На сю тему деіноді много пишуть, дискутують, но на жаль не у нас, де ся справа так вельми актуальна опинила ся в повній стаґнації. По перестудіованю авторів як Д-р Ottokara Kadnera, Gaudiga, Kerschensteinera, Fonilee, P. Forstera, Guilitta позволю собі здати короткий звіт враз зі своїми поглядами.
Знаємо, що національний проблєм в нашій школі не міг до тепер добитись горожанства, тому почали дорікати школі кождої катеґорії, що она не відповідає потребам народа, для якого призначена.
Введеннє школи середновічної, гуманістичної і єзуїтської як інтернаціональної і космополітичної спричинило усуненнє народньої мови, проти чого від початку нових віків почали поневолені занедбані народи з початку несміло протестували а доперва від часів Ратіхна і Коменського домагати ся чим раз голоснійше своїх прав — вперед в найвисших школах а дальше в новозасновуваних народних школах. Нині стало ся воно вже аксіомою сучасної педаґоґіки, що найважнійшим обовязком школи є респектувати розвиток народа і пособляти йому з тим однак застереженнєм, що школа в національнім проблємі, як тепер так і в будуччині вистерігати ся мусить двох крайностий: інтернаціонального козмополітизму, якого вимагали єще філянтропи і національного шовінізму, котрий знова в практиці змагає ся коло сильної національної політики. Національні почування не конче виключають ідею гуманности і національної терпимости, закони національної культури не вимагають ніякої одностороноости і нетерпимости, доктринерства ані заздрости.
Отже індівідуальний клич сучасної школи іде рівнорядно рука в руку з ідеєю національної школи а індівідуальне життє мусить бути національним і противно — національне життє індівідуальним. Школа, що плекає індівідуальне життє без народности є лишена животних соків.
До ідеальної людини веде дорога через людину ужиточну, а ужиточною є вона тоді, коли знає потреби і задачі свово народа і має силу і добру волю сама їх сповняти.
Як довго може одиниця сповняти свою місію в народі, так довго нарід її потребує, а звісно, що індивідуальна культура веде цілком консеквентно до національної культури, — отже ідеалом нинішнього виховання мусить бути піддержуваннє розвитку національности, в чім ніяка инша інституція — ані церква, ані штука друкарська, ані війско не можуть мірити ся зі школою в праці для народа.
У всіх культурних державах, як бачимо націоналізація школи стала ся цілию шкільної орґанізації. У Франції передові педаґоґи і соціялісти посвячують її свої сили і працю, а наймолодші ґенерації повстають проти національного застою, як антіматристичного симптому.
В инших краях як Данії, Анґлії, Америці, Японії та Румунії проблєми національного виховання з практичного боку обговорює ся досить обширно на публичних зборах і шкільних анкетах. Навіть австрийські Німці стояли також на ґрунті національної школи, бо коли в часі віденської анкети 1908 року Oberleithner витав збори, навів слова Вільгельма I., що не розходить ся о те, щоб в німецьких школах виховувати старинних Римлян і Греків, а Німців.
У нас від часів народнього відродження самі політичні відносини вели до націоналізації школи. Перший піонер, що підніс клич національного виховання був в Австрії Павел Йозеф Сафарік, другий Йозеф Венціґ попробував сей теоритичний клич поглубити, а третий Karol Slavoj Amerling поважив ся його зреалізувати в своїх виховуючих заведеннях.
Від часу викладів Cerneho ніхто до нині не оспорює стійности сего клича, одначе скільки ще в росальнім життю в нім невиясненого, непередуманого, неозначеного і щойно тепер глядять конкретних форм і підносять безнастанно заміти, що нинішня школа не є там вповні національна. Хотячи сю пекучу справу поширення національної ідеї так в нисших як і висших школах і то в цілім науковім устрою, у всіх предметах і методі перевести, належить цілу наукову систему оперти на основах національної культури і на рідних елєментах, котрі є вже у малої дитини джерелом сильних чувств і індівідуальних вражінь, викликаних через виясненнє і вказаннє ціни народнього богатства, народньої культури, а тоді вже самі з себе зродять ся чувства любови, подиву і пошани для вітчини — і свідомі з'усилля поборювати все, що може спяти народне життє.
Бажаючи національного виховання маємо познайомити ученика з життєм народа в минувшині і теперішности, вказати йому типічні, найкращі мoменти народа в всесвітній історії і культурних памятниках — отсе рідні основи сеї тайни.
До підзнання рідної бувальщини не треба устанавляти осібного наукового предмету ані спеціяльної науки як се було або як се нині систематично пропаґує ся в Німеччині, де спеціяльні орґани і підручники з тенденційною національною закраскою сей рух піддержують, лише треба положити вагу на се, щоби ціла наука, всі предмети, ціла школа була проникнута національною ідею.
Розумієть ся само собою, що найбільша задача дістає ся в участи матірній мові як одинокому і виключному носителеви народної культури; звідси пливе знаннє народних байок і приказок, гаїлок і щедрівок, русалок звичаїв і обичаїв, котрих значіння ще по нинішний день як слід не оцінено; відси черпати можна головний матеріял до народної просвіти і шкільних читанок до знання історії і ґеоґрафії рідної землі а передовсім до природознавства.
Все одначе потреба зачинати від ріднього краю, з рідних мотивів брати взори до ручних робіт, рисунків, співу і початкового естетичного виховання, що має плекати передовсім смак для рідної штуки і краси батьківської землі.
О много некориснійші відносини панують в середних школах. Ми не маємо нині рішучо ні одної висшої хотяй би одної 1-клясової народньої школи на національних основах, бо коли приглянем ся тільки поверховно дотеперішним плянам наших шкіл, стане навіть ляїкови ясним, що матірна мова стояла позаду чужих мов, хотяй вона повинна стояти на чолі цілого наукового пляну.
Український голос
05.02.1919