому тимбільше стає незрозумілий песимізм або розгублення деяких наших навіть національно-свідомих та вироблених людей. Таксамо дивно, коли надто багато уваги хтось присвячує дрібним другорядним справам, забуваючи про головне й суттєве.

Буває, напр., що знаходяться групи, які кажуть, що їхньою ціллю є створити зелену краску. Частина з них впевняє, що її можна добути з красок жовтої й синьої, та друга впевняє, що навпаки — з синьої і жовтої. Обі групи починають метушню й у висліді загублюють ідею, сперечаються за порядок, забуваючи, що обі краски все одно дадуть таки зелену. Вислід боротьби — сірина, дисгармонія, несмак. Чому воно так?

Або живуть земляки в згоді й злагоді, хвалять себе, підтримують. Аж одного дня після суперечки непринципіяльного характеру — розходяться. Думки їхні про себе діяметрально міняються. Вони взаїмно обмовляють себе, ставлять собі всякі закиди, обвинувачуються в найгіршому. Чому ж воно так?

Читаючи українських сучасних поетів i письменників, слухаючи продукція українських мистців, студіюючи книжки рідних учених хтось так довго ними захоплюється, як довго не знає творців і виконавців особисто. Пізнавши їх особисто, зникає захоплення, запал потапає, все стає безвартісне. "Ах, це той? Я ж його знаю, він нічого надзвичайного'" — здвигають раменами й де лиш можуть, обезцінюють рідне. Чому воно таке?

Або, все, що чуже — викликує в тaких людей повне захоплення й для цього в них немає меж похвали. "Це ж заграничне" — твердять, не розбираючи добре, чи воно тривке, величне, мистецьке. І тоді лиш глибоко віддихнувши, постогнують: "ох, які ми бідні". Таких людей можна лиш одним переконати про вартість свого: похвальною рецензією рідних надбань в чужій пресі. Тоді вони дивуються, та врешті твердять: "Нічого, великого. Рецензію писав напевно якийсь українець!". І дальше покланяються чужому, не пізнавши якслід власного...

Накінець бувають ще такі, що працюють, студіюють, вибиваються на чужині. Добившись чогось поважнішого, щораз тихше вимовляють українські слова, щораз рідше називають себе українцями, а далі пізнають якусь, не конче непересічну чужинку і звивши тепле, сімейне гніздечко, поволі пропадають для рідного народу. Чому це воно так?

Таких прикладів і подібних питань можна б ставити дуже багато. Можна також найти й сотні пояснень: неволя, війна, чужі чинники, дух степу, різниці в світоглядах і т. д. і т. д. Та проте одне залишається завсіди незрозуміле: чому все ще існують земляки, яким так трудно знайти дорогу до інших земляків? Чому, інколи, так тяжко договоритися, хоч говориться цією ж самою мовою, нехай з всякими "ізмами". Чому так важко зрозуміти брата, що вихований в інших умовинах, в іншому світі? Чому деколи українець супроти українця буває такий завзятий і неуступчивий. Чому?

Ті, що вміють і хочуть думати повинні піти єдино-правильним шляхом, ставши й собі будівничим нової, величної будови національної культури, помічником і лікарем раненим прикрою долею, стати в ряди тих, що дають доказ великої любови ближніх братів, мають пошану до рідного й охоту будувати та розвивати власне. Бо тільки творячи своє власне тим самим збагачуємо також і загальну культуру, що виростає з національних цінностей поодиноких народів. Такий є м. і. один з підставових законів розвитку европейської культури і нам, як европейцям, треба його притримуватися!

Краківські вісті