Дня 2. ІІ. 1936 р. помер на засланні поет, оцінений справедливо по смерті, зрозумілий найкраще мабуть щойно по роках, Євген Плужник. З Воронізької Землі пpиніc поет у Київ тугу за літературою, до якoї кинувся й не покінчивши своїх студій. 1923 р. належать до київського угрупування "Аспис", а рік пізніше, коли відокремлюється "Ланка", переходить туди разом із Фальківським, Підмогильним, Антоненком-Давидовичем, Косинкою й іншими. У своїй творчості першенство віддавав символістичній техніці й неоклясичному спокоєві-рiвнoвазі. Так і зветься третя книжка поезій — "Рівновага", яка друкувалася щойно по смерті поета і з нею міг читач познайомитися у празькому "Пробоєм" із 1942 р. або в "Українському Засіві" ч. 4 з 1943 р.
Вже першою збіркою поезій "Дні" (Київ, 1926) став Плужник перед літературним загалом як мистець майже з оформленим своїм поетичним "я". Домінантним тоном збірки є сум, що "людське серце до краю садніло". Ці слова Тичини так і пocтавив поет як мотто до цілої збірки поезій. Коли ж поетове розчарування з сучасний йому днів не одиноке в нашій поезії та прозі 20-их років, згадати б хоча "неоромантиків", то, коли ці останні гляділи в минуле, як у прекрасний час революції, коли не було одноманітности, ані порожнечі, Плужник — задивлений у майбутнє. Його зір повен сили віри, бо промине час "жорсткий і ввесь у крові", прийдуть кращі дні, коли:
будуть одні ключі
замикати усі серця,
а кров, що її пролито во ім'я будучого, не піде на марне, бо зійде вона — "пшеницями".
і пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
Вipa — це провідний дороговказ поета на шляху "в днів прийдешних обрії безхмарні", коли нащадки зрозуміють, що й "біль натомлених, майбутня міць".
В першій збірці "Дні" є дві довші речі: "Галлілей" і "Канів". В "Каневі" присвячує поет свої рядки важливому питанню, яке стало дилемою в неодній душі — місто чи село? В добі індустріялізації, поступу, село ставало синонімом вчорашнього, минулого, тихого, а заразом українського. Місто прибирало характер, що йому накинули нові можновладці, село залишалось фортецею, де зберігалася питоменність первнів українського духа. Плужник признається, що він виріс на межі "півмертвих сел і міста молодого", що в ньому "жива сел незлічених мрія вікова", але перед містом все-ж таки — майбутність, а перед людиною із села стати мусить невідклична конечність: зробиш місто нашим!
Крізь другу збірку "Рання осінь" і третю "Рівновага" в'ється дальше поетовий сум, щирість, біль, але й віра, що прийдешні дні будуть все ж таки в заграві сонця. Поет доходить до висновку, що
Може поети лиш ці,
Що за юнацтва вже сиві.
Плужник бо за коротке розмірно своє життя (ур. 1898 р.) належав безперечно до гурту цих поетів, що їм один історик літератури дав трагічно-правдиве ймення — "Frühlvollendete". Нотки цієї передчасної зрілости слідні в цілій творчості поета, а символічна назва другої збірки поезій, що її авторові було тоді саме тридцять років, — "Рання осінь", кидає жмут цікавого світла на цю проблему.
Поет зрозумів життя за розмірно короткий біг років, бо знав прекрасно, що
мало прожити життя,
треба життя зрозуміти.
Поет його розумів — і любив! Коли ворог замінив присуд смерти, що, як відомо, стрінув багатьох письменників по вбивстві Кірова, на десять років заслання, поет пише прекрасного листа до дружини ("Наші Дні", 1943, ч. 11), в якому відзеркалюється вся радість, що йому дано жити: "Галча моє!... Пишу Тобі, а за вікном сонце — і мені, їй Богу, так важко стримати себе, щоб не крикнути — яке хороше життя"... Писав цього листа поет 28 березня 1935 року, а до року мусів відійти за межі "щастя і болю", залишаючи згадані три збірки поезій, роман "Недуга" і декілька драматичних творів. Залишилась поетова віра, що навіть він, слаба і непотрібна може людина, у днях жорстокої доби, стане колись "родючим гноєм" під майбутні посіви. Залишив поет свою щирість, що надихала вірою в правду своїх слів такі пророчі рядки:
Суди мене судом своїм суворим,
Сучаснику. Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізний сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна
Щирість.
[Краківські вісті]
15.02.1944